Сьогодні в офіційному списку обдурених кредитною спілкою «Хмельничанка» — трохи більш як півсотні переважно літніх людей, пенсіонерів та інвалідів. Але тих, хто потерпів від її діяльності, значно більше: кілька сотень. Певні формальності не дали їм можливості отримати статус постраждалих, але в тому, що вони були пограбовані, можна не сумніватися.

Коли шість років тому хмельничанин Василь Грамчук взявся за створення кредитної спілки, все було, начебто, і благородно, і обнадійливо. Ще б пак, громадська організація, яка на добровільних засадах об’єднала вкладників, обіцяла їм непоганий прибуток. Адже закон гарантував рівноправність усіх членів (читай — рівність процентних виплат), а прийняте правлінням спілки рішення — 40 відсотків річних із щомісячним їх нарахуванням кожному.

Здавалося, механізм роботи — чіткий і прозорий. Пайовики віддають свої кошти у спілку під певний відсоток, а потім спілка видає грошові кредити іншим особам, але вже під значно вищий відсоток. Оця різниця і мала бути матеріальною винагородою для членів спілки.

Жоден банк не звабить клієнта такими вигідними умовами. Отож люди повірили і понесли свої заощадження. Отримані ж у перші місяці відсотки хоча і не дотягували до обіцяних сорока, втім стали для багатьох серйозним стимулом для додаткових вкладень. Одне слово, фінансовий механізм запрацював. Але практично одразу почали діяти і тіньові схеми, котрі врешті-решт призвели до справжньої катастрофи.

А катастрофа полягає в тому, що за кілька років спілка скандально розпалася, і переважна частина спілчан втратила свої гроші. Близько року обдурені пенсіонери ходили по всіх місцевих інстанціях, щоб домогтися порушення кримінальної справи за фактами кричущого беззаконня. Тепер із завидною настирністю вони відвідують судові засідання (вже восьме), щоб нарешті поставити крапку у цій справі. Кажуть, декому все це коштувало життя в буквальному розумінні слова. Після чергової спроби відстояти правду, один із колишніх пайовиків помер від інфаркту. Але навіть після цього його дружині не вдалось отримати хоча б частку своїх грошей на поховання.

Для тих, хто був далекий від керівництва спілкою, звістка про фінансовий крах була доволі несподівана. Зате керівники знали, що бомбу сповільненої дії закладали давно. Як пізніше буде зазначено у судово-бухгалтерській експертизі, здійсненій фахівцями науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при облуправлінні МВС, у порушення закону деякі вкладники отримували підвищені відсоткові ставки, а дехто із позичальників тут же брав кредити під нульовий процент.

Як було встановлено під час досудового слідства, кілька осіб без відома інших членів спілки отримали процентну ставку у 156(!) відсотків річних. Серед них — голова кредитного комітету, голова правління та працівник спілки. І це при тому, що переважна більшість спілчан мала в середньому 20—30-відсоткову процентну ставку.

На суді Грамчук пояснить такий несподіваний сплеск відсотків тим, що зазначені особи працювали у спілці, не маючи фіксованої заробітної плати, отож і виникла потреба компенсувати цю прогалину. Все було б логічним, якби не розміри прибутків зазначених осіб, котрі істотно відрізнялися від тодішньої середньостатистичної зарплати.

Та ще незрозумілішим є той факт, що обласканими неймовірними ставками виявились дружина одного та родич іншого керівників, котрі взагалі не мали жодного стосунку до спілки.

Не треба бути фахівцем з економіки, щоб зрозуміти: для того, щоб утримати позитивний баланс, спілка повинна була встановити для своїх кредиторів ще вищий відсоток. Але натомість диво дивне: окремим позичальникам спілка починає видавати кошти взагалі під нульові кредити, другим — без будь-якої застави, третім — у сумах, що перевищують визначені статутом розміри...

А що було дивуватися, коли дуже швидко з’ясувалося, що баланс спілки став від’ємним. Зрозуміло, що в такій ситуації пайовики захвилювалися і почали вимагати повернення своїх вкладів. Та де там. На більшість звернень, слізних прохань, заяв Грамчук відповідав одне: «Грошей нема. Не ходіть і не просіть».

Леонід Гаєвський, інвалід, продемонстрував мені заяву, в якій просив повернути вкладені гроші, бо вони потрібні були йому на операцію і лікування, але отримав ту саму відмовку. Пенсіонер стерпів би й це, якби не наступне: уже після того, як йому відмовили, а всім оголосили про фінансовий крах «Хмельничанки», керівнику та його дружині все-таки вдалося повернути свої кошти по додаткових пайових внесках.

