Племені прибуло

Директор Інституту свинарства імені О. Квасницького УААН, доктор сільськогосподарських наук Валентин Рибалко про сало знає якщо не все, то майже все. По-перше, посада зобов’язує, а по-друге, директорствує вже 18 років, ще стільки само був заступником директора. Напередодні Року Свині сам заклад, розташований у Полтаві, та його керівник стали об’єктами посиленої уваги з боку пишучої та знімаючої братії: «Внадилися кореспонденти, газети наші, російські, з різних кінців, телевізійники — не встигаємо відповідати на запитання». З невловимим директором пощастило зустрітися в Києві. Посміхнулася доля — на науково-технічній раді Міністерства аграрної політики затверджували нову породу свиней. Валентин Павлович стверджує, що це історична для галузі подія:

— Таких засідань, коли затверджували власне українські породи починаючи з 1935 року було лише п’ять. У нас виведені Українська степова біла, Українська степова ряба, Миргородська порода, Полтавська м’ясна, Українська м’ясна. Тепер додалася шоста — Червона білопояса. Над цією породою м’ясного напрямку продуктивності особисто я почав працювати в 1976-му. Вона створювалася на базі семи вітчизняних і зарубіжних порід.

Перед затвердженням, разом із членами державної експертної комісії, які оцінювали цю породу, об’їздили наші базові господарства в шести областях. Там цих тварин уже вирощують. Відгуки: чудова порода і прекрасне поголів’я. Без перебільшення, це національне надбання. Треба ним пишатися, берегти, щоб не потрапило під ніж м’ясокомбінатів, а йшло розширення поголів’я, щоб нова порода працювала на селекційну роботу...

— А чим вона краща за інші? Чому взагалі виникає потреба у виведенні нових порід?

— Ще за Союзу ставили завдання створити таких тварин, щоб можна було використовувати їх як батьківську форму в поєднанні, скажімо, з Великою білою породою або Миргородською. Водночас, щоб новонароджені поросята відповідали вимогам, стандартам на м’ясну свинину, не за відгодівлі до 100 кілограмів, а до 115—120 кілограмів. Щоб меншою кількістю поголів’я давати більше м’яса.

— За який час досягає такої ваги?

— Якщо правильно годувати, ставитися по-людськи, за добового приросту в 600—800 грамів 115—120 кілограмів набирає за 6,5—7 місяців. Біда в тім, що торік у господарствах країни свині в середньому додавали за добу лише 262 грами ваги. А за такого приросту галузь збиткова. Отже, якщо зараз просто нагодувати наявне поголів’я, відгодовувати так, як це роблять в інших країнах, то навіть на тому поголів’ї, що у нас є, можемо у півтора разу, а то й удвічі збільшити виробництво свинини.

— Мені також хочеться вірити в краще. Проте сало вже завозять із-за кордону. Тому постає запитання: чи знайдеться хоча б у Рік Свині на вітчизняному ринку місце для наших свиней?

— Треба, щоб знайшлось. Не буде місця — виробництво свинини скорочуватиметься. Нині дуже багато свиней і племінних, і товарних, які за безцінь реалізуються — м’ясокомбінати платять по 5,5 — 6 гривень за кілограм живої маси. Але ж собівартість свинини значно вища, тому необхідно зупинити ввезення тваринницької продукції з-за кордону. По-перше, те м’ясо не дуже якісне, бо свинину одержують за приростів 1000 і більше грамів на добу, вона не відповідає вимогам.

Для отримання «швидкого» м’яса використовують кормові добавки, часто «хімічного» походження. Ферментні препарати значно підвищують фізичний ріст тварин, однак м’язева і жирова тканини в їхньому організмі не встигають досягати повного фізіологічного дозрівання. Результат — свинина бліда, водяниста, м’яка, з кислим присмаком або темна, суха, жорстка, погано зберігається. Технології, які застосовують, щоб зменшити кількість сала в туші, також не на користь. Через зниження внутрішньом’язевого жиру, рівень якого для збереження смакових якостей має бути в межах від 2 до 3 відсотків, порушуються смакові якості м’яса. Тут не можна вдаватися до крайнощів. За середньодобових приростів у межах 600—800 грамів свинина завжди буде якісною, рентабельною і бажаною на внутрішньому та закордонному ринках.

По-друге, в Україні є хороша племінна база, треба тільки навести там лад, щоб селекція велася на високому зоотехнічному рівні, коли проявляються потенційні можливості вітчизняних порід. За належного фінансування вистачить півтора-два роки, щоб розробити сучасну вітчизняну технологію, підготувати заводи, які виробляли б необхідне обладнання: і станки, і поїлки... Для масового відтворення поголів’я треба займатися вітчизняним свинарством. Для цього є і породи, і фахівці. Також потрібно зацікавити племінні господарства у розведенні високопродуктивних тварин, а товарних виробників — щоб вони брали їх у племгосподарствах, а не деінде. Інакше — біда. Велику рогату худобу вирізають, за нею підуть і свині.

— Ви самі сало їсте чи так любите свиней, що дотримуєтеся вегетаріанського раціону?

— Щодня споживаю 50—70 грамів. Я як у тому анекдоті, коли один каже: «Хто їсть сало, у того пам’ять пропадає». А другий йому: «Я теж помітив. Як вранці сала поїм, то забуваю що... пообідати треба». Адже це корисно. Харківські медики встановили навіть, що сало має біохімічні властивості виводити радіонукліди з організму. Вони рекомендують у нашій зоні, де Чорнобиль, де багато хімії на полях, з’їдати щодня жінці 45—50 грамів, мужчині — 50—70 грамів сала. У салі є все те, чого немає в маслі та олії. Це продукт, який не піддається механічній, термічній обробці, чудово зберігається. До того ж у салі майже немає холестерину. У 100 грамах свинини його лише 64 міліграми, тоді як в яловичині — 84, у курятині — 112, у маргарині — 284, у маслі — ще більше, а найбільше — у риб’ячому жирі. А сало вільне від холестерину. Його треба їсти всім... Звісно — не зловживати.

