«Щоб народний гріш не марнувавсь»

«Покоління, котре жде Україна тепер, повинні бути люди діла реального, практичного — спеціалісти-адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового й морського діла, техніки ріжних категорій — технологи, механіки, електротехніки, гірники, гідротехніки, агрономи. Треба відкинути погляд, що сі спеціальності практичні менш цінні, менш благородні, ніж заняття гуманітарні. Треба в сей бік як раз обернути всі здібності, всі таланти, нинішніх і найблизших поколінь». Ці слова, що вийшли з-під пера Михайла Грушевського, досить точно відображають орієнтири нинішньої освітньої сфери. І якщо під цим кутом зору оцінити діяльність Міністерства освіти й науки, то стають помітними безумовно позитивні результати його зусиль.

Зокрема це стосується й намагання міністерства спрямувати діяльність численних вищих навчальних закладів нашої країни в річище тих вимог, що досить чітко визначаються Законом «Про вищу освіту» та іншими нормативно-правовими актами в цій сфері. Нещодавно відбулося засідання Державної акредитаційної комісії (воно досить широко висвітлювалося ЗМІ), під час якого було ухвалено низку суворих, але необхідних рішень про позбавлення ліцензій деяких вищих навчальних закладів та їх філій (для багатьох з них великою «несподіванкою» стала вимога статті 30 Закону «Про вищу освіту», за якою кафедра — базовий структурний підрозділ будь-якого вищого навчального закладу — утворюється за умови наявності найменше трьох штатних викладачів з науковим ступенем чи вченим званням).

Насамперед хотілося б зазначити, що Міністерство освіти мало не тільки право, а й обов’язок вдатися до таких кроків, оскільки, за статтею 18 Закону «Про вищу освіту», воно здійснює ліцензування вищих навчальних закладів, незалежно від форм власності. А саме ліцензування якраз і є «процедурою визнання спроможності вищого навчального закладу певного типу розпочати освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення».

Здавалося б, усе цілком зрозуміло. Втім, реалізація міністерством своїх законних прерогатив викликала досить бурхливу реакцію деяких вищих навчальних закладів, зокрема сумнозвісної МАУП. Предметом останньої «дискусії» стала ультимативна вимога цього закладу до міністерства видати понад ліцензійний обсяг і встановлену процедуру кілька тисяч дипломів.

Здійснена міністерством комплексна й ґрунтовна перевірка засвідчила безпідставність цих вимог (один з авторів цієї статті брав у ній безпосередню участь). Оскільки левова частка цих позаліцензійних дипломів стосувалася юристів, то наведемо лише один приклад — нині в МАУПі немає жодного штатного доктора юридичних наук, наявність якого є неодмінною вимогою для підготовки магістрів. Тим не менше, МАУП звернулася до Господарського суду з вимогою зобов’язати міністерство видати ці, фактично, зайві дипломи.

Проте згадаймо, що головна підстава для видачі дипломів — це рівень знань. Оцінка рівня знань базується на певних процедурах навчання, що фіксується відповідним чином (іспити, заліки тощо). Є державний орган, який уповноважений контролювати процедуру та, у разі потреби, відповідно реагувати. Якщо державний орган вважає, що діяльність вузу не відповідає вимогам, які встановив закон, а вуз вважає, що якість підготовки студентів відповідає нормативним вимогам, то таку колізію суд не може розв’язати лише на підставі документів чи свідчень у судовому засіданні.

Оскільки суд не може встановити істину (а це головна мета суду) лише на підставі свідчень чи документів, то єдиною можливістю для суду є призначення комплексної альтернативної незалежної експертизи з приводу спірних питань. І прийняття рішення можливе лише на основі такої експертизи.

