Із досьє «Голосу України»

Олександр ТКАЧЕНКО народився у Львові в 1952 р. Закінчив факультет автоматики Львівського політехнічного інституту. Працював у обчислювальному центрі цього вузу. З 1976 року пройшов шлях від майстра цеху спеціальної техніки до технічного директора концерну «Електрон». Нині — генеральний директор СП «Сферос—Електрон». Заслужений машинобудівник України. Член ради об’єднання підприємців і промисловців Львівщини.

Нині працівники відомого колись підприємства жартують: «Електрон — вічний». А хто сумнівається? Так само, як і ВАТ «Концерн Електрон», підприємство, що свого часу випускало 1 млн. 300 тисяч телевізорів на рік, не зійшло із промислової орбіти, а лише змінило «формат».

— Ще в 1995 році ми переходили на нові процеси, випускали п’яте покоління телевізорів, які відповідали світовому рівню, — розповідає Олександр Ткаченко. —Але була шалена інфляція, розрив виробничих зв’язків. Тоді правління концерну ухвалило рішення про пошук альтернативних шляхів розвитку. Познайомилися із німецькою фірмою «Вебасто», яка шукала в Україні підприємство, де не було б державної власності. «Вебасто» — одне із найбільших підприємств, що спеціалізується на системах опалення і кондиціонування для легкових та вантажних автомобілів і автобусів, випускає дахові люки. У 1996 році створили спільне підприємство. Перші два роки тільки продавали продукцію. Згодом було вирішено змінити напрям діяльності. У 1998 році я виграв конкурс на заміщення посади директора. Моїм заступником є німець Вольфганг Вюстеманн. Його напрям — виробництво, контрольні й управлінські функції. Моє завдання — зовнішні зв’язки, фінанси, контроль, збут, перспективи розвитку та... поєднання української ментальності з німецьким порядком.

Передусім запропонували партнерам організувати виробництво тут, у Львові. Вони погодилися. Інвестором від України був концерн «Електрон». Його частка — це виробничі потужності, робоча сила, частина технологій. Із німецької сторони — частина обладнання, ноу-хау, технології і невелика сума грошей. Ми направили групу робітників до Німеччини, потім вони почали вчити інших. Спочатку освоїли тільки складання. Потім була локалізація, тобто перехід на наші матеріали і комплектувальні. Сьогодні локалізація сягає майже 80 процентів. Німецькими залишаються ті вироби, які не можемо купити чи зробити. За минулі вісім років обсяги виробництва коливалися. Сьогодні експорт—імпорт — 50 на 50. Якщо враховувати Росію, то 20 на 80. Тобто на Німеччину припадає 20 процентів.

Головним стало рішення засновників про те, що наше спільне підприємство сповна забезпечуватиме потреби Східної Європи. Неухильно дотримуємося європейських норм виробництва: якість, термін виконання, пристойна ціна для реалізації. Наші споживачі — це всі автобусобудівні і автомобільні підприємства в Україні й Білорусі, а також підприємства Росії, Польщі, Словенії, Турції, Індії. Така схема діяльності дала змогу вирости від нуля до 36—40 мільйонів гривень щорічного обороту. За темпами зростання обсягів і прибутків ми на першому місці в області. Чотири роки поспіль — серед кращих роботодавців. Входимо в десятку кращих підприємств України в автомобільній галузі. Два роки наша продукція — серед ста кращих виробів України. Нагородами й відзнаками з підписами керівних осіб області й України увішана вся стіна мого робочого кабінету. Беремо участь у всіх автомобільних виставках, міжнародних автосалонах, у конкурсі з якості між автомобільними підприємствами СНД. При цьому зберігаємо кількість робочої сили і всі зобов’язання перед робітниками. Середня зарплата — досить висока. Розбудовуємо соціальну інфраструктуру.

Я був і залишаюся «електронівцем». У нас працюють 80 процентів колишніх працівників концерну. «Родинні» зв’язки залишилися. Сьогоднішня моя посада та зв’язки дають можливість шукати нові контакти для діючих підприємств «Електрону». Використовуємо їхні вироби з пластмаси, литво, обробку, інструментальне виробництво. Адже «Електрон» був і є не лише телевізійним заводом. Треба віддати належне президенту ВАТ «Концерн «Електрон» Віктору Олександровичу Рибинку. Все колишнє виробництво збереглося і розвивається, — тільки в менших обсягах. Найближчими роками збираємося подвоїти обсяги виробництва, розширити номенклатуру. Ведемо переговори з кількома німецькими фірмами. Щоб працювати з країнами Західної Європи, пройшли всі необхідні процедури сертифікації. Це дасть змогу напряму працювати із зарубіжними партнерами.

Спочатку працювали «по білому». Уявіть, що це таке за умов, коли правила гри мінялися двічі-тричі на рік. Бувало, заднім числом. Доводилося перебудовувати схеми фінансових потоків, збуту, роботи з митницею, податковою службою, роботу з векселями. Я колись на зустрічі з Анатолієм Кінахом, коли він був прем’єр-міністром, поцікавився: «Покажіть ту людину, яка в кожному законі, де йдеться про векселі, ставить кому і фразу «крім підприємств з іноземними інвестиціями». Чому така дискримінація? Всі повинні працювати в рівних умовах.

Ми, підприємці, чекаємо від законодавця стабільності й виконання законів. Сьогодні підписаний із українським підприємством контракт ще нічого не означає. Нема гарантії, що воно заплатить вчасно, що візьме ту кількість продукції, яку замовляє. У деяких країнах такі відносини регулюються законом. У нас виграти судовий процес — не означає отримати гроші. Це може тягтися роками. Маємо такий прецедент із львівським автобусним заводом, який винен майже 1,5 мільйона гривень. Та треба віддати належне тим урядовцям, які відповідають за промисловість: вони досить активно реагують на наші зверенення щодо розв’язання проблем, які впливають на роботу підприємства. Повсякчас «муляють» нам векселі. Добре, скасуйте їх, але вчасно повертайте ПДВ, бо як нам працювати? А якщо ми кредитуємо державу, то дайте й нам можливість попрацювати на векселях. Щоправда, за результатами цього року робота з ДПА щодо повернення ПДВ просто чудова. Справді, навіщо різати курку, яка несе золоті яйця?

Сьогодні ми — вузькоспеціалізоване підприємство. А моя мрія — створити на його основі широкопрофільний центр металообробки, який міг би виконувати замовлення для інших підприємств. Подальшим шляхом розвитку промисловості в регіоні буде кооперація між малими мобільними підприємствами. Кожне з них має робити щось найкраще: одне — гальваніку, друге — інструменти тощо. Так працює весь світ. Можна було б виділити з обласного чи міського бюджету невелику суму для перевезення надлишкового обладнання з різних підприємств і створити, наприклад, завод з гальванічного покриття деталей. Одразу з’являться замовлення. Чому ми цього не робимо? Тим часом у Німеччині роблять гальваніку за одне євро, в Україні — за півтора. Бо кошти розпорошують. Ми вже кілька разів зверталися до керівників органів влади міста й області з цією пропозицією. Але... Люди мінялися, а питання залишалося. Утім, ми рухаємося обраним шляхом з вірою: час працює на нас.

На знімку: генеральний директор СП «Сферос-Електрон» Олександр Ткаченко.

Фото з архіву.