Її нав’язав я запитанням: «Чи знаєте ви своє коріння?»

Чесно кажучи, на особливі пізнання дітей не розраховував — сьогодні столичні недоуки плутають Сталіна з Піночетом. А дітлахи із глибинки мене вразили. Під час розмови вони й «написали» твір на тему про свою малу батьківщину.

Гутисько — невеличке лемківське село, унікальніше й самобутніше за яке не знайдете не лише в окрузі. Воно відоме в Польщі, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині, Італії.

Де ще є загублене серед лісистих гір поселення з трьома підземними джерелами, вода одного з яких за хімічним складом, кажуть, схожа на «Нафтусю»?

Чи в багатьох населених пунктах, які ще чверть століття тому зникали з лиця землі, є на 123 жителів школа, церква, клуб, магазин, медпункт?

Чи кожен провінціал може похвалитися наявністю місцевого державного ботанічного заказника, де ростуть цілющі червонокнижні трави? На базі відомого у світі біостаціонару проведено декілька міжнародних і всеукраїнських конференцій за участю 260 зарубіжних і вітчизняних учених і студентів.

Через Гутисько, що славиться народними умільцями художнього різьблення по дереву, проходить одноколійка й добротна ґрунтівка. До речі: дружні, працьовиті селяни самі ініціювали будівництво церкви, газо- і водопроводів, залізничної зупинної платформи. Вони активно допомагали в їхньому зведенні, ремонтах.

Про це й повідали гостеві хлопчаки й дівчатка славного Гутиська. А зустрівся я з ними в День села. На святі тоді відкрили одразу два (!) музеї: художнього різьблення й лемківських культури й побуту. А ще заклали сільський парк, посадковий матеріал для якого сім років вирощували студенти Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Керував ними Володимир Черняк, доктор наук, професор. З його ім’ям, треба віддати належне, пов’язано багато чудових починань у безперспективному колись селі.

Хлопці «по секрету» сказали, що свого часу закрита початкова школа (в якій в 1—2-му класах навчався й автор) відродилася завдяки батькам. І, звичайно, директорові Ользі Пилипчак, яка згодилася очолити заклад. Вони з колегою Зоряною Куцибалою щодня в будь-яку погоду дістаються до села за десятки (!) кілометрів, і діти з дорослими дуже цінують високодостойний учинок Учителів.

Поки що у школі вісім учнів, але неодмінно буде більше, запевняють молоді селяни, готуючись до поповнення родин...

...Нещодавно я одержав лист від 19 юних жителів Гутиська. Серед них вісім учнів місцевої школи (Михайлишини (на знімку), Бердалі, Бенчі, Похонський) шестеро з Підвисоцької ЗОШ (до названих прізвищ додалися Сороковови) і п’ятеро з Бережанської школи-інтернату (Іляші та Троян).

З дитячого послання б’є ключем біль за дорослих. За дідусів-бабусь та їх батьків, насильно вивезених з Польщі в 1944—1946 роках.

Переконався: дітям прищеплюють любов не тільки до художнього ремесла предків (багато хто з них успішно опановує мистецтво різьблення по дереву), традиціям і звичаям. Їм і в сім’ях, і, що особливо важливо й цінно, у школі викладають уроки історії, допомагаючи знайти відповідь на запитання, звідки єсмь рід пішов.

Але от прикро, пишуть діти, що їх ще живі прадіди не одержали компенсації за майно, залишене на рідній землі під час переселення.

«Ми знаємо, що відповідний проект закону перебуває у Верховній Раді України, й просимо шановний «Голос України» донести наше прохання до депутатів: прийміть якнайшвидше, поки живі наші милі дідусі-бабусі, закон, за яким вони зможуть одержати гроші замість втраченого».

Так, документ про визначення статусу українців, примусово переселених з території Польщі в Україну, розробляється в парламенті. Питання, коли його винесуть на розгляд і який буде результат. Адже все впирається у фінанси. Згадаємо, як болісно довго вирішувалося питання про надання переселенцям статусу «учасників війни»...

Терплячі лемки вміють чекати. Але скільки їх із 500 тисяч насильно вигнаних з родових гнізд доживуть до одержання статусу, що його мають, скажімо, кримські татари?..

Дедалі злободеннішим стає питання й про отримані лемками пільги. Безплатний проїзд у транспорті, 50-відсоткова знижка на оплату за користування житлом, за комунальні послуги... Цими пільгами учасники війни, що живуть у селі, не користуються! Чому б їм не компенсувати відповідні суми, виплачуючи адресну допомогу?

Про це три роки тому голосно розводилися батьки ідеї персоніфікованих компенсаційних виплат. Тепер усі мовчать.

Кожен пільговик має отримувати кошти незалежно від того, приватний будинок у нього чи державний, їздить він суспільним транспортом чи користується гужовим, платить за комунальні послуги чи вивозить сміття сам. Тоді пільги будуть мати сенс і полегшать життя ветеранів. Інакше — це декларація, турбота на папері, обман, зрештою, тих, кому долею визначено жити на землі, а не на асфальті...

Це розуміють діти Гутиська. Вони просять дорослих державних дядьків погодитися з ними й швидше прийняти закон...

Гутисько Бережанського району Тернопільської області.

Фото автора.