— Чим ви пояснюєте любов українців до сала? Кажуть, є історичне підґрунтя цього уподобання.

— Є така версія, що монголо-татари під час навали забирали все, залишали тільки сало. Тобто свиня врятувала українців.

— На людину часто кажуть: «Нализався як свиня». Як ви ставитеся до таких висловів?

— Коли кажуть на людину свиня, то це ображає не людину, а свиню. Бо часто людина буває ще гірше за свиню.

— Чи відчуваєте ви підтримку можновладців? Хто із сильних світу цього — Брежнєв, Кравчук, Кучма — приїздив до інституту, цікавився ситуацією у свинарстві.

— Свого часу кілька разів був Володимир Васильович Щербицький, перший секретар ЦК. Олександр Ткаченко приїздив, коли головував у Верховній Раді. Був колишній аграрний міністр Юрій Карасик і нинішній Юрій Мельник. Кравчук, Кучма, Ющенко до нас так і не доїхали...

— Бачила у вас знімок, де написано: «Кнур Дантист 2003». Невже кожному рилу дають свою кличку і як тоді зорієнтуватися хто є хто, адже, знаю, поголів’я в інституті чималеньке?

— Майже 900 голів. Раніше тримали близько п’яти тисяч. У кожної тварини є кличка і номер. Дантист — це генеалогічна лінія. Припустимо, як прізвище Рибалко. Усі особини чоловічої статі цієї лінії йдуть з цим прізвищем, усі Дантисти, лише номери різні. Якщо в популяції трапляється видатна тварина, то вона використовується у селекційній роботі. Навколо неї може створюватися окрема заводська лінія — у межах 4—5 поколінь.

Узагалі, свиня дуже близька до людини — не можна спаровувати брата з сестрою. Є правило: не поєднувати родичів у межах чотирьох поколінь. Хіба що проводиться дослідницька робота.

— Сьогодні по-весняному тепла зима. Як вона впливає на тварин?

— На свиней така погода, може, й впливає, але не так, як на рослини. У рослин бруньки починають розпускатися — мороз ударить, усе пропаде... У кнурів за оптимальних умов утримання та годівлі весна цілий рік — як у людей.

Інтерв’ю взяла Галина КВІТКА.

2007-й поважає наполегливих

На тварину — символ року, зводять наклеп. Фраза «неохайний, як свиня» — несправедлива. Більше підходить, каже свинарка ТОВ «Липовецьке», що на Вінниччині, Ніна Тригуб, «впертий, як свиня». Якби цій тварині дати волю — своєю рийкою, мабуть, землю наскрізь продірявила б. Так вона виявляє свою допитливість.

За багато років роботи на комплексі свинарка вивчила звички п’ятачків як свої п’ять пальців. Вважає, що тварини дуже вразливі. Ображаються, коли нагрюкаєш чи, бува, вдариш. «Тоді довго супляться, — продовжує пані Ніна. — «Рох-рох» звучить незадоволено, із сумом. Я вже починаю щось говорити, заспокоюю. Якщо слова не допомагають, знаю інший надійний «рецепт». Досить почухати за вухами — і свинка стає ручною, а рохкання — лагідним.

Ніхто не хоче визнавати, що свині розумні істоти, далі вихваляє своїх тварин свинарка. Але це справді так. Запитайте нашого ветеринара, він скаже що мозок свині має багато звивин. Тож не треба свиней ганити. Бо якби вони вміли говорити, то, думаю, називали б свиньми декого з нас.

Віктор СКРИПНИК.

Вінницька область.

Похорон... стратегічного продукту

Часи Гоголя давно минули, а чортівня ні-ні та все-таки трапляється. Як ось у Денишах. Це не хутір біля Диканьки, а велике й дуже мальовниче село неподалік Житомира. Прокинулися люди вранці, а біля поштового відділення — десяток повних мішків. Зазирнули обережно до тих лантухів, а там... сало. Та ще й неабияке, а «на п’ять пальців». Не всяка господиня такого грубого кабанчика вгодує.

Почали міркувати. Лежав би один мішок, ще повірили б, ніби хтось випадково загубив. Надивився, припустимо, по телевізору тої реклами, де надмірне споживання шкодить здоров’ю, вирішив перевірити, чи правда, а потім не помітив, що в машині на мішок закуски менше стало. А цілий десяток? Тож скільки тих «торгових марок» треба намішати? Версію про гуманітарну допомогу відкинули одразу. На органолептичний аналіз (тобто відрізати шматок, спершу понюхати, потім відкусити й пожувати) добровольців не знайшлося. Тим паче що собаки, хоч і збіглися, але чомусь крутили від тих мішків носами.

— Ану його до дідька, цей салосюрприз, свого вистачає, — вирішили люди.

Довелося проявляти ініціативу сільському голові Віктору Маліванчуку. Разом із своїм добровільним помічником — місцевим підприємцем — поскладали вони оті мішки-підкидьки на причіп, вивезли за село, вирили там глибоку яму, скинули все це добро туди, а водій екскаватора довершив справу, загорнувши його землею.

Однак, напевне, і в новорічну ніч селяни перейматимуться запитанням: «Хто ж усе-таки той скарб загубив?»