З досьє «Голосу України»:

Юрій Іванович Збітнєв народився 25 жовтня 1963 року, за освітою лікар і юрист. У 2004 році балотувався на посаду президента України. Народний депутат першого скликання Верховної Ради, лідер партії «Нова сила».

У переддень Різдва нема сенсу ворушити трьохсотрічну історію, щоб дізнатися, а як було тоді. Сьогодні кожного з нас хвилює питання, як буде завтра. Для цього потрібно відповісти на кілька запитань. У якому стані перебуває країна у плані політичному, економічному, національному, соціальному і релігійному? У якому психологічному і моральному стані перебуває населення країни? Які рішення пропонує влада в короткочасній і стратегічній перспективі для країни і населення?

Відповіді невтішні і відомі практично кожному. Кількість проблемних питань політичного, економічного, соціального аспектів потребують цілковитої внутрішньої перебудови держави. Це і є реформація. До неї практично готове населення країни, що повірило в зміни восени 2004-го. До розуміння потреби докорінних змін поступово приходить влада. Поки що особисті амбіції і хватальний рефлекс сильніші від інстинкту виживання. Але втрата керованості державою, невдоволення народу, слабка міжнародна політика змусять шукати нестандартні кроки виходу з кризи. У цьому контексті реформація має дати опору суспільству і державі, своєрідну точку відліку майбутніх перетворень, надати їм системності, структурності і, зрештою, сформулювати шлях розвитку України.

Найперше, що ми маємо зрозуміти: яку державу ми будуємо?

З часів Вестфальських угод, що дали цивілізації поняття суверенітету і національної держави, геополітична карта світу зазнала значних змін. А останні тридцять років світовий порядок кардинально змінив підходи до побудови держав. Скорочення державного сектору, неолібералізм і монетарна політика були переважними темами наприкінці минулого століття. Квінтесенцією став «Вашингтонський консенсус» для країн, що розвиваються. Усі ці заходи призвели до ослаблення державної влади в багатьох країнах світу. Після подій 11 вересня навіть США погодилися з проблемою слабкості державного апарату і необхідністю побудови сильних держав, а «Вашингтонський консенсус» був підданий критиці не тільки антиглобалістами, а й найвідомішими економістами.

Український політикум і надалі завзято проводить лібералізацію економіки, послаблює державний сектор. Молода держава, яка не встигла сформувати повноцінні державні інститути, передає їхні функції транснаціональним корпораціям і міжнародним громадським організаціям. Не дивно, що сьогодні внутрішня політика країни стала стратегічним інтересом наддержав, а зовнішня — сферою інтересів партійних вождів як розмінна монета на виборах. Проте і Росія і США вже зрозуміли, що маріонеткова влада в Україні погано керує країною, а це вже загроза не тільки внутрішній, а й міжнародній безпеці. Тут хочемо чи не хочемо, а здобуваємо союзників.

Побудова сильної держави буде не тільки складовою національної сили, а й основною тенденцією налагодження політичної рівноваги в міжнародних відносинах XXІ століття.

Наше завдання полягає у відновленні керованості країною. Побудова чіткої вертикалі на всіх рівнях потребуватиме змін структури виконавчої влади, скорочення депутатського корпусу, який сьогодні на всіх рівнях налічує більш як двісті тисяч чоловік. Необхідною умовою також є зміна політико-територіального устрою країни шляхом укрупнення областей і створення округів навколо великих міст з неодмінною передачею низки повноважень від центру регіонам. Потрібно розуміти, якщо сильна центральна влада задасть чітку логіку розвитку країни, то регіональна еліта розвиватиме її ефективніше з урахуванням інтересів регіону.

Кадрова політика стає наріжним каменем управлінської стратегії. Кожні чотири роки ми обираємо все менш професійний депутатський корпус. Щоп’ятниці країна має можливість оцінити коефіцієнт бездарності політичної еліти завдяки «Свободі слова». Щороку сотні вузів країни випускають тисячі фахівців. Йдеться не тільки про державних службовців, а й про цивільні професії, про кадровий стан МВС, СБУ, МО. Наприклад, призначення непрофесіоналів на керівні посади в силових структурах призводить до розвалу самих структур і ослаблення найважливіших інституцій державної влади. За нинішнього стану армії і правоохоронних органів організована група у три тисячі осіб вчинить державний переворот і не зустріне опору. Поки що такої групи немає, а завтра?

