Війна із-за рогу

Саме так, а ще «тихою війною» називали в роки Другої світової війни бойові операції партизанів. В Україні в 1941—1945 роках діяли близько двох тисяч загонів і 46 з’єднань, якими командували прославлені Бегма, Ковпак, Медведєв, Попудренко, Сабуров, Строкач, Таратута, Федоров та багато інших.

Народні месники протягом перших півтора року запеклих боїв із фашистами ліквідували понад 50 тисяч солдатів і офіцерів, пустили під укіс 260 поїздів, зіпсували 270 залізничних і шосейних мостів, знищили десятки військових та інших об’єктів ворога.

Однак їхній внесок тоді міг бути значно вагоміший, а просування німців на схід не таким стрімким у перші місяці агресії, якби не маніакальна підозрілість «батька народів».

Військові спеціалісти, враховуючи не лише вітчизняний досвід партизанського руху, вже в 20-х роках почали створювати центри з підготовки до «особливих форм і методів боротьби» із імовірним ворогом СРСР. Навчання проводилися теоретичні і практичні, готували мінерів-підривників, радистів, розвідників, водіїв і навіть машиністів тепловозів. У містах створювали конспіративні квартири і налагоджували лінії зв’язку; у важкодоступних місцях закладали схованки зі зброєю, спорядженням, продуктами харчування, друкарським обладнанням.

У перші тижні Великої Вітчизняної ворог просунувся на сотні кілометрів і не зустрів організованого партизанського опору, бо в тилу фашистів не було ні керівників, ні виконавців, ні відповідних умов для організації «тихої війни». Згадаймо, напередодні нападу на СРСР Сталін і припустити не міг, що війна триватиме на теренах Радянського Союзу. У разі агресії, запевняв вождь, ворогу буде завдано нищівного удару й завершено війну на його території. На це орієнтував навіть бойовий статут Червоної армії зразка 1939-го. То про яку «війну із-за рогу», мовляв, йдеться?

Ставлення до «тихої війни» керівництво партії й уряду докорінно змінило, видавши спільну директиву (29.06.1941) із закликами створювати в загарбаних районах партизанські загони й диверсійні групи. Гітлер, щоправда, зреагував на це наказом знищувати всіх, хто повстає проти, чим викликав ярий опір, змінив ставлення частини населення окупованих земель, яке досі вважало загарбників визволителями від більшовиків.

Генерал Гудеріан назвав «тиху війну» «справжнім батогом», який дуже впливав на моральний стан німецьких солдатів.

Тому — дам, тому — не дам

Про те, як народжувався партизанський рух в Україні, як жили і воювали народні месники чи не найкраще розповів двічі Герой Радянського Союзу, командир бойового з’єднання з листопада 1941-го, секретар двох підпільних обкомів КП(б) Олексій Федоров. Книжка «Підпільний обком діє» та її фактичне продовження «Остання зима» яскраво свідчать про організований масовий характер боротьби українців з окупантами.

«Загальна кількість партизанів... близько 800 чоловік; 500—600 — бойове ядро (4 роти), інші — тилові служби, — доповідав фюреру в квітні 1942-го начальник таємної польової поліції армії «Південь». — У партизанів є верховний розвідувальний підрозділ, загін лижників, пропагандистська і господарська команди. Керує загоном Федоров... У кожній роті є 10—12 кулеметів, 20—25 автоматів, 2—3 міномети і достатня кількість боєприпасів. Майже у кожному населеному пункті довірені особи... До табору прибувають літаки і скидають на парашутах зброю і боєприпаси».

Під час історичної операції «Ковельський вузол» федорівці на західноукраїнських, білоруських та російських землях підірвали 549 ворожих ешелонів з боєприпасами, технікою, пальним і живою силою. Про це, втім, розповідав сам генерал-майор у своїх книжках. Розповідав чесно, не озираючись на цензуру. Від нього, а також від його бойових побратимів ми тепер знаємо, що ставлення керівництва держави, зокрема, партизанським рухом до українських месників було, м’яко кажучи, несправедливим. І не тільки в питаннях забезпечення зброєю та амуніцією.

Усі визнають: перший секретар ЦК КП(б) Білорусії Пантелеймон Пономаренко, очоливши у травні 1942-го Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) проявив себе вмілим керівником. Але особливо батьківське ставлення до партизанів-земляків заважало йому, певно, реально оцінювати обстановку на всій окупованій території. Це часто-густо призводило до диспропорцій у матеріально-технічному забезпеченні партизанських з’єднань.

