У Криму відбувся народний референдум, на який було винесено питання про ставлення до політики президента В. Ющенка, спрямованої на вступ України в НАТО. Всенародне волевиявлення, організоване за рішенням народного віча, представницьких зборів кримської громадськості, стало першою всекримською масовою політичною дією, яка свідчить про пробудження народу, про його готовність боротися за свої права.

До проведення референдуму політична верхівка ще могла робити вигляд, що для вироблення зовнішньополітичного курсу не мають великого значення соціологічні дані, які говорять про те, що переважна більшість українського суспільства відкидає курс на вступ до НАТО. Вона стверджувала, що напрям зовнішньополітичного курсу нібито не особливо хвилює людей.

Інтерес, який виявили всі соціальні та вікові групи до референдуму ще на стадії його підготовки, говорить про те, що такі маніпуляції влади повністю провалилися. Робітники, студенти, вчителі, працівники вузів, підприємці, трудівники сільського господарства, торгівлі та представники інших категорій населення активно брали участь в організації голосування. При цьому всі, хто допомагав проведенню референдуму, знали, що їхня громадська діяльність напевне викличе невдоволення влади і може стати причиною адміністративного тиску.

Висока явка виборців (узяло участь 58,21% виборців — 897 тис. чоловік, з яких проти курсу на вступ до НАТО проголосувало 98,7%, що становить 57,45% від загального числа виборців Криму, «за» — 1,08%), перевершивши сподівання більшості прихильників референдуму, повністю спростовує міркування про те, що зовнішньополітичні питання не мають для українських громадян жодного практичного значення. Звичайно, Крим, завдяки своїй патріотичній природі, відрізняється соціально-політичним кліматом від інших регіонів України, але немає ніяких підстав припускати, що аналогічний референдум викликав би там істотно менший громадський інтерес.

Активність виборців пояснюється тільки одним: мудрістю нашого народу, який розуміє, що в сучасних умовах зовнішньополітичний курс визначає напрямок національного розвитку і характер суспільних відносин. Ввійти в євроатлантичний простір Україна може тільки на других ролях, тільки як джерело дешевої сировини і робочої сили, згодне власними ресурсами допомагати підтримувати військово-політичне й економічне домінування США та ЄС. У такій державі загальнонаціональні багатства і політична влада неминуче будуть зосереджені в руках незначної антинаціональної меншості. І виправити такий стан справ популістськими заклинаннями чи добрими побажаннями буде неможливо. Це очевидно для всякої здорової людини, що зуміла подолати пропагандистські міфи. Проте київська верхівка свідомо прагне проводити курс на інтеграцію в євроатлантичний простір, жертвуючи, як у випадку з СОТ, національними інтересами й позицією українських громадян.

Тільки успішна євроатлантична інтеграція дасть їй можливість узаконити результати пограбування суспільства, проведеного під виглядом приватизації й лібералізації цін, і закріпить за олігархічними кланами привласнену ними загальнонародну власність. Реальна зміна сформованих економічних відносин політичними методами стане неможливою. Відповідно, різко зросте небезпека неконтрольованого соціального вибуху. Але подібні перспективи не лякають українські олігархічні угруповання. Їм важливо одержати контроль над залишками української промисловості й землі зараз, доки щось іще працює, доки ще не остаточно розтрачено потенціал, створений за радянської епохи. Розмірковувати над довгостроковими перспективами української держави вони попросту відмовляються. Тим більше що багато прибічників євроатлантичного курсу тішать себе ілюзіями, гадаючи, буцім розвинуті країни світу не дадуть надто далеко зайти соціально-економічній кризі в Україні. Сподіваюся, нам не доведеться на власному гіркому досвіді переконуватися в безпідставності таких поглядів.

Небезпеку для суспільного й державного розвитку становить як сам факт вступу України до НАТО, так і курс, спрямований на втягування країни в євроатлантичну цивілізацію. Основні напрямки цього трагічного для слов’янських народів курсу позначив на недавній зустрічі з журналістами Віктор Ющенко. Крім зовнішньополітичних кроків у руслі євроатлантичної інтеграції, цей курс включає мовну політику (тобто порушення прав російськомовних громадян України), створення української помісної церкви (тобто руйнування єдності канонічного православ’я) і «тлумачення історії» (тобто обґрунтування відмови від традиційних соціальних цінностей і культурних зв’язків). При цьому, за словами президента, цей курс має проводитися в «дискусії з мільйонами людей, в якій потрібно перемогти, підібравши переконливі аргументи». Таким чином, виявляється, що владі не треба згоди народу для визначення зовнішньополітичного курсу. Вона робитиме те, що їй вигідно, навіть якщо це суперечить громадській думці, обмежившись добором аргументів на підтримку власної лінії. Очевидно, що в такій ситуації небезпеку становлять не тільки зовнішньополітичні цілі, які суперечать національним інтересам, а й сам спосіб дій влади: зневажливе ставлення до громадської думки, зверхнє ставлення до запитів громади, готовність перевернути усталену систему суспільних відносин і світоглядних цінностей, якщо це здасться їй вигідним.

