Права рука столичного градоначальника Ірена Кільчицька в одному з одкровень журналістам ствердила, що в її шефа «парадоксальне почуття ризику й абсолютно нестандартне мислення». І хоча, як на мене, парадоксально ризикнули ті, хто обирав Леоніда Черновецького 26 березня минулого року міським головою, з приводу специфічності мислення сперечатись не хочеться. Бо тільки людина з нестандартним комплектом думок могла запевнити, що «багаті поділяться з бідними, підвищені тарифи вдарять не по пенсіонерах, а розкошеляться олігархи». Красиво, наче в «Кодексі будівника комунізму». І так само утопічно.

Особисто я, наприклад, ще не пенсіонерка. І навряд чи вже стану олігархом. Але чомусь саме таким, як я, людям, що наївно вважали себе представниками якщо не твердого середнього, то принаймні якогось там пристойного класу, випало ділитися. І ділитися, як ви самі розумієте, не з бідними. Олігарх, до речі, збільшення не те що в кубі, навіть у десятиразовому розмірі в платіжках не відчує. Та й живе він (як і сам Леонід Михайлович, кажуть) переважно не на столичних квадратних метрах, а в «провінції» — в розкішних віллах за містом, де «джоулі» гріють підлогу і душу не з комунальних котелень: там свій, персональний, клімат.

Проте я не про цифри. Їх закономірність хтось там перевіряє і обіцяє розібратися по-справедливому. Я — про інше, про те, що жодна комісія — чи то з депутатів Київради, чи то з фахівців Антимонопольного комітету — ніколи не виправить: про невігластво, щоб не сказати точніше, «начальників» міста.

Ось та сама Ірена Кільчицька, заступниця Черновецького і його давня соратниця по «Правекс-банку», життєвим принципом якої, за її ж визначенням, є «жорстокість, жадібність, спраглість». На жаль, ці високі моральні риси на практиці втілюються у суцільний четвертий компонент: його визначення вам підкаже така картинка. Дискусія з участю пані Кільчицької на «5 каналі» з приводу нового комунального ціноутворення. Опонент запитує у співрозмовниці: «Якщо ви купуєте кілограм чорної ікри, а вам розтрушують 250 грамів, то ви будете платити за кілограм чи за 750 грамів?». Відповідь безпрецедентна за логікою: «Мені чорну ікру купує служниця»(!). Ви це обирали?

А ще Ірена Кільчицька при нагоді і навіть без неї любить похвалитися своїм фінансовим становищем. І вдягається крутіше від Юлії Тимошенко, і взуття більше має, і колекція прикрас, на відміну від суперницької, без біжутерії, бо любить тільки коштовні речі, щоб від нулів на бірках мерехтіло в очах. Ну й хай би змагалася собі нишком з «убогою» Тимошенко за розміри гардеробних кімнат чи марки жіночих торбинок, якщо фінанси це дозволяють. Але виливати це все з екранів чи сторінок газет на голови киян у розпал агітаційної кампанії «за тарифи» — це навіть жорстокістю не поясниш: тут, схоже, просто відсутність риси, яка, в принципі, дуже важлива не лише для керівної роботи...

Крім названих чеснот, пані Кільчицька має ще кілька достоїнств: також випливають з матеріального статку. По суботах вона півдня проводить у салоні краси, бо «якщо погано виглядає, то не може навіть думати (он у чому причина наших проблем, з’ясовується. — Авт.)», і по вихідних часто «розслабляється в Європі (що похвально, бо, сподіваємося, хоч у цьому випадку «гроші не на вітер. — Авт.)». А літати по їхніх «палестинах» доводиться тому, що заступник столичного голови «вже не сприймає Київ як місце відпочинку». Скажіть, після цього вам хочеться оплачувати «нестандартність мислення» тих, хто перетворює Київ для киян на місце, для життя не придатне?

Багаті мають поділитися з бідними. Не пошкодуйте грошей на конверт та марку. Перешліть свої квитанції тим, хто парадоксально ризикує нашим терпінням. Може, якщо не розкошеляться, то язика хоч зрідка прикусять.

Утім, коли я дивлюся на людей, що притискають до себе пайки в пакетах з логотипом Леоніда Черновецького, мене це жахає більше, ніж цифри в новій платіжці. Столиця, де має бути згусток інтелекту, творчості, свободи та гідності нації — і раптом опускається до рівня «дна»! Цей показник свідомості всього суспільства тривожніший, ніж язик, не керований думкою...