Колись давно, як я ще навчалася в Хмельницькому музучилищі, відзначали одну скорботну дату, в цьому заході мали брати участь усі мистецькі колективи міста. У Хмельницькому був (і є зараз) хороший симфонічний оркестр. А оскільки ми розучували дещо з «Реквієму» Моцарта, наш хор виступав разом із знаменитим оркестром. Коли пролунали перші надламані скрипкові інтонації «Lacrіmosy», а за ними вступив хор, зал приголомшено завмер...

...Ця згадка чомусь обвалились на мене ще на початку вистави театру «Колесо» «Жінки Моцарта» («Вебери)», коли до фінальної «Lacrіmosy» було ще далеко. Можливо, тому, що коли завіса відкривається, глядачі бачать труп Моцарта (звичайно, манекен, але від цього не легше). Й надалі вже важко позбутися враження, що Моцарт весь час незримо присутній: його гукають, від нього домагаються кохання — але це весь час поза сценою, десь там — на вулиці, в іншій кімнаті, в іншому просторі.

Генії народжуються раз на сторіччя (а Моцарт, гадаю, — раз на тисячоліття). Жити поруч з генієм — клопітно. Бо лише Бог розуміє розмах таланту отієї впертої, божевільної, але нормальнішої від усіх людини, якій потім нащадки поставлять пам’ятники і скажуть: «Якби він жив правильно, то прожив би довше!». Не прожив — така доля Генія.

А нам залишається зберігати пам’ять про Нього, навіть якщо вона розлита у форму «страшної комедії».

Актори грають просто і невигадливо (але це лише на перший погляд; недарма жанр вистави — «страшна комедія», як зазначено у програмці). Вони грають тих, хто не лише жив у епоху Моцарта, а й грав у його житті «перші скрипки»: співачка Алоїза Вебер (Олена Іванова), в яку Моцарт був безмірно закоханий і безмірно страждав, бо його любов не взаємна; Констанце Вебер (Марія Грунічева) — сестра Алоїзи та дружина композитора, з якою він вінчався в тому самому віденському кафедральному соборі, де через дев’ять років його відспівали...

Проте головною «дійовою» особою є мати сімейства, Цилі Вебер — бо вона весь час енергійно діє, влаштовуючи життя своїх доньок! Роль Цилі грає Станіслав Колокольников. Він грає ще й Емануеля Шиканедера — імпресаріо, який замовив Моцарту «Чарівну флейту» для свого «Фрайхаустеатру» в передмісті Відня. До речі, на деякий час глядачі театру «Колесо» ніби стають глядачами того таки «Фрайхаустеатру», перед якими й розігрується вистава.

Думаю, віденські глядачі бачать у виставі за п’єсою «Жінки Моцарта» («Вебери») щось інше, ніж київські, і вже зовсім інше, ніж я побачила (перепрошую за «я», але вистава мене зачепила). Та й не можуть усі бачити одне й те саме, навіть якщо актори грають одну виставу для всіх.

І наостанок: сьогодні цю виставу можна побачити лише в двох європейських містах: Відні та Києві. Київ — ближче...

На знімку: Марія Грунічева і Станіслав Колокольников у виставі «Жінки Моцарта».