Відповідно до резолюції Європейського парламенту 2007 рік визнано Роком рівних можливостей у всіх європейських країнах. Нам слід поставити собі запитання: чи підготувалася для цього року Україна?

Певним чином так. З точки зору рівності жінок і чоловіків 2006 рік став справді визначним у цьому плані. По-перше, 6 січня 2006-го набув чинності базовий Закон «Про рівні права і можливості для жінок та чоловіків», прийняття якого перегорнуло вагому сторінку історії становлення в Україні гендерної рівності.

Багато українських політиків і державотворців донедавна і чути не хотіли про якісь «гендерні проблеми». З прийняттям закону не тільки почули, а й усвідомили необхідність його виконання. Розпочалася гендерна експертиза законодавства, керівники областей почали будувати «дорожні карти» для досягнення справжньої рівності. Словосполучення «гендерна політика» поступово почало входити до лексикону експертів, ЗМІ, громадськості.

По-друге, вперше за історію незалежної України за один рік двічі відбулися парламентські слухання з гендерної тематики: перші — щодо загального стану рівних прав та можливостей (проведені з моєї ініціативи, яку одностайно підтримала фракція «Наша Україна»), другі — щодо проблем насильства в сім’ї. Ще дивовижніше, що обидва слухання було проведено в один день.

По-третє, також з моєї ініціативи, в Україні вперше проведено міжпарламентський «круглий стіл» з проблем законодавчого забезпечення рівних прав та можливостей. До його роботи радо долучилися парламентарії шести країн (Білорусі, Грузії, Литви, Фінляндії, Швеції, України) — різних за рівнем розвитку стандартів паритетної демократії. Висновки цього «круглого столу» ще раз довели: рівень розвитку й успішності країни прямо залежить від ефективного використання потенціалу і жінок, і чоловіків на благо суспільства. Бо демократія без жінки — це не демократія.

Загалом, можна й далі перераховувати «гендерні» досягнення минулого року, але варто й замислитися над тим, яким є той шлях до рівності, який стосується кожної сім’ї і окремої особистості.

Давайте проаналізуємо, якою є Україна у цій проблемі сьогодні, та розглянемо це як систему зі своїми складовими і по горизонталі, і по вертикалі.

Стосовно горизонтальної площини, то першочерговим є політичний аспект. На жаль, проблема нерівності у можливостях для жінок і чоловіків належним чином не визнається політиками, державними службовцями, суспільством. Але вона є, і суть її полягає не так у відсутності рівних прав, як у відсутності реальних можливостей у їх реалізації. До того ж така дискримінація існує як у відкритій, так і у прихованій формах.

Приміром, сфера політики і державного управління. Так, за результатами парламентських виборів 2006 року, до Верховної Ради України потрапили лише 8,2% жінок. У парламенті минулого скликання жінок було 5%. Відповідно, п’ять комітетів Верховної Ради сьогодні не мають у своєму складі жодної жінки. Це означає, що жіноча половина України фактично не має свого голосу у формуванні законодавства в таких галузях, як боротьба з організованою злочинністю і корупцією, національна безпека і оборона, паливно-енергетичний комплекс, ядерна політика та ядерна безпека, будівництво, питання містобудування і житлово-комунального господарства, транспорт і зв’язок.

Проте всі ці сфери є доволі важливими для нашої країни, і врахування позиції жінок, безумовно, сприяло б їх розвитку.

Відповідні проблеми є і у виконавчій владі. У сфері державного управління кількісне представлення жінок зменшується із збільшенням рівня відповідальності.

Хоча в середньому жінки становлять близько 70% усіх державних службовців, тільки 6,6% жінок мають першу категорію державного службовця. До того ж наразі жодна жінка не є членом Кабінету Міністрів України.

Узяти хоча б соціальну і гуманітарну сфери. Для прикладу, у Міністерстві праці, починаючи з років незалежності, на посаді міністра працювали 11 осіб. Жодна з них не була жінкою. Щодо Міністерства освіти, то в ньому жодна жінка не представлена у вищому керівному складі: навіть немає жодної жінки-заступника, не було їх і серед 9 міністрів освіти в історії незалежної України. Так само немає жінок і серед вищого керівництва Міністерства охорони здоров’я, а з 10 міністрів лише одна була жінкою. Цей список можна продовжувати й далі.

Як яскраво показали парламентські слухання 21 листопада минулого року, об’єктами порушення рівності прав стають і жінки, і чоловіки. Ми переконані, що важливим пріоритетом у соціальній сфері має бути захист прав чоловіків. Так, при тому, що, за статистикою, чоловіки живуть на 12 років менше за жінок, через різницю у пенсійному віці вони все ж мають працювати більше. А жінка, яка має бажання й можливості працювати ще п’ять років, мусить виходити на пенсію.