Аналіз системи освіти свідчить про необхідність диверсифікованості у підготовці потрібних фахівців, перманентної освіти, скорочення низки вузів, поєднання в один ланцюжок науки, вищої школи і виробництва. Потрібне гарантоване працевлаштування випускників і на державну службу, і в неурядові організації, розробка механізму компенсації державі коштів, витрачених на навчання, зміна управлінських і функціональних навантажень у системі освіти, медицини і соціального забезпечення. Ефективні дії в цих сферах дадуть змогу повніше використовувати фахівців і якісно обслуговувати населення.

Суспільство — це єдине, де має бути демократія. Не в державі і не у владі. Поки що все навпаки. Демократія у владі породила вседозволеність можновладців і розбестила суспільство. Суспільство загальної профанації, суспільство без принципів і моралі, що живе шаленим, інтенсивним, але безглуздим життям. Ми перетворюємося на отару баранів, яким восени 2004-го натякнули, що вони можуть стати людьми. Влада, котра не керує суспільством, а тільки маніпулює, не має майбутнього. Нам нав’язують протистояння Схід—Захід. А рішення просте: нехай кожний подолає це протистояння в собі. Нам нав’язують протистояння конфесій. І ми риторично запитуємо слідом за Достоєвським «Бог є?». І відповідь проста: «Христос у пустелі». Навколо немає людей, бо таке суспільство далеке і Богові, і Христу. Кожен з нас повинен зрозуміти свою відповідальність, насамперед перед самим собою, своєю родиною, нацією і державою. Своїм мовчанням і покірністю долі ми прирікаємо на лихоліття себе і своїх близьких. Чого ми хочемо? Відповідь також проста. Того,

чого хоче кожна жінка: щоб дитина була здорова, а чоловік приносив додому достатньо грошей.

Реформація українського суспільства — найважчий і найскладніший процес, який лежить, насамперед, у площини довіри і зміни свідомості і мотивацій стосовно влади і держави. Підготувати державу до змін і не підготувати до цих процесів населення буде грубою помилкою. Тут основну роль повинні відіграти засоби масової інформації. Громадяни мають одержати конкретні відповіді на конкретні запитання. Влада повинна стати відкритою і не брехати. Слід чесно розповісти про стан країни, про прийдешні техногенні катастрофи, про генномодифіковані продукти, що їх споживають наші діти, про якість води. Про наступні глобальні зміни клімату, котрі вже в найближчі роки спричинять зміни структури сільського господарства, і ми зіткнемося з продовольчими проблемами, про вимиранні населення, про нелегальну міграцію, що змінить структуру трудових ресурсів країни. Перелічувати можна довго. За кожним пунктом повинна стояти чітка програма на найближчі десятиліття, як це вже робиться в десятках держав. Для цього необхідне об’єднання зусиль держави і суспільства.

Україна має почати працювати, як єдиний біосоціальний організм, для забезпечення майбутнього процвітання нації і країни. Першим кроком на шляху перетворень повинна стати нова Конституція України.

Полеміка навколо скасування конституційної реформи —така само безглуздість, як і її прийняття.

Часткові виправлення тільки погіршать ситуацію і наблизять кінець чинної влади.

Сильна президентська влада поряд з докорінними змінами політико-територіального устрою, двопалатний парламент, ефективна система балансу, повноважень і взаємного контролю всіх гілок влади повинні привести до кардинальної зміни політичного режиму, якісно наповнити існуючий демократичний державно-правовий режим, відновити керованість країною. Легітимність цього процесу необхідно забезпечити скликанням Конституційних зборів, які мають розробити проект Основного Закону і винести його на всенародний референдум. Такий крок — єдиний спосіб для влади заручитися підтримкою народу і провести необхідні перетворення в державі. У світовій практиці механізм Конституційних зборів застосовується, зокрема в умовах кризового стану країни, і нерідко виходить за рамки чинної Конституції. Українська політична еліта домовлятиметься завтра, коли зрозуміє реальність наявних загроз. А поки що ми слухаємо по телебаченню мантри про невпинне зростання добробуту народу, що дуже нагадує рум’янець на щоках хворого на сухоти.

І останнє питання — лідер. Навіть якщо він матиме найкращі риси Шарля де Голля і Нестора Махна, очікування на нього не повинне бути пасивним. Гетьмана не очікують. Тим більше що сам він не створить якісно новий державний механізм. Ми усі повинні шукати, думати, діяти, не бути байдужими, діяти самостійно, щоб потім обрати найкращого.

Національний лідер — це результат погоджених індивідуальних зусиль на шляху реформації суспільства і держави.