Пізніше він пояснить це тим, що не тільки він повертав собі своє. У списках — десятки інших людей. Справді так. Експерти відновили список із сорока осіб, котрим було повернуто понад 140 тисяч гривень. Але що цікаво, більше половини із цього списку склали ті, кому повертали сотню чи дві. Ще третині вдалося вибити 2—3 тисячі своїх коштів. Зате майже половина згаданої суми перепала Грамчукові та його дружині. Для решти банкрутство спілки наклало табу на їхні кровні кошти.

Такий важкий фінансовий стан керівництво намагалося пояснити тим, що боржники не повернули вчасно кредити. Але і забирати їх у судовому порядку ніхто, здається, і не помишляв. Та й для чого. Адже організатори і керівники «Хмельничанки» отримали і свої гроші, і неймовірні відсотки. Натомість пересічним її членам, котрі не змогли добитися свого ні сльозами, ні погрозами, було запропоновано укласти договори переуступки.

Запровадження цієї новинки в роботі кредитних спілок належить саме «Хмельничанці». Спочатку ця паличка-виручалочка рекомендувалася навіть іншим організаціям, котрі не могли втихомирити своїх боржників. Тільки з часом стало зрозуміло, що саме через таку новацію, яку інакше як шахрайською не назвеш, пенсіонери, не вибравшись із однієї пастки, потрапили у другу.

Суть договорів полягала в тому, що пайовик кредитної спілки відмовлявся від претензій до неї, а повернення своїх боргів повинен був сам домагатися від того, хто взяв гроші в кредит.

Повіривши в це, пенсіонерка Ольга Борисова вирішила самостійно витребувати своїх п’ять тисяч гривень із боржника. Чим для неї обернулася така довірливість, вона розповідала у суді. Жінці довелося поїхати в село і відшукати фермера, котрий позичав гроші. Але той відповів, що повернув у спілку не тільки позичені гроші, а ще майже стільки само кредитної ставки. Продемонстрував навіть якісь квитанції, але на руки жінці так і не віддав. Куди поділися гроші і чи справді вони були — відповіді на ці запитання немає.

Та найгірше те, що жінка, маючи на руках договір переуступки, втратила право вважатися потерпілою. Разом із нею його позбулися не десятки — сотні колишніх пайовиків.

Щоб відстояти свої права, Ользі Борисовій потрібно самостійно звертатися із позовом до суду вже на свого позичальника, розплутувати складну фінансову операцію, розшукувати, куди поділися гроші... Хіба вистачить на це сил у хворої самотньої жінки? Якщо півсотні спілчан разом б’ються за свою копійчину уже більше року, то чи вдасться це зробити кожному із ошуканих самотужки?

Люди ще вірять у справедливе судове рішення і з нетерпінням його чекають. Для них головне не покарання, вони тільки хочуть забрати свої тяжко зекономлені гроші. Але у багатьох цей вогник надії вже починає згасати. Вони давно перестали почуватися захищеними державою та законом. Натомість — гірке відчуття того, що їх вкотре обдурили і кинули напризволяще.

Звичайно, їм можна дорікнути: кому віддавали свої копійки? Як могли знову повірити у дармовий сир в мишоловці? Але треба бачити цю «спілку потерпілих», що час від часу збирається у суді, щоб зрозуміти безглуздість таких звинувачень. Хто шкандибає на милицях, хто приїжджає із ветеранського госпіталю, кого приводять під руки молодші родичі... Мимоволі спадає на думку: чому в нашому суспільстві ошуканими залишаються найбідніші? Цікаво, що навіть у цій історії декому вдалося повернути свої внески розміром у кілька десятків тисяч гривень. Складається враження, що це були сильніші, молодші і багатші, котрі просто вскочили в халепу. Але ціною власних зусиль і лише їм відомих методів зуміли-таки відібрати назад своє. А бідолахи, які тільки й мали у своєму житті надії хіба що на оті зібрані півтисячі гривень, пошилися в дурні.

Усі потерпілі щиро переконані: якщо вдасться відсудити свої гроші, уже ніхто нікому їх не віддасть. Але хіба не знайдеться на місце кожного із них десятки, а то й сотні нових кандидатів, котрим несила вижити на жалюгідну пенсію. Котрі вже не думають, що не вистачає на харчі, а складають гривню до гривні, щоб піти до аптеки, в лікарню, на операцію. І хіба не знайдеться такий «добродійник», котрий пообіцяє навіть не тисячу, а всього-на-всього якусь додаткову сотню? І вони знову повірять. І знову віддадуть свої гроші. Бо так само, як чарівна музика мага заворожує кобру, так бідність і злидні заставляють вірити у солодку музику шахрайських обіцянок.

Хмельницький.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.