Гострими є й проблеми захисту здоров’я чоловіків. Саме вони становлять більшість серед жертв згубних звичок (наркоманії, пияцтва) та захворювань, які передаються статевим шляхом. Усе це впливає на їх репродуктивне здоров’я і негативно позначається на здоров’ї нації в цілому. До того ж чоловіки частіше за жінок вдаються до фізичного насильства і, за деякими підрахунками, від насильства страждає кожна шоста сім’я.

Іншою гострою проблемою залишається демографічна криза, яку переживає наше суспільство. Це можна пояснити низкою чинників: проблеми відтворення населення, висока смертність, масова трудова міграція. Але в кожній з цих проблем, безперечно, є й гендерна складова. Наприклад, що стосується міграції, то вона в Україні має жіноче обличчя. Водночас, більшість одиноких батьків — це жінки, і таке «подвійне» навантаження не є справедливим по відношенню до них. Крім того, відсутність батьківської турботи є порушенням прав дитини. Стаття 51 Конституції України зобов’язує обох батьків утримувати дітей до їх повноліття.

Перелік проблем можна продовжувати. Кожна наступна буде послідовним елементом у ланцюжку, який пронизує наше суспільство, торкається кожної сучасної родини і зачіпає долю майбутніх поколінь. Однак про завтрашній день ми маємо думати вже сьогодні.

Як показали гендерноорієнтовані заходи, проведені в парламенті минулого року, відсутність системної політики рівних можливостей призводить нас до великої нерівності, яка, у свою чергу, уповільнює економічний розвиток та побудову демократичного суспільства. Відтак і жінки, і чоловіки повинні мати рівні умови участі як у державному управлінні, так і в усіх соціально-економічних сферах суспільства.

Розвинені країни вже давно дійшли висновку, що нерівність жінок і чоловіків є проявом несправедливості і занадто дорого коштує для їх держав. На думку Генерального секретаря Ради Європи Террі Девіса, рівність чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прав людини, вона є передумовою демократії та соціальної справедливості.

Фракція «Наша Україна» й надалі послідовно втілюватиме принципи гендерної рівності. Ми стоїмо на позиції того, що для України настав час практичного впровадження рівних можливостей для жінок і чоловіків. Особливо варто про це замислитися в новому, 2007 році — Році рівних можливостей для всіх.

На шляху до європейського Року рівних можливостей

ідповідно до резолюції Європейського парламенту 2007 рік визнано Роком рівних можливостей у всіх європейських країнах. Нам слід поставити собі запитання: чи підготувалася для цього року Україна?

Певним чином так. З точки зору рівності жінок і чоловіків 2006 рік став справді визначним у цьому плані. По-перше, 6 січня 2006-го набув чинності базовий Закон «Про рівні права і можливості для жінок та чоловіків», прийняття якого перегорнуло вагому сторінку історії становлення в Україні гендерної рівності.

Багато українських політиків і державотворців донедавна і чути не хотіли про якісь «гендерні проблеми». З прийняттям закону не тільки почули, а й усвідомили необхідність його виконання. Розпочалася гендерна експертиза законодавства, керівники областей почали будувати «дорожні карти» для досягнення справжньої рівності. Словосполучення «гендерна політика» поступово почало входити до лексикону експертів, ЗМІ, громадськості.

По-друге, вперше за історію незалежної України за один рік двічі відбулися парламентські слухання з гендерної тематики: перші — щодо загального стану рівних прав та можливостей (проведені з моєї ініціативи, яку одностайно підтримала фракція «Наша Україна»), другі — щодо проблем насильства в сім’ї. Ще дивовижніше, що обидва слухання було проведено в один день.

По-третє, також з моєї ініціативи, в Україні вперше проведено міжпарламентський «круглий стіл» з проблем законодавчого забезпечення рівних прав та можливостей. До його роботи радо долучилися парламентарії шести країн (Білорусі, Грузії, Литви, Фінляндії, Швеції, України) — різних за рівнем розвитку стандартів паритетної демократії. Висновки цього «круглого столу» ще раз довели: рівень розвитку й успішності країни прямо залежить від ефективного використання потенціалу і жінок, і чоловіків на благо суспільства. Бо демократія без жінки — це не демократія.

Загалом, можна й далі перераховувати «гендерні» досягнення минулого року, але варто й замислитися над тим, яким є той шлях до рівності, який стосується кожної сім’ї і окремої особистості.

Давайте проаналізуємо, якою є Україна у цій проблемі сьогодні, та розглянемо це як систему зі своїми складовими і по горизонталі, і по вертикалі.

