Безрукий художник

Передбачаю, що Володимир Токовий, про якого йде мова, може образитися за те, що розповідаю про його нинішні проблеми. Він не звик, щоб його жаліли. «У житті треба сподіватися на самого себе, — каже Володимир. — З руками ти чи без рук...» І додає: «Я ніколи милостиню не просив, бо не відчував себе калікою».

Під час нашої зустрічі в його рідному селі Козарівка, що в Барському районі, Володимир раз по раз згадував про свою доньку Лесю. Вони удвох залишилися з нею. Дружина Володимира Галина молодою пішла з життя. Діабет звів у могилу. Тепер уся відповідальність за дочку на його плечах. Батько дуже хоче, щоб Леся мала власний дах над головою. «Ні, нам удвох не тісно, — каже чоловік. — І обізватися є до кого, і поміч маю. Мені добре з дитиною, гріх нарікати. Але ж їй уже 22...»

Хата, в якій живуть Токові, стара. «І що, я залишу тут дитину?..» Володимир уже придивлявся не до одного помешкання в їхньому селі. Хотів би купити. Та поки що не складається. То господар передумав продавати, а то ціну загнув. Володимир спитав у присутнього при розмові сільського голови Володимира Казіка, чи є в нього право стати на квартирний облік у райцентрі? «Може, для інвалідів щось там передбачено?..»

Ще більше гнітить те, що донька без роботи. Вона, як і батько, -художник-оформлювач. Але ця професія нині в селі не потрібна. «Це не те що в радянські часи...» Хоч би її опікуном оформити. Йому хтось пояснив, що платити за опікунство можуть лише чужим людям. Володимир не розуміє цього: «Ну й закони! А може, треба глибше покопатися у соцзабезі? Може, щось не те вони кажуть...»

Токовий з’явився на світ не в лікарні, а... на подвір’ї у родичів. Вагітну маму не встигли довезти до району. Пологи почалися передчасно. Приймали їх у той день, 4 вересня 1957 року, де довелося. Володимир каже, що якось мама (на жаль, її вже нема серед живих) розповіла йому, як умовляла після того лікарів нічого поганого не заподіяти її крихітці. Жінка боялася, щоб її калічці не вкоротили життя. Хлопчик народився без рук: однієї не було зовсім, замість другої — коротенький кикоть. «Я буду його руками», — просила мати лікарів. Сила волі, мабуть, передалася з материнським молоком. Характер у чоловіка такий, що йому не раз заздрили навіть фізично здорові односельці. Старший брат Станіслав доклав до цього старань.

Брат навчив уставати, а сестра писати

Коли Володя був малим, ніяк не міг уторопати, чого це старший брат так збиткується над ним. «Він старався не піднімати мене, коли я падав, — згадує Володимир. — Бувало, сам штовхав мене. І все повторював: «Уставай сам!..» Так і призвичаївся Володимир змалку робити все сам. А двоюрідна сестра Юзя навчила писати.

Одного разу Володя задивився, як вона виводить у зошиті літери. Дівчинка була лівша. Може, тому писала повільніше, ніж інші. «Я дивився-дивився на її карлючки, — каже Володимир, — а тоді роззувся, якось прилаштував ручку між пальцями ноги, і так зробив свій перший значок на папері». Надалі вони вчилися писати разом. Чому чоловік нині пише лівою ногою, здогадатися неважко. Робить це набагато краще, ніж дехто з тих, хто тримає ручку в руках. Це видно з автографа нашого героя для читачів газети. Він написав його за декілька хвилин. Хіба повіриш, що ногою?

Учитель фізкультури Федір Івашина, товариш з дитинства, одного разу передав Володимирові записку. «Писав її нашвидку, на коліні, — каже пан Федір. — Відповів на неї Токовий на тому ж аркуші. Так старанно... Мене дотепер пече сором...»

Уміння писати зробило мене людиною, усміхається Володимир. Він нарівні з іншими навчався у школі. Правда, після п’ятого класу батьки дослухалися до порад «мудрих» лікарів. Ті твердили, що в інтернаті синові буде краще. Тато з мамою повірили в це. Так Володя опинився спершу в Дунаївцях у школі-інтернаті для дітей з фізичними вадами, а тоді в такому ж закладі у Херсонській області. Не раз там хлопець ставав біля вікна і плакав. Згадував своє село, хлопців, з якими день у день був поруч...