Командир рівненського Василь Бегма, наприклад, писав: «Мені не раз доводилося чути, що очолюваний Пономаренком ЦШПР необ’єктивно й нечесно ставився до партизанського руху в Україні, упереджено інформував про нього... Як, зрештою, й про стан справ на окупованій території республіки, применшуючи результати боротьби й оббріхуючи український народ».

Один лише факт: протягом 1942—1944 років наші месники з тилу отримали 22 тисячі одиниць стрілецької зброї, що становило 33 відсотки озброєння, яке мали сусідські партизани лише в 1943-му. Що робили Федоров, Ковпак, Воронцов і той самий Бегма? Ризикували життям підлеглих, аби захопити трофейні автомати, кулемети, пістолети. Штабники Москви, за спогадами Сабурова, у відповідь на нагальні прохання максимально забезпечити учасників «тихої війни» вибухівкою та боєприпасами у вересні 1942-го наполегливо рекомендували воювати... за допомогою вил і сокир. І тисячі бійців невеликих загонів воювали! І гинули не за цапову душу, йдучи з гвинтівкою на двох у бій з автоматниками і танками. Щоправда, партизани Чернігівсько-Волинського з’єднання Олексія Федорова ніколи не були хлопчиками для биття. Фашисти неодноразово прагнули ліквідувати бойовиків у своєму тилу, кидали на них цілі фронтові частини з бронетехнікою і артилерією. Марно! Легендарний командир так і залишився непереможним: у березні 1944-го його з’єднання зустрілось з передовими частинами Радянської армії.

Кавалер дюжини орденів і численних медалей повернувся до суспільно-політичної роботи: очолював обкоми компартії; працював понад 20 років міністром соціального забезпечення України, обирався депутатом Верховної Ради СРСР багатьох скликань...

Під зірками не грілися

Переді мною унікальне фото. Що називається, на згадку: Олексій Федоров у колі партійних і радянських працівників із Кіровограда, Львова, Києва, Сум. Ірпінь, 7.12.1977.

— Такої фотографії я не бачила, — дивується моя співрозмовниця Ніна Олексіївна Федорова. — Крім батька — жодного знайомого.

— Зате його, міністра, уславленого організатора «війни із-за рогу» знали й поважали тисячі. Не питатиму, яким він був з підлеглими — варто прочитати його книжки.

— Зі мною і сестрами, з мамою він був таким самим суворим і добрим, справедливим і уважним. Невибагливим... Це ви хотіли почути?

— Він усі роки життя був інженером людських душ: когось наставляв на шлях істини, іншого лікував, багатьом допомагав як керівник високого рангу. Це у нього з дитинства?

— Напевне. Він же підкидьок. У березні 1901-го двірник Дніпропетровського дитячого притулку вранці знайшов згорток з немовлям. Був день теплого Олексія — це ім’я і дали новонародженому. А ще його кликали «заведенським» — із «заведения», притулку, значить. Діти його дражнили, але побоювались: кулаки мав здоровенні. Виховував сироту поромник Костиря, якому батько був завжди вдячний.

Закінчив він спочатку двокласну школу, в 12 пішов до багатія підпасичем, а через два роки покинув хату названого батька. Пастух, коногон, будівельник, різноробочий. У 20-му добровільно став червоноармійцем.

— Йому подобалась військова служба. Чому ж демобілізувався у 1924-му?

— Через хворобу — застудився у походах, почались ускладнення. Не маючи професії, тато мріяв про вищу освіту. Лише 30-річним вступив до технікуму. До того будував залізничні мости, тунелі під Херсоном, на Кавказі. Одне слово, скуштував робочого хліба перед тим, як очолити органи влади (1932 рік).

— А де були ви, коли Олексій Федорович ходив партизанськими стежками?

— Я закінчила 8 класів, коли почалася війна. Нас евакуювали з мамою в російський Орськ, батько очолював Чернігівський підпільний обком, а отже, залишився. Після коротких курсів медсестер я працювала в госпіталі, після поранення пішла на завод. Про батька тривалий час нічого не знали, жили як всі...

Під променями від зірок двічі Героя родина не грілася...

Факти і цифри

Пантелеймон Пономаренко писав, що партизани й підпільники за роки війни «... знищили, поранили й захопили у полон понад 1,6 мільйона солдатів і офіцерів вермахту, військово-будівельних організацій, чиновників окупаційної адміністрації, військових залізничників і колоністів. Убито 67 генералів і політичних діячів рейху».