Стосовно горизонтальної площини, то першочерговим є політичний аспект. На жаль, проблема нерівності у можливостях для жінок і чоловіків належним чином не визнається політиками, державними службовцями, суспільством. Але вона є, і суть її полягає не так у відсутності рівних прав, як у відсутності реальних можливостей у їх реалізації. До того ж така дискримінація існує як у відкритій, так і у прихованій формах.

Приміром, сфера політики і державного управління. Так, за результатами парламентських виборів 2006 року, до Верховної Ради України потрапили лише 8,2% жінок. У парламенті минулого скликання жінок було 5%. Відповідно, п’ять комітетів Верховної Ради сьогодні не мають у своєму складі жодної жінки. Це означає, що жіноча половина України фактично не має свого голосу у формуванні законодавства в таких галузях, як боротьба з організованою злочинністю і корупцією, національна безпека і оборона, паливно-енергетичний комплекс, ядерна політика та ядерна безпека, будівництво, питання містобудування і житлово-комунального господарства, транспорт і зв’язок.

Проте всі ці сфери є доволі важливими для нашої країни, і врахування позиції жінок, безумовно, сприяло б їх розвитку.

Відповідні проблеми є і у виконавчій владі. У сфері державного управління кількісне представлення жінок зменшується із збільшенням рівня відповідальності.

Хоча в середньому жінки становлять близько 70% усіх державних службовців, тільки 6,6% жінок мають першу категорію державного службовця. До того ж наразі жодна жінка не є членом Кабінету Міністрів України.

Узяти хоча б соціальну і гуманітарну сфери. Для прикладу, у Міністерстві праці, починаючи з років незалежності, на посаді міністра працювали 11 осіб. Жодна з них не була жінкою. Щодо Міністерства освіти, то в ньому жодна жінка не представлена у вищому керівному складі: навіть немає жодної жінки-заступника, не було їх і серед 9 міністрів освіти в історії незалежної України. Так само немає жінок і серед вищого керівництва Міністерства охорони здоров’я, а з 10 міністрів лише одна була жінкою. Цей список можна продовжувати й далі.

Як яскраво показали парламентські слухання 21 листопада минулого року, об’єктами порушення рівності прав стають і жінки, і чоловіки. Ми переконані, що важливим пріоритетом у соціальній сфері має бути захист прав чоловіків. Так, при тому, що, за статистикою, чоловіки живуть на 12 років менше за жінок, через різницю у пенсійному віці вони все ж мають працювати більше. А жінка, яка має бажання й можливості працювати ще п’ять років, мусить виходити на пенсію.

Гострими є й проблеми захисту здоров’я чоловіків. Саме вони становлять більшість серед жертв згубних звичок (наркоманії, пияцтва) та захворювань, які передаються статевим шляхом. Усе це впливає на їх репродуктивне здоров’я і негативно позначається на здоров’ї нації в цілому. До того ж чоловіки частіше за жінок вдаються до фізичного насильства і, за деякими підрахунками, від насильства страждає кожна шоста сім’я.

Іншою гострою проблемою залишається демографічна криза, яку переживає наше суспільство. Це можна пояснити низкою чинників: проблеми відтворення населення, висока смертність, масова трудова міграція. Але в кожній з цих проблем, безперечно, є й гендерна складова. Наприклад, що стосується міграції, то вона в Україні має жіноче обличчя. Водночас, більшість одиноких батьків — це жінки, і таке «подвійне» навантаження не є справедливим по відношенню до них. Крім того, відсутність батьківської турботи є порушенням прав дитини. Стаття 51 Конституції України зобов’язує обох батьків утримувати дітей до їх повноліття.

Перелік проблем можна продовжувати. Кожна наступна буде послідовним елементом у ланцюжку, який пронизує наше суспільство, торкається кожної сучасної родини і зачіпає долю майбутніх поколінь. Однак про завтрашній день ми маємо думати вже сьогодні.

Як показали гендерноорієнтовані заходи, проведені в парламенті минулого року, відсутність системної політики рівних можливостей призводить нас до великої нерівності, яка, у свою чергу, уповільнює економічний розвиток та побудову демократичного суспільства. Відтак і жінки, і чоловіки повинні мати рівні умови участі як у державному управлінні, так і в усіх соціально-економічних сферах суспільства.

Розвинені країни вже давно дійшли висновку, що нерівність жінок і чоловіків є проявом несправедливості і занадто дорого коштує для їх держав. На думку Генерального секретаря Ради Європи Террі Девіса, рівність чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прав людини, вона є передумовою демократії та соціальної справедливості.

Фракція «Наша Україна» й надалі послідовно втілюватиме принципи гендерної рівності. Ми стоїмо на позиції того, що для України настав час практичного впровадження рівних можливостей для жінок і чоловіків. Особливо варто про це замислитися в новому, 2007 році — Році рівних можливостей для всіх.