Лучанину Якову Кушніру, аби показати, яку щуку він спіймав, не вистачило рук. Тож, щоб друзі повірили в його рибальську удачу, вирішив сфотографуватися зі своїм трофеєм.

Коли сім років тому друзі презентували Якову Кушніру на день народження вудочку, жодних емоцій у нього цей подарунок не викликав. Їздив з товаришами на риболовлю, закидав вудочку у водойму і... дрімав. Та друзі виявилися наполегливими і наступного року знову піднесли вудочку. Третю купив уже сам. Удача попервах теж обминала стороною. А коли приносив додому кілька карасів, відверто зізнавався дружині: друзі поділилися. Фортуна рибалки знайшла його пізніше. Так якось непомітно риболовля стала для Якова Олексійовича найулюбленішим відпочинком, витіснивши на другий план навіть полювання.

З порожніми руками, як правило, додому не повертався. Ловив 5—7-кілограмових щук, такої само величини коропів, не раз приносив додому чималих лящів і судаків. Але найбільшу рибу — десятикілограмову щуку — спіймав цієї осені саме у день святого Архистратига Михаїла — 21 листопада. Похмурий вітряний день не віщував нічого доброго. На Стиру був сам, бо колеги поїхали хто на «празник», хто на роботу. Спіймав поки що найбільшу для себе щуку на пластмасовий воблер (рибку). Навряд чи витягнув би її в човна, якби не зачепив багром.

— Мій трофей хоч солідний, але не найбільший, — зізнається Яків Олексійович. — Торік на Покрову на цьому самому місці мій товариш Ігор Ковбасюк спіймав 45-кілограмового сома. Взагалі-то він прийшов по щуку. Вона й потрапила на його гачок. Та не встиг витягнути кілограмову рибину, як вона десь зникла. Там, де вона була, побачив лише бурун. Думав, що зачепив снасті. Зупинив мотор, почав того зачепа витягувати. А та колода починає рухатись проти течії. Піднімається вгору і мчить, як торпеда. Ігор заводить човна і за ним. З першого разу багрить його за голову. Потрапляє гаком просто в око. Від больового шоку сом знепритомнів. Прийшов до тями вже на березі. Мій товариш — міцною статури. Та сом його ударом хвоста немов підкосив. Виявляться, що той кілограмовий щупак для нього за наживку був. Він його збив із гачків, а сам заякорився на них. Соми в Стиру ще більші бувають. Цього року вже під осінь у Хрінниківському водосховищі рибалки зачепили сома спінінгом. Водили його тривалий час. Він вийшов на гладь. Дерев’яний човен метрів 4—5 завдовжки, а сом не менший. Він зверху лежить, вони його гладять руками, а взяти не мають чим. Виїхали без багра. Потримали його, потримали, сом і пішов. У мене теж недавно на озері в Холопичах щука зірвалася разів у два більша за ту, яку спіймав на Михайла.

— Тобто на Волині є ще риби-велетні?

— Зараз вони в зимувальних ямах збираються.

Браконьєри знають ці схованки і нищать рибу. Підривають ями. Не думають, що рубають сук, на якому сидять. Якщо це неподобство не зупинити, то через кілька років не матимемо риби і наші розповіді сприйматимуться як небилиці. Як на мене, то осіб, які рвуть бомби на водоймах, слід вважати злочинцями. Карати їх треба суворо. Навіть житло конфісковувати. Міліція, місцева влада теж не повинні стояти осторонь. Щодо самого героя цієї розповіді Якова Кушніра, то рибу він ловить винятково вудочкою. Завжди має міру. Так вчинив і тоді, коли спіймав 10-кілограмову щуку. Змотав вудочки і чимдуж додому.

— Нащо мені більше, — щиро зізнається він. — Вистачило посмажити м’ясо, зробити котлет. Частину риби — він хвоста до перших плавників — того самого дня передав матері в Нововолинськ. Жінка дуже смачно готує рибні страви. Завжди маринує м’ясо. Не шкодує лимона. Він вбиває болотний присмак. Голову щуки висушив і чучело передам дочці, зятю і внукам, які живуть у США. Там, до речі, — і моя теща. Всі вони уважно стежать за подіями в Україні, залюбки читають газети, які я передаю їм. Тож і «Голос України» читатимуть.

Новий рік Яків Кушнір зустрів вдома, а ось 1 січня вирушив зі снастями на Стир. Така вже в нього непосидюча вдача. Відпочинку біля телевізора Яків Олексійович не визнає. Пропонує й шанувальникам нашої газети провести перші дні 2007 року на природі.

Волинська область.

На знімку: Яків Кушнір зі своїм трофеєм.

Фото Богдана ГОНЧАРУКА.