Мама, тато і нас багато...

Віталик хвостиком ходить за мамою. Йому час уже спати, але хіба до сну, коли в домі гості? Приносить мені то іграшку, то олівець, намагається щось сказати, але це у нього поки що погано виходить. Зате слова «мама» і «тато» вимовляє виразно і з насолодою. Хлопчикові йде третій рік, і батьки сподіваються, що він наздожене своїх ровесників. Ще кілька місяців тому не говорив ні слова.

Та й не дивно. Яке дитинство було у малюка? Часто, ховаючись від люті п’яної матері, ночував у собачій будці і пес був ласкавіший до нього, ніж та, котра дала життя. Тинявся попідтинню, шукав щось попоїсти на смітниках... Врешті-решт матір, яка безпробудно пила, позбавили батьківських прав. Сином відтоді не цікавилася, хоча живе в сусідньому селі Сухівцях. Нещодавно народила ще одну дитину.

Ольга та Ігор Мотики мріяли про велику родину. У їхніх батьків було по троє дітей. Але дозволити собі це за нинішніх статків не могли. Оля працювала художником у районному будинку культури, Ігор — податківцем. Підростало двоє дітей. Щоб забезпечити сім’ю, Ігореві довелося їхати на заробітки. Працював у Греції на будові, але страшенно сумував за домом, дітьми. Повернувся, знову пішов на роботу у податкову. Діти підросли: Маріанна нині вчиться у Тернополі на дизайнера, Святослав — у Підволочиській гімназії. Здавалося б, чого ще треба? Але внутрішнє невдоволення не залишало подружжя. Життя минає, а їхня мрія мати велику родину могла так і залишитися мрією.

Аж раптом... У Підволочиському районному відділі у справах сім’ї та молоді їм повідомили, що в селі Шельпаках створюють перший в області дитячий будинок сімейного типу. Чи не хочуть вони спробувати себе у ролі батьків?

— Ми вирішили все за одну ніч, — згадує подружжя. —Не могли дочекатися ранку, щоб сказати «Так». Так мало бути — на все воля Господня.

Не всі їх розуміли. Навіть Ігореві батьки застерігали: це ж такий тягар берете на себе. Але коли побачили, що син і невістка налаштовані рішуче, почали активно допомагати. Батько навіть свої «Жигулі» віддав, бо їздити доводиться багато: по продукти, до школи, до лікарів у Тернопіль... У Віталика проблема з оком, всі діти страждають на анемію. У перші дні не могли насититися. Та й тепер, швиденько сфотографувавшись, Оленка побігла доїдати оладки. Любо глянути, як уминають за столом. Та ще й бутерброди до школи треба кожному наготувати.

Про життя чотирнадцятилітньої Юлі, десятирічного Сергійка, дев’ятирічного Степанка і шестирічної Оленки можна серіал знімати. Мати у них одна, батьки — різні. Юля народилася у сусідньому Збаразькому районі. Мама поїхала на заробітки до Росії, згодом і її забрала. Няньчила молодших братиків і сестричок, за наказом вітчима торгувала на базарі. До школи діти не ходили, у менших навіть свідоцтв про народження не було. Так звані батьки десь пропали, діти бомжували, їх виловлювала міліція. Врешті-решт відправили в Україну — за місцем народження Юлі. Так вони опинилися у Коропецькій школі-інтернаті. Звідси Мотики і забрали дітей — усіх, щоб не роз’єднувати.

Менші швидко освоїлися у Шельпаках. Найскладніше було з Юлею. Вона насторожено ставилася до названих батьків, поводилась їжакувато, не випускала з-під своєї опіки братиків і сестричку... Одне слово, ніяк не могла розслабитися. Лише через кілька місяців, коли відчула щирість Ольги й Ігоря, дівчинка почала знімати з себе тягар відповідальності за менших, знову відчула себе дитиною. Тим більше, що проблем із навчанням і досі вистачає. Юля пропустила чотири роки, Сергійко мав би бути у п’ятому класі, а вчиться у третьому, Степанко замість третього — в другому, лише Оленка ходить до школи з однолітками. Коли вони з’явилися у Новосільській школі, вчителі за голову вхопилися: таких запущених учнів у них ще не було. Крім усього, доводилось долати мовний бар’єр. Ігор день у день сідав з дітьми готувати уроки, наполегливо і терпляче підтягував. Він переконаний, що все внормується: діти помітно прогресують у навчанні. Привчає їх до праці, бо спершу не знали, де що береться. У вихідні тепер допомагають мамі готувати їсти, батькові — прибирати.

А прибирати є що — десять кімнат. Усюди ідеальний порядок, лише в ігровій усе порозкидано. Тут глава родини дає дітлахам повну волю. Буває, зчепляться за якусь іграшку, хоча загалом живуть мирно. Спершу називали Ольгу й Ігоря тьотею і дядею, просто зверталися на «ви». Приклад показав Віталик. Мовчав-мовчав і раптом — «Мама!», «Тато!». Ольга — сама лагідність. Ігор строгий, але справедливий, мусить тримати у великій родині дисципліну.

Перший на Тернопільщині дитячий будинок сімейного типу відкрили 24 серпня — на День незалежності. Багато допоміг благодійний фонд «Салюда-Тернопіль», фінансований американськими благодійниками. Його стараннями у колишньому приміщенні лікарні зроблено ремонт, змонтовано опалення, прокладено комунікації. Обласна і районна влади знайшли спонсорів, будинок гарно умеблювали, оснастили побутовою технікою. Керівник сільгосппідприємства Олександра Мороз забезпечила картоплею, морквою та іншою городиною. Ольга наробила закруток. Усе це виручило велику родину, коли держава припинила її фінансування. Виявляється, і таке може бути. На середину грудня борг за кілька місяців склав 28 тисяч гривень. Мотикам довелося позичати гроші у батьків, щоб прогодувати дітей.. Того дня, коли я була в гостях, на обід Ольга приготувала капусняк і макарони з консервованими огірками. Ні м’яса, ні риби, ні фруктів поки що дозволити собі не можуть. За газ заборгували до тисячі гривень. На щастя, зима видалася лагідна, бо немає за що купити теплого одягу. Добре, що одна з бабусь повив’язувала светри і шапки. До кінця року чиновники обіцяли повністю розрахуватися з сім’єю, мовляв, «не вписалася» вона їм у бюджет. Але хіба не відомо, що, закликаючи створювати будинки сімейного типу, держава має допомагати? Ігор і досі числиться на біржі праці, бо не визначено, як записати йому у трудову книжку, що він батько-вихователь і як нараховувати стаж...

Але Мотики вірять, що всі ці негаразди тимчасові, що в Новому році усе утрясеться. Вони готуються взяти ще трьох сиріт. Ліжечка вже готові. Взяли тридцять сотих землі, щоб мати свою картоплю та іншу городину. Отож роботи побільшає. А тепер головне — влаштувати дітям справжні новорічні і різдвяні свята: з ялинкою, подарунками, колядками і щедрівками. Я була у Шельпаках напередодні свята Миколая. Запитую, хто такий Миколай. Вони мовчки переглядаються, і раптом малий Степанко вигукує: «Це наш тато!» Кажуть, устами дитини промовля істина...

Тернопільська область.

Фото автора.