У біографії полковника міліції запасу донеччанина Миколи Семенова (на знімку) — два незвичайних Нових роки. Святкувати їх випало в Афганістані, куди мій співрозмовник був відряджений на початку 1980-х. Посада, яку обіймав тодішній заступник начальника кримінального розшуку області, називалася «сармушавер сомангана», тобто старший радник командувача місцевої міліції. Служив Микола Васильович у глибокій провінції, за 140 кілометрів від Мазарі-Шерифа.

— Новий рік ми завжди святкували двічі: 1 січня та 21 березня, за мусульманським звичаєм. Тоді, в 1981 році, в Афганістані наступав 1360-й рік. Традиційну ялинку заміняла місцева туя. Вибирали маленьку, зрізали і наряджали. Колектив у нас був невеликий: спочатку лише п’ятеро, разом із перекладачами, потім штат розширили, всього було десь дванадцять осіб. Жили в котеджі на околиці, на так званій вулиці шураві («радянських», тобто). Там і влаштовували святкування. Були свої барани, кури... Стіл готували самі. Із алкоголю — бойових сто грамів, налиті в «рюмки» — ми їх робили із мінометних ковпачків. У представництві кожному давали норму — пляшку горілки на місяць. Якщо хтось бажав більшого, мав купувати в «дуканах», але там дуже дорого.

Традиційні привітання і подарунки від керівництва нам заміняла шифровка із представництва. Ще, пам’ятаю, до кожного Нового року нашим маленьким колективом випускали стінгазету. Малювали фарбами, писали вітання. Шкода, жодної газети не збереглося. До речі, мешканці містечка з цікавістю ставилися до наших свят. Моє прізвисько було «Курбаші-борода» — так називали поважних людей. Хоч би де що трапилось, бігли до нас, адже тільки в нас на всю провінцію був оперативний батальйон, який міг брати участь у бойових діях.

В Афганістані Микола Семенов пробув два роки і чотири дні. «Ці чотири дні — найважчі, — зізнається ветеран. — Уже знаєш, що кінець, відстрілялись. Але лінії фронту немає. Вибухає все, що погано лежить. І що добре лежить — теж. Можеш піти до маркету і там потрапити на вибух. Тому лише, коли злетіли, відчув полегшення».

Додому міліціонер повертався після тяжкої контузії та травми хребта. За час служби на Близькому Сході Микола Васильович дванадцять разів прощався із життям. І ще кілька місяців після прибуття на батьківщину звикав до мирного життя. Хоча зізнається, що досі час від часу бачить війну уві сні.