Історія, почута в селі Скаржинці Хмільницького району, схожа на казку. На щастя, всі події в ній — реальні. Побувавши в цьому невеликому, віддаленому від райцентру населеному пункті, разом з його мешканцями не переставав захоплюватися тими змінами, що сталися тут упродовж останніх півроку. Вони пов’язані з ім’ям народного депутата України Івана Куровського.

У такій школі соромно отримувати «двійки»

Директор Скаржинецької школи Людмила Мукомел недільного липневого дня вирішила трохи причепурити до навчального року класну кімнату. «От, не повірите, — каже Людмила Василівна, — а в мене в той день було передчуття, що щось має статися. Спершу планувала йти після обіду, а потім, думаю, ні, краще зранку, швидше впораюся...»

Приміщення їхньої школи старе, збудоване ще в далекому 1924-му. Зовні, що могли, уже зробили — перекрили дах, поштукатурили стіни. Ще б трохи у класах навести лад. У кожному з них, як більмо на оці, грубки на півкімнати. Коли вже їх позбудемося, міркувала директор вголос. Донька, яку Людмила Василівна взяла за помічницю, заспокоювала маму, мовляв, усьому свій час. Через вікно вони побачили, як біля воріт (точніше, похиленого штахетника) зупинилася іномарка. З неї вийшов чоловік у джинсах і тенісці. Привітавшись, запитав: «Можна, я школу подивлюся». Ходив по класах, інколи зупинявся. «Ось тут стояла моя парта. А тут я біг і спіткнувся...»

— А щоб ви хотіли тут зробити? — запитав після оглядин.

— Газ підвести. Люди в селі вже гріються ним, а ми все ще з дровами та вугіллям возимося.

— А де я можу побачити директора?

— Я і є директор.

Понад годину тривала їхня розмова. Але спершу директор поцікавилася, хто у них в гостях. Пані Мукомела не місцева. Усіх людей не знає. Каже, що не могла стримати хвилювання, коли дізналася, що поріг школи переступив народний депутат України Іван Куровський.

«З Іваном поговориш — як води нап’єшся»

Сорок років тому для Івана Куровського, як і для його однокласників, на цьому шкільному подвір’ї тодішньої восьмирічки пролунав останній дзвоник. Середню освіту хлопець здобував у сусідньому селі Сальниця, куди і нині його односельці ходять по науку. Сім кілометрів в один кінець, стільки само — в інший. Річ не тільки у відстані. Хоча в негоду її долати було непросто — грунтовка розкисала від дощів. Сусіди вважали, що школа в Сальниці дає кращі знання.

— Сім’я у Куровських була гарна, працьовита, — згадує 64-річна односельчанка Марія Пастернак. — Батько після війни працював головою колгоспу. Крім Вані, у сім’ї було ще два брати. Один, кажуть, уже помер. Нема серед живих і матері. Ваня, коли вивчився, забрав батьків ближче до себе. Батько нині живе під Києвом. У селі залишилися тільки далекі родичі.

Іван Іванович бував у селі наїздами і раніше. Погомонить із земляками, посидить над ставком, де малим часто рибалив, у Скаржинцях великі, гарні ставки, та й назад у дорогу. За останні роки, кажуть його земляки, почав бувати частіше в селі. Мудрих людей завжди тягне додому. Його приїзд нинішнього літа став, як кажуть, знаковим. Усе село нині гомонить про те, що зробив для земляків Куровський. А віруючі моляться за його здоров’я і бажають многая літа людині з добрим серцем і відкритою душею. Як сказав один чоловік, з Іваном поговориш — як води нап’єшся. Такі посади обіймає, а дома простий і доступний, як і раніше.

42 дні для газифікації та ремонту — термін нереальний

Дорогою до Києва Іван Іванович підрахував: до початку навчального року залишилося трохи більш як сорок днів. Він, професійний будівельник, добре розумів: освоїти за такий короткий час сто тисяч гривень, потрібних для газифікації школи, навряд чи вдасться. А після того ще й треба відремонтувати приміщення. Так і початок навчання можна зірвати... Куровський згадав про свої тодішні сумніви на першому дзвонику у виступі перед земляками. Не менше довелося похвилюватися і директору школи.

Наступного дня після зустрічі з народним депутатом Людмила Василівна була в кабінеті головного інженера районного управління газового господарства. Сказала, що з’явилася можливість газифікувати школу. Почуте у відповідь розчарувало директора до сліз: «У нас черга на три місяці наперед, — пояснив головний інженер. — Літо, всі поспішають з роботами». Їй порекомендували ще одне підприємство — «Електрогаз» із Хмільника. Його директор Володимир Бучко сказав, що пані Людмилі поталанило, бо вони щойно здали об’єкт, а тому можуть братися за школу.