Приєднання до НАТО тільки стане свідченням того, що назад вороття нема, що тепер уже не можна відвернути соціально-економічну кризу і розпад політичної системи. Хоча цілком можливо, що в разі успіху євроатлантичного курсу до моменту прийняття країни в НАТО українська державність буде вже в такому стані, що й розпадатися не буде особливо чому. Загострення і подальше поглиблення міжетнічних та міжконфесійних конфліктів, розпад традиційних економічних і культурних зв’язків, зниження освітнього рівня — це лише частина неминучих для пострадянських держав наслідків у результаті євроатлантичного курсу. Тому референдум, який відбувся в Криму, був спрямований не тільки на те, щоб запобігти приєднанню до НАТО, а й, в остаточному підсумку, на те, щоб покласти край самому курсові на євроатлантичну цивілізацію. Результати референдуму і положення Конституції Криму, яке дає нашій автономній республіці право брати участь у виробленні зовнішньої політики України, цілком дають змогу цього домогтися.

Гадаємо, це пов’язано з наростаючим пробудженням суспільства. Тепер, коли зміна зовнішньополітичного вектора стає основним питанням порядку денного, різні угруповання правлячої української політичної еліти прагнуть продемонструвати відсутність розбіжностей у питаннях геополітичної стратегії. Тим самим вони хочуть переконати суспільство, що рішення вже прийнято, що його підтримують усі провідні політичні сили, а тому його не можна скасувати й нема сенсу обговорювати. Водночас політичному керівництву США та ЄС демонструється, що не існує значних ідеологічних розбіжностей між протиборчими угрупованнями правлячої верхівки, отож вони однаковою мірою заслуговують сприяння та підтримки. Показово, що активізація даного курсу практично збіглася в часі з істерією, розгорнутою в американських і європейських ЗМІ після загибелі Олександра Литвиненка. Очевидно, що в ситуації, коли виникла загроза різкого погіршення відносин між Росією і Заходом, демонструвати готовність вступити в ЄС і НАТО можливо тільки в тому разі, коли розвиток зв’язків з Росією більше не є стратегічною метою. Однак український народ нікому не давав повноважень на зміну формату відносин з Росією, на відмову від концепції стратегічного партнерства. Виходить, що знову воля суспільства ігнорується на догоду зовнішньополітичним устремлінням правлячої верхівки.

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що провідні політичні партії враз забули, що на виборах висували антинатовські гасла.

Це — пряма відмова від реалізації передвиборних обіцянок, даних народові, це і є підтримка курсу на приєднання до НАТО, а пропозиція висунути на перший план спільне співробітництво лише відкладе на певний час розгляд питання про членство України.

Тому з погляду сьогодення події 2004 року могли б здатися безглуздим балаганом, якби вони не сприяли пробудженню суспільства, не допомогли йому усвідомити свої інтереси й не показали необхідність самостійно боротися за їх реалізацію. За останні кілька років виборці змогли остаточно переконатися, що провідні політичні сили не збираються виконувати свої обіцянки. Унаслідок цього різко зросла здатність суспільства до самоорганізації, вражаючим прикладом якої є недавній кримський референдум. Значить, з’явилася надія, що державний курс, який суперечить суспільним інтересам, зрештою буде зупинено.

Що ж для цього необхідно зробити?

Насамперед, змусити владу рахуватися з результатами народного референдуму. Тільки завдяки постійному тискові з боку суспільства можна буде домогтися вирішення питання про проведення всеукраїнського референдуму. Тільки якщо суспільство виявить готовність захищати результати свого волевиявлення, їх не вдасться проігнорувати. Тільки в тому разі, коли політики знатимуть, що підтримка курсу на вступ до НАТО позбавить їх підтримки виборців, вони домагатимуться його скасування.

Зупинити процес вступу України до НАТО можливо, організувавши фронт захисту нашої цивілізації. Влада всіляко опирається проведенню референдуму, оскільки його результати фактично відомі наперед. Домогтися його проведення зможе тільки широкий громадський рух, що включає представників усіх партій, які виступали під антинатовськими гаслами. Це дасть противникам курсу на вступ до НАТО можливість використати міжпартійну консолідацію для того, щоб змусити В. Ющенка і його команду діяти відповідно до волі більшості громадян.

Кримський референдум показав, що для створення такого руху зараз є всі необхідні умови. Нами зроблено перший крок на шляху до відповідального державного курсу, який відповідає національним інтересам і волі суспільства.

Леонід ГРАЧ,народний депутат України, голова Громадської ради з захисту конституційних прав Автономної Республіки Крим.