Свято на букву «ми»

До ювілею Марка Бровуна, художнього керівника Донецького академічного українського муздрамтеатру

Цей театр називають лідером касових та виробничих показників у країні. Але кажемо «театр», маємо на увазі — «художній керівник». Кажемо Донецька муздрама — чуємо: Марко Матвійович Бровун. Він і театр — єдине ціле, уособлене займенником «ми». «Ми, — каже Бровун, — багато чого вже досягли!» Або: «Дуже люблю наш театр, ціную наших акторів і думаю, що взаємно».

Підтвердженням взаємності стало недавнє урочисте святкування двох дат — 30 років професійного стажу Марка Бровуна і його 60-річчя, що збіглося з початком 80-го театрального сезону.

Ювілей зібрав багато людей. У головній ролі виступив сам Марко Матвійович. Був аншлаг! Проте нам вдалося поговорити ще перед тим. Бровун знайшов вільну годину для бесіди. Спершу я запитала про значення в його житті усіх трьох дат — 30, 60, 80.

— Вони приємні. Але коли тобі 60, мимоволі починаєш думати: ого, цілих 60! А от 30 років — дата щаслива. Весь цей час поряд були надзвичайні люди, і працювати в театрі слід було вже лише заради спілкування з ними. Щодо ювілейного сезону, дата, як зрозуміло, не залежить від мене. Відсвяткуємо в листопаді. Думаю, нам буде з чим до неї прийти.

— Марку Матвійовичу, у вас був період «дотеатральний»?

— Так. Але вже у школі були певні передумови. Я навчався з дітьми акторів нашого театру. Значною мірою мою любов до театру виховала мама. Лікар-педіатр, вона тонко відчувала мистецтво. Часто водила нас із старшим братом Володимиром до філармонії, театру. Прищеплювала нам уміння сприймати творчість, живопис, літературу, кіно...

Жили ми в Донецьку, в центрі, навпроти філармонії на 8-й лінії. З цього місця я потім зробив певне життєве коло. Батькові дали службовий будинок, де тепер готель «Вікторія», і ми переїхали туди. Це називалося Семенівка.

Звідти перебралися на вулицю Артема, за готель «Україна» у будинок з вежами, де мешкала майже вся команда «Шахтар». У тому легендарному домі і минуло моє дитинство. Пам’ятаю наш двір. Атмосфера — своєрідна, мешканці часто сиділи за грою в доміно. Це була певна спільнота. Тоді були зовсім інші стосунки, ніж тепер. Нерідко сумую за тим часом. Потім ми знову переїхали, це вже був той дім, в якому я живу зараз, — навпроти нашого театру.

Я захоплювався спортом, входив до збірної команди Донеччини з боксу. Головною для мене людиною тоді став перший тренер Віктор Платонович Слєпченко. Згодом я травмував руку і не зміг тренуватися. Захопився воєнізованим багатоборством. В армії служив у внутрішніх військах. Коли повернувся, очолив команду оборонної організації при облкомітеті ДТСААФ — ця посада стала першим записом в трудовій книжці. Сталося це завдяки Миколі Васильовичу Каледіну. Він працював в обкомі партії, з якою я мав не дуже добрі стосунки, а от з ним ми дуже здружилися. Потім я займався воєнізованим багатоборством, був начальником спортивно-технічного клубу.

Але навколо постійно були творчі люди. Двоюрідна сестра закінчила консерваторію, працювала у філармонії, її чоловік — віолончеліст. Я часто бував у них вдома, де збиралися музиканти, театральні діячі. Як-от Віктор Старіков, директор театру ляльок. І я все більше залучався до творчого кола.

У театрі мене багато хто знав. Коли сталися певні зміни в керівництві області, я був змушений шукати іншу роботу. Тоді й зробив вибір. Минуло вже рівно 30 літ відтоді, як у моїй трудовій зроблено другий запис. Почав адміністратором...

— За фахом ви — економіст? Не хотілося самому вийти на сцену, зіграти якусь роль?

— У мене — три освіти. Спочатку закінчив будівельний технікум, потім Донецький держуніверситет, економічний факультет. А тепер тихенько займаюся режисурою в Луганському інституті культури. Не виключено, що я міг би бути режисером! Але актором, думаю, — ні, хоча... все можливо. Не знаю! Через це треба пройти, і якщо пішов би цим шляхом, то, напевне, це могло б статися.

— Якби був інший взірець, усе склалося б інакше?

— Батьки мали різні позиції щодо мого виховання. Мама схвалила моє захоплення театром, а тато був категорично проти. Серед родичів були військові. Дядько — контр-адмірал, Герой Радянського Союзу. Два брати, його сини — офіцери-підводники. Чоловік двоюрідної сестри — теж підводник. Мені теж пророкували гарну військову кар’єру, але, як бачите...

— Хто ваш наставник у театральній справі тепер?

— У театрі — це старше покоління. Передусім народні артисти. Наприклад, з Ігорем Івановичем Молошниковим я знайомий ще з 16 років. Це потім він став заслуженим, народним. Багато чого мене навчив. Справжній корифей нашого театру — Михайло Іванович Бондаренко дав мені немало життєвих і творчих уроків. Геннадій Васильович Горшков — це друг і постійна підтримка. Та й інші актори тепло прийняли мене, ми разом продовжили будувати театр.