Щодо самих дипломів, то ситуація тут аналогічна. Основою отримання дипломів є рівень знань. Цей рівень підтверджується іспитами, заліками, державною екзаменаційною комісією тощо. Якщо державний орган вважає, що вуз порушив вимоги стосовно якості навчання, неякісно організував діяльність дек, але формально підготував усі документи для отримання дипломів, тоді суд ніяк не може прийняти рішення щодо дипломів, оскільки він не може повністю вивчити всі обставини справи без проходження альтернативної процедури перевірки знань студентів та самого процесу навчання. Тобто суд має єдину можливість для об’єктивного рішення — це призначити комплексну незалежну експертизу щодо діяльності дек, перевірки рівня знань студентів. Прийняття рішення без такої експертизи — це неповне вивчення обставин справи. Тим більше що суди завжди призначають експертизи у спірних ситуаціях. І виникає ВЕЛИКЕ питання, коли і чому суд приймає рішення без призначення експертиз.

Та якщо вже казати про юридичну казуїстику, до якої, на жаль, вдаються ті, хто прагне цілковитої безконтрольності на ринку освітніх послуг, тоді варто подивитися на цю ситуацію й з другого боку. Йдеться не тільки про намір увести в оману Міносвіти та Державну акредитаційну комісію. Тут спостерігаємо ще одну тенденцію — намагання ввести в оману самих абітурієнтів та їхніх батьків. Одним з таких методів є присвоєння навчальним закладам назв, що навмисно завищують їхній імідж. Варто нагадати, що за статтею 25 Закону «Про вищу освіту» університет — багатопрофільний вищий навчальний заклад, який у тому числі «проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинену інфраструктуру навчальних, наукових та науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового, матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність». За цією ж статтею, подібні «чесноти» мусить мати й заклад з гучною назвою «Академія».

Сама вивіска університету чи академії є своєрідним брендом, «фірмовим позначенням» якості освітніх послуг. З огляду на стрімкий розвиток мережі вищих навчальних закладів та кон’юнктуру ринку, численні молоді університети, академії та інститути вигадують собі назви, що мають на меті звабити, а фактично ввести в оману пересічного споживача цих послуг. Місцеві органи влади без жодних сумнівів реєструють численні міжнародні, східно- й західноєвропейські університети, приватні інститути, в назвах яких бачимо, наприклад, слова «державного управління». Повні назви цих закладів неможливо інколи сприймати без сміху чи туги — щось на кшталт «Товариства з обмеженою відповідальністю «Вищий навчальний заклад «міжнародний університет (академія) права, економіки, бізнесу та менеджменту».

Цікаве ноу-хау має та сама МАУП, у складі якої функціонує кілька інститутів, що, у свою чергу, носять (чи носили) імена наших та зарубіжних президентів. У результаті чимало студентів та їхніх батьків вважають, що вони мають справу з так званою «Президентською академією, а далі виникають певні аналогії, навіть зі справжньою Академією державного управління при Президентові України.

Оскільки навчальні заклади використовують назви, що свідомо завищують їхній імідж у комерційних цілях, а в цьому випадку вищі навчальні заклади можуть розглядатися як суб’єкти господарського права (частина 3 статті 53 Господарського кодексу), то це можна оцінити як порушення вимог законодавства про захист прав споживачів, як недобросовісність у конкуренції та порушення вимог професійної етики (статті 32, 38, 39 Господарського кодексу).

Ці позиції можна обґрунтувати й за допомогою Цивільного кодексу та Закону «Про захист прав споживачів». Та, можливо, справа знов-таки не в цій юридичній казуїстиці. «Щоб народний гріш не марнувавсь», — так говорив уже згаданий Михайло Грушевський, оцінюючи, умовно кажучи, фінансові засади української освіти. Повною мірою це стосується не тільки бюджетних асигнувань, а й коштів, тяжкою працею зароблених нашими громадянами. І вони мають повне право на якісні освітні послуги, які вже від перших рекламних кроків ґрунтуються на законі й моралі.

Олександр КОПИЛЕНКО,член-кореспондент ПАН України, доктор юридичних наук, професор;

Олег ЗАЙЧУК,член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор; Оксана КЛИМЕНКО, кандидат юридичних наук.