Поглянувши на цього сивого джентльмена (на знімку), ви можете припустити, що він — вочевидь аристократичного роду та виховання і своя людина в європейських столицях, у колі бізнесменів чи дипломатів. І ще ви скажете, що навіть серед європейського бомонду зараз поменшало таких шляхетних облич, все більше — якісь невиразні. І лиш у цьому припущенні ви не помилитесь. В усьому іншому — все не так. І роду він простого, і в столицях не тусується, все життя живе в Конотопі, і йому там добре. І всім навколо добре — від того, що цей чоловік там є.
Його звуть Валерій Михайлович Литвинов.
Він багато літ працював інструктором з фізкультури, тренером з футболу в дитячо-юнацькій спортшколі при заводі «Червоний металіст», згодом став її директором. Здається, немає виду, яким би не оволодів Валерій Михайлович: футбол, хокей, настільний теніс, стендова стрільба, лижний та ковзанярський спорт плюс шашки, мисливство та риболовля. Ви готові сказати, що він на всі руки майстер. Але це буде неправильно. Річ у тім, що ще в ранньому дитинстві наш герой разом з братом підірвався на німецькій міні. Брат втратив око, а Валерій — ліву руку.
Вони жили коло цегельного заводу. Поруч — німецький табір для полонених. Там і підстерегла хлопців міна. Мати виховувала їх сама, батько не повернувся з фронту.
З молодших класів школи він був видатний розбишака, а отже — авторитет серед однолітків. І річ не в тім, що його жаліли через ту бісову міну. Дітей, скалічених війною, тоді було багато. А таких, що втратили батька, — ще більше. Всіх не пожалієш. Отже, він став тим, ким є, всупереч обставинам. Змалку ганяв з хлопцями м’яча — ганчір’яного, мама пошила. На початку шістдесятих (з другої спроби) вступив до Вищої школи тренерів Всесоюзного інституту фізкультури в Москві. Там теж не йшлося про пільги чи поблажки — абітурієнтів вибирали прискіпливо з усього Союзу, контингент — колекційний, серед студентів тієї школи був геніальний воротар Лев Яшин, знаменитий «торпедівець» Валентин Іванов. От саме з ними він і вчився.
На заняття провінціали їхали до Москви з гостинцями — салом абощо. Він теж не порожняком — з валізою конотопських яблук. Більше нічого не було.
Після Москви повернувся до Конотопа. І більше нікуди не хотів, хоч міг би. Щоправда, років зо два тому 1-й телеканал влаштував шоу для пенсіонерів, які ніколи не були за кордоном. Куди їхати — можна самим обрати. Литвинов, байдужий до столиць, поступився цим правом дружині, і вона обрала Прагу, де обоє й побували.
А дружину він знайшов таки в Конотопі. Уявіть, дівчина з музичною освітою, молодша на дванадцять літ.
Після знайомства він спитав: «Коли я вас побачу завтра?» — «О шостій ранку!» (о цій порі вона йшла на роботу — була музвихователем дитсадка). Наступного ранку о шостій він уже стояв там.
«Мене завжди вражало, настільки мама з ним почувається надійно захищеною — при тім, що чоловік не здатен елементарно забити гвіздок!». Так каже його дочка, Олена Валеріївна Кульчий, директор столичного Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.
До речі, Олена Валеріївна змалку росла під батьковою опікою — на стадіоні, де тренувалась конотопська футбольна команда «Авангард».
І на ковзанах батько її навчив кататися. І не лише її: взимку ставив на ковзани своїх футболістів і робив з них хокеїстів.
У нього є особливий талант — бути потрібним. Він першим у місті, ще півтора десятка літ тому, розпочав спортивну роботу з інвалідами, організував та очолив клуб «Інваспорт». Щороку возить своїх вихованців до Ужгорода на чемпіонат з більярду для людей з обмеженими можливостями. Сам Валерій Михайлович та його учні (як-от Євген Величко, інвалід 1 групи) — неодмінно в першій десятці на чемпіонатах з більярдного спорту.
Машини у нього ніколи не було. Все життя — й досі — на велосипеді або на мопеді. Живе собі в простій двокімнатній квартирі, отриманій колись від заводу. Загальний трудовий стаж — 57 років, з них 47 — на «Червоному металісті». Колись завод випускав шахтне устаткування, отож Литвинов має навіть відзнаку «Шахтарська доблесть». Три роки тому обраний головою Конотопської організації інвалідів війни та Збройних Сил України. Член громадської ради при міськвиконкомі. За вагомий особистий внесок у соціальний захист інвалідів війни, за патріотичне виховання молоді, багаторічну сумлінну працю та високий патріотизм нагороджений Грамотою Верховної Ради (2011 р.).
У ці дні Валерій Михайлович святкує ювілей — 75 років. Наша газета має за честь приєднатися до всіх привітань славному ювілярові.
Фото із сімейного архіву Литвинових.