— А ваші діти — вони театральні?

— Мої діти — донька Наталя та син Олексій. Дочка економіст, і непоганий, але це не зашкодило їй залучитися до театру. Вона —справжня театральна дитина! З десятимісячного віку подорожувала разом зі мною. Вперше поїхала на гастролі до Кисловодська ще у манежику. З часом Наталі довелося спробувати себе у наших виставах, режисери навіть наполягали, щоб вступала до театрального. Я не дозволив. Але ми таки працюємо разом.

— Схожа на вас?

— Так, у неї теж непростий характер. Як і я, навчається на режисера. Сину дісталося менше моєї уваги, Олексій успадкував іншу сімейну традицію, він — курсант третього курсу Донецького інституту внутрішніх справ. А мій онук, Микита, якого я дуже люблю, вже у свої 12 має акторський досвід, бере участь у двох наших виставах. Ми з ним на «ти», називає мене по імені!

— Марку Матвійовичу, а що є головною метою в житті? Або вже стало головним досягненням?

— Працювати в театрі було і метою, і досягненням. Але завжди хотів працювати в хорошому театрі. В дуже хорошому! Знаю приклади, і не в столиці, а в провінції. Це театр Баніоніса в Паневежисі, Російська драма в Ризі та ін. Вони були одними з найкращих в Радянському Союзі! Туди приходили паломники! От такий і я хочу! Не знаю, в якій мірі це вдасться, але в якійсь вдалося вже сьогодні. Вірю (в моєму віці вже важко щось загадувати), що поряд є люди, які зможуть успадкувати і довести мою справу до бажаної мети.

— А не хотіли б написати книгу про своє життя?

— (М. М. подумав, закурив і таки визначився. — Авт.) Не збираюся поки що писати книжок. Поки що я збираюся працювати! Здається, я не володію хистом письменника. Не знаю. Мені так здається... Хоча, в юності я писав вірші!

— Були серйозні результати?

— Це тривало довго, у мене навіть є зошити з віршами. Завалялися десь. (Сміється). Але свої віршування називаю звичайним віршоробством: брав окрему тему і, задля сміху, робив рими. Очевидно, відчуття ритму мені властиве, слух є, а тому це легко вдавалося. Але щодо серйозної поезії, постійно для себе роблю якісь відкриття. Недавно у Донецьк приїздив Іван Драч, мені принесли його збірку. Дещо просто вразило! Зараз покажу, десь записував. Вірш про те, як мати пече хліб:

«Яйце розіб’є, білком помаже,

На дерев’яну лопату і в піч

І цвіркотітиме іскрами сажа —

Мініатюрна зоряна ніч».

Це просто геніальні рядки, правда? А з юності деякі вірші Ахмадуліної досі пам’ятаю! Вони були дуже близькі тодішнім юнацьким відчуттям:

«О юноши, вам хочется в седло, Вам снятся сабли серебром туманным...»

— А як ви проводите вільний час? Є якісь захоплення?

— З цим погано. Умови роботи менеджера, директора, художнього керівника в театрі — це надмірна нервова напруга. На жаль, часом не вистачає витримки у стосунках з людьми, та я намагаюся бути стриманим. Не завжди виходить. При цьому я не менш претензійний і до себе — не дуже себе люблю.

— Тим паче треба якось розслаблятися. Чула, ви нерідко буваєте в басейні?

— Раніше ходив не менше п’яти разів на тиждень. Тепер уже два місяці мені це не вдається. Ось мине ювілей і, якщо я переживу все це, відновлю заняття плаванням.

— Ви спритний плавець?

— Плаваю по 45 хвилин безперервно, десь півтора кілометри. Одна жінка в басейні, коли бачить мене, каже: «Наш дельфін прийшов!». А з мене такий дельфін! Кажу: «Еге ж, дельфін, підстаркуватий, лисуватий такий...».

— А чого очікуєте від післяювілейного життя?

— Є два підходи: песимістичний та оптимістичний. Мій — змішаний. Як казав філософ, щастя — це очікування поїзда, що ніколи не прибуде. Ось прийде моє свято, прийдуть люди, які поважають мене, скажуть теплі слова, я буду радий. Потім свято мине, і настануть будні, повсякденні справи, в яких я знаходжу чимале задоволення. Хоча зазвичай все, що ми робимо, відбувається не завдяки, а всупереч. Завжди є певна противага. Але собака бреше, а караван іде. Головне, іде у правильному напрямку. У нашого театру може бути велике майбутнє, це очевидно вже сьогодні, надалі розвиток стане рівноприскореним. Ми правильно знайшли нішу, в якій працюємо, будуємо власну модель розвитку. Ми — музично-драматичний театр, і працюємо саме в цьому напрямку. Нас поєднує колективний розум, колективна справа, колективна праця.

— У нас є все! — підсумував він. — Саме тому будуємо великі творчі плани, саме тому дивимося у перспективу!

Бесіда закінчилась на займеннику «ми», й Марко Матвійович повернувся до справ, ніби забув про ювілейні 60 і згадав про творчі 30.

«О юноши, вам хочется в седло!»

Фото В’ячеслава ПАШУКА.