Напередодні Нового року автор цих рядків завітав на книжковий ярмарок. Там виставлялося кілька десятків українських видавництв. У тім числі престижних: «Основи», «Факт», «Критика» (Київ), «Літопис», «Класика» (Львів), «Фоліо» (Харків). Їхні стенди я завжди відвідую з душевним трепетом.

От і цього разу. Але я мав досить непрезентабельний вигляд. У мене болів зуб і флюс деформував пику, через що я не голився днів зо два. До того ж розбилося скельце окулярів, а в руках я мав великого шелестючого пакета. Таких людей неохоче пускають до книг, але мене пустили. Біля стенда видавництва «Факт» того вечора не було ані мого доброго знайомого директора Леоніда Фількенштейна, ані знайомих менеджерів, а лиш двоє молодих привітних дівчат. Вони прийняли мене добре й взялися допомогти щось вибрати. Одна з них защебетала: «А ось візьміть оце, вам сподобається!» Й дівчина подала мені книжку про пані Каккі. Ця книжка — справді цікаве чтиво. Її видано років зо два тому. Це курйозна колекція прізвищ: коли в 20-х роках минулого століття люди, маскуючи своє походження чи неблагозвучність прізвищ, міняли їх. Був Сирунов — став Расцвєтаєв, був Попенко — став Октябрьський і так далі. Цю книжку для масового вжитку я знав і прийшов сюди не заради неї. Тримаючи її в руках, я дивився на стенд, де стояло дещо серйозніше: перевидання віршів Леоніда Кисельова, збірка геніальної прози Василя Портяка і книжка Леоніда Плюща про Хвильового. А ще там була так звана серія «Висока полиця», а в ній, зокрема, «Хроніки від Фортінбраса» (есеїстика Оксани Забужко), книжка Віри Агєєвої про інтелектуальну прозу Віктора Петрова-Домонтовича. Скоро в тій серії обіцяно видати надзвичайну книжку Забужко про Лесю Українку, обіцяно — на початку наступного року, але я собі думав: а раптом — уже? Поки я розглядав «Високу полицю», дівчата дивились на мене трохи іронічно: мовляв, що цей дядько ще хоче, коли вже має книжку про пані Каккі? Я не образився на них. Бо, як на мене того вечора глянути — флюс, небрита пика й розбиті окуляри — що, окрім пані Каккі, мені можна запропонувати?

З того випадку я навіть зробив для себе втішний культурологічний висновок. Ось який: ринок культурних послуг у нас уже потроху склався. Й там, слава Богу, є послуги і для простих небритих дядьків, і для шанувальників «Високої полиці».

Щоправда, коли мати на увазі не видавництво «Факт», а нашу державну культурну політику, то вона геть уся орієнтована на небритого дядька. Тобто, ця політика — як ота книжка про пані Каккі — будується на підміні й заміні одних понять другими. Приміром, один віце-прем’єр (який відає навіть не гуманітарною політикою) розпорядився затерти в Києві на колонах поштамту написи, які лишилися з часів помаранчевої революції. Бо в тих написах когось із нинішніх високих урядовців названо своїм іменем, і це ім’я здається не дуже благозвучним! Ах, пані Каккі!

І то не поодинокий випадок. У нашій гуманітарній політиці все отак робиться — через підміну! Приміром, нам багато й красиво розказують про наших міфічних предків трипільців — і ніде не знайдеш нічого про наших реальних співвітчизників — кримських татар. У нас скільки завгодно й на яких завгодно рівнях говорять про надання російській мові статусу державної, хоч насправді це ніщо інше, як підміна справжньої проблеми. А саме: реальної проблеми руйнації української мови. Ця руйнація якраз підтримується державою! Погляньте уважно на субтитровані українською мовою (згідно з законом) іноземні фільми на окремих телеканах. Там ви можете бачити, як російська фраза «Не болтай!» перекладається «Не бовтай!» Цей ідіотизм привчає мільйони телеглядачів до думки, що це і є українська мова. Але ж «бовтати» можна тухле яйце або залишки самогону в пляшці. А те, що вони хотіли сказати, українською мало б звучати як «Не мели! Не пащекуй!» або «Не просторікуй!» Ті, хто робив цей переклад, винні найменше: вони не знають мови, і держава не подбала про те, щоб вони її знали. Держава та її достойники переймаються іншим — суперечками про те, потрібен чи не потрібен державний статус іншій мові, якій нічого не загрожує. Одним словом, не треба нам Попенка — хай живе Расцвєтаєв!

У новому році все це триватиме. І вихід у нас один. Ми його випробували ще за радянської влади: не брати те, що вони нам підсовують, а самим шукати «високу полицю». Слава Богу, ця полиця є. Вона, як завжди, робиться не державою.