Директор «Електрогазу» зізнається, що теж не вірив, що вони вкладуться в такі короткі терміни. Якби не допомога батьків і вчителів... Крім газифікації самого приміщення (для цього використали сучасні матеріали з високою тепловіддачею), збудували будинок для теплової станції, де встановили два котли. На подвір’ї вимостили доріжки з тротуарної плитки. Будинок обгородили парканом з кованого металу. У всіх класних кімнатах і вчительській ремонт виконали за євростандартами: встановили пластикові вікна, стіни і стелю утеплили гіпсокартоном, вхідні двері поставили з металу, а у класах — з дерева з сучасним дизайном. Із старого шкільного обладання не залишили нічого. Закупили нові парти, шафи, штори і навіть кімнатні квіти вчителі підбирали на свій смак. Сучасна школа не може обійтися без комп’ютерів — обладнали і комп’ютерний клас. У криниці на подвір’ї поганої якості вода. Добули воду із свердловини на глибині 48 метрів. Її подають у харчоблок для приготування їжі. Але згідно з нормами безоплатно можна харчувати тільки учнів молодших класів. Дізнавшись про це, народний депутат взявся фінансувати вартість обідів для всіх учнів. Не забув і свої мандри по науку до сусіднього села. Справжнім сюрпризом для дітей на перше вересня став ще один подарунок школі від земляка — мікроавтобус «ГАЗель». У Сальницю ним підвозять дітей, а звідти до Скаржинець на роботу добираються семеро вчителів.

«Калачик» з батьківської хати

У Скаржинцях два храми — католицький і православний. Іван Іванович переступав поріг обох. Ніяк не сподівався, що там його зустрінуть з хлібом-сіллю. А жіночка, яка нині мешкає в батьківській хаті, подарувала вазон, який в їхньому селі називають «калачик». Гість назвав його найдорожчим подарунком. І вже не міг при цьому стримати сліз. Під час розмови жіночки поскаржилися, що холодно взимку в храмах, приміщення не опалюються. Болячки на старість обсіли. А до лікарні важко добиратися. У селі лікаря нема. Якби й був, що з того, коли нема умов для лікування. Вислухав їх гість, ще раз подякував за подарунок та й поїхав.

Невдовзі після того Скаржинці облетіла новина: почали копати траншеї, тягнуть газ до церкви і костелу. У костелі роботи вже закінчили, а в православному храмі ще тривають. Не нарадуються парафіяни. А тут селяни передають одне одному ще одну гарну вість — у приміщенні дитсадка, точніше, в одній його половині, буде обладнано два кабінети — фізіотерапевтичний і стоматологічний. Для останнього вже й обладнання завезли. Воно зберігається нині у приміщенні сільради. Тим часом будівельники поміняли дерев’яні вікна на металопластикові, як і приміщення школи, дитсадок ремонтують за євростандартом. Подали в будинок тепло, добре що морози не стали на заваді газифікації.

Сільський голова Л. Стрельчик вчастила до головлікаря району: просить направити в село стоматолога і терапевта. Нині це складно: у селах області не вистачає 300 лікарів. Незважаючи на те, що Вінниця має свій медуніверситет, але нащадки Гіппократа не поспішають йти в село. «Ми вже просимо хоча б на півставки спеціаліста, — каже Людмила Василівна. — Бо в нас медикам вистачатиме роботи. Коли я розповіла Івану Івановичу, як важко буває доставити хворого в лікарню, що одного разу взимку до мене додому чоловік привіз на санках породіллю, сказав, робіть, що хочете, бо я не маю чим завезти її, Іван Іванович запевнив, що буде в нашому селі й автомобіль «швидкої допомоги». Тому треба обов’язково знайти лікаря. Бо люди нас не зрозуміють.»

«Візьміть ще й наші паї...»

Кмітливі селяни, впевнившись в тому, що їх земляк людина діла, звернулися до нього з проханням: дати лад землі. У Івана Івановича в цій справі також є досвід — він створив на Чернігівщині, у селі, звідки родом дружина, приватне сільгосппідприємство «Агропрогрес». «Хочу, щоб і моє село було, як квітка», — щиро зізнався Куровський землякам. Але попередив їх: я людина вимоглива. Це вже відчули на собі керівники виробничих підрозділів місцевого ТОВ «Поділля», коли народний депутат проводив з ними нараду. Не чекав, доки люди переоформлять паї. Виділив кошти на придбання пального — треба оранку закінчити, щоб на полях родив хліб.

Вінницька область.