Народному артистові Росії Володимиру Зельдіну надійшла незвичайна пропозиція: знятися в новій версії легендарного фільму «Свинарка і пастух».

Відбулося це на вечорі, присвяченому 60-річчю з дня виходу на екрани культового радянського фільму. Актору подарували справжній кавказький кинджал як «реквізит для зйомок рімейку фільму «Свинарка і пастух». Привітання зі славною датою виходу на екрани улюбленого всіма фільму приймав лише Володимир Зельдін. Йому 91 рік і він єдиний зі знімальної групи, хто дожив до ювілею фільму.

Кінобіографія Зельдіна почалася саме з ролі у стрічці легендарного режисера Івана Пир’єва. Цікаво, що зйомки, які почалися 1941 року, перервала війна, і молодий актор був мобілізований і відправлений у танкову школу, але пробув там недовго: за вказівкою Сталіна учасники фільму одержали броню, і зйомки були продовжені.

— Володимире Михайловичу, ви пам’ятаєте, як відбувалися кінопроби?

— Асистент режисера І. Пир’єва прийшов до нашого театру, подивився на мене, поговорив після спектаклю, розповів про фільм, дав почитати сценарій. Він дуже сподобався, але ніколи і не припускав, що мене можуть узяти на цю роль. Тоді мені було 26 років. Зі мною багато працював режисер, репетирував для кінопроб одразу три сцени — напевно, він теж хотів, щоб я в нього знімався. Але конкуренція була дуже великою! Була думка: навіщо брати на роль дагестанця російського артиста, якщо є чудові актори театру Руставелі — справжні грузини, аварці й інші?.. Але затвердив мене аж ніяк не режисер... а жіноча половина знімальної групи — гримерки, костюмерки, акторки, що знімалися в масових сценах.

Коли як пробу зняли фінальну сцену й у переглядовому залі на екрані йшов епізод, де я приїжджаю в село до Глаші, входжу до світлиці, освідчуюся їй, думка затвердити на роль героя саме мене в жінок була одностайна.

— Напевно, після виходу фільму ви стали найулюбленішим кавказцем?

— «На мене» весь центральний московський ринок приходив. До речі, дуже швидко освоївся я і зі своєю «чередою». Люблю тварин, тому два собаки, що допомагають на екрані охороняти череду, швидко до мене звикли, і ми стали великими друзями. Я їх годував, доглядав за ними...

— У фільмі ви так спритно скакаєте на коні, немов народилися в сідлі. Училися цьому спеціально для зйомок?

— Я закінчив кавалерійське училище імені С. Будьонного, яке розташовувалося на вулиці Воровського (нині Поварській). Там був манеж, де займався ще студентом театрального училища в 1935 році. У групі разом із мною навчалися верховій їзді Василь Сталін і сини Мікояна. Васі було тоді 18 років, він був дуже незалежною, але товариською молодою людиною. Я з задоволенням зустрічався з ним на цих заняттях.

— Як удалося закінчити зйомки стрічки — адже була війна?

— Зйомки почалися ще в мирний час. Війна застала нас у Домбаї і Теберді, де ми працювали на натурі. Звичайно, не тільки ми — вся країна була в шоку! І. Пир’єв записався добровольцем на фронт, мене теж було мобілізовано, потрапив у танкову школу. Однак через два-три тижні нас зібрали і повідомили, що згідно з указівкою Сталіна усім нам дали броню і наказали продовжувати знімати фільм. Сцени на виставці знімали під німецькими бомбуваннями, у дві змін. Хоча, погодьтеся, вони вийшли високої якості! Цей фільм мене врятував: багато моїх однолітків і товаришів по танковій школі загинуло на фронті... А мені на фронт виїжджати доводилося лише з концертами у складі артистичних бригад. Нас берегли для мирного часу.

— Ви працювали в тісному контакті з красунею Мариною Ладиніною. Не закохалися один в одного?

— З мого боку було обожнювання: я захоплювався її розумом, красою, обдарованістю, скромністю. Але вона була дружиною Івана Олександровича Пир’єва, тому між нами жодної закоханості не виникало і не могло бути. Це було нелегко для мене. Адже Марина Олексіївна Ладиніна була справді чарівною жінкою з величезними блакитними очима, розумниця, скромна!.. Я просто обожнював її. Коли ми з нею грали сцену, стояли в кадрі, мене охоплювало почуття обожнювання і трепет.

— Ви були секс-символом нації! І на стінах жіночих гуртожитків у СРСР висіли портрети Зельдіна. І висіли не рік і не два, а десятиліттями.

— Та ні, ви перебільшуєте. Я не такої популярності актор, як свого часу були корифеї, мої колеги Коля Крючков, Петя Алейников, Марина Ладиніна, Любов Орлова і Женя Самойлов, Боря Андрєєв і інші. Це була плеяда великих акторів, яскравих акторських особистостей. І я вдячний Іванові Олександровичу Пир’єву, у якого знімався в фільмі «Свинарка і пастух», що привів мене у цей світ чарівного кінематографа завдяки ролі пастуха Муси Буготуєва.

— Чи було у вас у житті таке велике і романтичне кохання, як у вашого героя Мусаїба?

— Звичайно, було і є. Я люблю свою дружину Іветту Євгенівну Капралову, з якою живу вже 36 років. У кохання кілька стадій: є випадки, коли людина закохана, захоплена, потім це переходить у більш глибоку стадію. А є потяг, пристрасть, що може тривати тиждень, два тижні, місяць, а потім зникнути. Справжня любов переходить у якусь спільність поглядів, у повагу до людини, з якою ти живеш...

— Напевно, після кінофільму «Свинарка і пастух» хлинули листи від шанувальниць, жінки пропонували своє кохання?

— Ні, таких листів не було. Та й не такий вже я красень. Красені — це Ален Делон, Олександр Домогаров, Філіп Кіркоров нарешті...

— Як вам удається грати і сьогодні, адже сцена потребує великого здоров’я.

— Звичайно, фізичне навантаження на сцені колосальне. Природа подарувала мені величезну енергію. Мені не потрібно нічого — ні чарки коньяку, ні чарки горілки, щоб налаштуватися на роботу. Я ніколи не курив і не пив. Але секрет молодості полягає в іншому. Потрібно вміти дивуватися життю, цікавитися всім новим, ніколи нікому не заздрити. Необхідно підтримувати стан закоханості — у свою професію, людей, що тебе оточують, у життя у всіх його проявах. Якщо не нагадують, я і не думаю про свій вік. Навіщо розслаблюватися? Потрібно знаходити сили працювати і переборювати недуги, пов’язані з віком. Поки що мені це вдається!

— Як вам нині живеться?

— По-різному. Я не знаю, як живуть інші. Напевно, на Заході я давно мав би віллу, а може, і власний острів. А тут у мене немає навіть дачі. Їжджу на старенькій «сімці». Їй 12 років, вона вся подряпана, від неї шарахаються водії, натомість ніхто не вкраде. Я нікому не заздрю: усе, що задумав, у мене вийшло. Дуже тішуся, коли в людей є велика квартира, письмовий стіл, кабінет, де можна працювати над роллю. Сам живу в двокімнатній квартирі. Коли мені стукнуло 75, на ювілей прийшло багато людей: Махмуд Есамбаєв, Катерина Максимова, Володимир Васильєв, Гена Хазанов... Оглянувши мої 28 метрів, Гена сказав: «Еге, так може жити тільки гарна людина!» Працюю на кухні, тут само крутиться мій собака, якого я дуже люблю.

Записав Віктор ТИМОШЕНКО.

Москва.