Якби не вмів писати, до інституту не вступив би, каже Володимир. У приймальній комісії теж не вірили, що заяву він писав самостійно. Довелося переконувати. Токовий навчався заочно на філфаці Вінницького педінституту. На письмовому екзамені для нього в кінці аудиторії поставили стіл (інші абітурієнти сиділи за партами), і він, стоячи на одній нозі, другою, як каже, заробляв оцінку. Так само повторювалося на всіх письмових іспитах. «Зате мені було добре видно всіх, хто сидів попереду». Уже на першому екзамені йому сподобалася така ж абітурієнтка на ім’я Галина. Невдовзі вона стала його дружиною.

Озовися, Зоряно!..

Разом з Галиною вони навчалися на одному факультеті. Допомагали у всьому одне одному. Викладачі захоплювалися мужністю такого студента. Ще більше дивувалися його вмінню малювати. Особливо після того, як Токовий подарував факультетові свою картину «Козак Голота». Він теж почувався на сьомому небі: дружина народила доньку, все ладиться дома й в інституті... Однак доля розпорядилася інакше. «Я покинув навчання лише тому, щоб більше не бачити Галину...» Вони розлучилися, коли їхній крихітці Зоряні було лише півроку. Відтоді Володимир жодного разу не бачив доньки. А збігло вже 26 років. Каже, що вона надсилала йому запрошення на весілля, коли виходила заміж. Але того листа отримав не він, а його друга дружина. Її теж звали Галина. Вона була односельчанкою. Не захотіла, щоб чоловік їхав з дому. Може, боялася, що не повернеться. А в них уже була своя донька Леся. Тому й сховала запрошення. Тільки з часом зізналася в тому.

Леся, як стала дорослою, не раз казала батькові, що хотіла б побачити Зоряну. «Знала б вона, як у мене від тих слів починає гупати серце!..» Володимир вірить, що все одно розшукає свою кровинку. Може, через газету це вдасться зробити. Якщо, Зоряно, тобі потрапить на очі наша публікація, озовися до батька у Козарівку. Він чекає..

У селі знають, що у Володимира є ще «хрещениця» — дівчина, яку він колись урятував, коли та тонула у ставу. Став у них глибокий, у багатьох місцях позалишалися ями, з яких колись добували торф. А Токовий плаває так, що його ніхто не дожене. «Я не перебільшую, — каже вже згаданий Федір Івашина. — Він плаває точнісінько, як дельфін. Ми одного разу засперечалися, що доженемо його. Підібрали хлопців, які найкраще плавають, і влаштували змагання. Ніхто не наздогнав Володю...»

— Як же ви врятували ту дівчинку?

— Її щастя, що я в той момент був недалеко від неї. Усі купалися. Гамір стояв такий, що ніхто нікого не чув. Бачу — вона раз по раз під воду ховається. Щось викрикує. Думав, пустує. Коли ж ні! Я до неї і давай ногами підштовхувати до берега...

Навіть штани прасувати нікому не дозволяє

Токовий ніколи не сидів без роботи. «Інший би на моєму місці стояв десь на базарі, просив милостиню. А я завжди думав, як би самому заробити на хліб і на пенсію. Дякувати Богу, ніколи без хліба не сидів і пенсію маю. За інвалідність платять, то саме собою. А ще й трудову заробив».

Найдовше він працював художником-оформлювачем. Брат його влаштував на цю роботу. Була колись така професія. Вона подобалася Володимиру. Він і курси художника-оформлювача закінчив. Що малював? Усе, що замовляли. Від портретів доярок і свинарок разом з коровами чи поросятами до лозунгів на зразок «Вперед, до перемоги комунізму!». Пізніше працював охоронцем. Так і назбирав років на стаж.

То був гарний час. Після роботи спішив на стадіон. «У нас була класна футбольна команда. Пам’ятаєш, Федоре, якого я гола забив ментам, як грали у Барі?» — звертається до Івашина. «Ти краще згадай, — відповідає той, — як тобі лікарі забороняли на поле виходити. Якби я їх не впросив, забив би ти того гола. А ти дотепер не подякував...» Друзі вони, з усього видно, не лише давні, а й надійні. Без жартів не можуть.

— І у волейбол Володя постійно грав.

— ?!

— Йому дозволялося головою і ногами. Тільки на подачі не ставав. Та він все сам робить не гірше від нас. Тільки не руками, а ногами.

Умивається і чистить зуби, голиться, прасує штани (цю роботу нікому не доручає), цигарку і ту йому вдається тримати, і в карти грає ногами, і чарку піднімає... Восени, як усі, на городі. Як буряки копає? «Ногою розхитую, а тоді вибиваю з землі. Мішок на плечі можу ногою піддати...»