Роздуми за результатами слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти «Інноваційна діяльність в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення»

Попри численні розмови про розвиток високих і нових технологій, перехід держави на інноваційно-інвестиційну модель розвитку, на практиці Україна дуже мало просунулась у цьому напрямі. Водночас усі розуміють, що саме від рівня впровадження новітніх технологічних розробок залежить втілення економічних реформ у державі.

Період втрачених можливостей

Буквально з моменту здобуття незалежності практично ніхто не сумнівався, що єдина перспектива для України у висококонкурентному світі — розробка і просування нових технологій. Для цього існувала достатня база — у спадок від СРСР залишилося більш як 1300 академічних і прикладних наукових установ, майже півмільйона вчених, дослідників, конструкторів і проектувальників. У підсумку, за 15 років незалежності Україна майже повністю розгубила цей потенціал.

Нині 90% виробленої продукції не має науково-технологічного забезпечення. Кількість заводських наукових установ зменшилася на чверть. Невпинно скорочується число підприємств, які проводять інноваційну діяльність. У загальному обсязі реалізованої промислової продукції тільки 6,5 % мають ознаки інноваційної, у той час як в Євросоюзі цей показник перевищує 60 %.

Вражають диспропорції між окремими регіонами. Скажімо, питома вага інноваційно орієнтованих підприємств у Львівській області (6,2%) — вдвічі менша, ніж у сусідній Івано-Франківській; Сумська (4,8%) удвоє поступається Чернігівській області; у Рівненській (4%) — майже втроє менша, ніж у Тернопільській області. При цьому потенційно слабші території нерідко значно випереджають розвинені регіони в інноваційному аспекті.

Загалом по Україні витрати на інноваційну діяльність торік становили трохи більш як 1,1 млрд. дол. — це на порядок менше, ніж бюджет витрат на нові розробки одного тільки наукового підрозділу концерну «Сіменс». Як наслідок, приріст ВВП за рахунок впровадження нових технологій в Україні становить 0,5—0,7 %, тоді як у розвинених країнах світу — від 60 до 90 %.

Якщо 2001 року випуск нових видів продукції освоїли майже 1400 підприємств, то минулого року — лише 630. Торік статистики провели опитування підприємств, щоб з’ясувати, які саме причини стримують інноваційну діяльність. Найголовнішою проблемою промисловці вважають нестачу власних коштів (80% респондентів) та великі витрати на нововведення (57%). Далі — недостатня фінансова підтримка держави (54%) і високий рівень ризику (41%). Проте, на думку автора, названа першопричина — нестача власних коштів — породжена насамперед тим, що вітчизняна промисловість випускає застарілу продукцію, яку не хочуть купувати споживачі.

Інноваційне законодавство: є і немає

На перший погляд, в Україні достатньо нормативних актів, які регулюють інноваційну діяльність і відповідають європейським і світовим стандартам: 1999 року введено в дію Закон «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», 2002 року — Закон «Про інноваційну діяльність», 2003 року — «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності» (до речі, в Росії на федеральному рівні таких актів немає і досі!).

Одначе віз і нині там: жоден нормативний акт сповна на практиці не діє. Закони залишаються лише переліком загальних норм і дефініцій на папері, оскільки найважливіші статті щодо стимулювання інноваційних проектів було спочатку призупинено, а потім узагалі виключено. Приміром, у Законі «Про інноваційну діяльність» є розділ про її фінансову підтримку, який визначає чотири інструменти надання державою допомоги інноваторам. У 2005 році з них був використаний лише один, за рахунок якого профінансовано 28 млн. грн., або 0,5% інноваційних витрат. Цим же законом передбачено і надання підтримки реалізації інноваційних проектів на місцевому рівні, щоб не залишити поза увагою підприємства комунальної власності. Підтримки було надано так багато, що інноваційну діяльність торік здійснювали аж... 18 комунальних підприємств із 737, причому безпосередньо дослідженням, розробкою і впровадженням нової продукції займалося лише одне підприємство.

Постійно змінюється закон про технопарки, які за 5 років існування працюють уже за третім по рахунку економічним режимом господарювання. Тому не дивно, що за цей час усіма технологічними парками випущено наукоємної продукції лише на 1,5 млрд. дол. і створено 3 тисячі нових робочих місць, що у кілька десятків разів менше, ніж в окремих технопарках Китаю чи Індії.

Всеосяжні пріоритети

Якщо погнатися за двома зайцями одночасно, можна не впіймати жодного. Така гонитва відбувається і в українській інноваційній діяльності. Скажімо, у Законі «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності» основними пріоритетами, на яких варто зосередити увагу і, відповідно, виділити гроші, визнано аж 41 сферу або напрям: від сучасної ракетно-космічної та авіаційної техніки до технологій зберігання сільськогосподарської продукції.

Для порівняння, цього року росіяни сформували перелік власних наукових пріоритетів всього з восьми позицій; у Німеччині їх узагалі п’ять.

Звідси висновок — марно сподіватися на результат, якщо займатися усім одночасно. Розпорошеність і практично всеосяжний характер чинних пріоритетів ніколи не дасть змоги сконцентрувати дуже обмежені національні ресурси на справді інноваційних напрямах, щоб досягти бодай найменшого, але кінцевого результату.

Чи можна займатися інноваціями без держпідтримки?

Не секрет, що впровадження інновацій пов’язане з ризиками і вищою вірогідністю втрат, аніж за звичайного, налагодженого роками виробництва, на яке вже є сталий попит. Тому більшість із розвинутих держав ішла поступово до своєї моделі надання підтримки інноваторам та інвесторам, які вкладають кошти у нові та високі технології. Кожна державна пільга для інноваційної діяльності має своє економічне підґрунтя і сенс, а також ефективні інструменти відсікання тих, хто намагатиметься впроваджувати псевдоінновації.

Україна вирішила створити велосипед там, де його не варто було створювати, і, як і в багатьох інших сферах, пішла своїм, особливим шляхом. На першому етапі було задекларовано достатньо широкі та слабко контрольовані пільги. Як наслідок, надходження до бюджету не зросли, а інноваційного стрибка чи прориву не те що не відбулося, він навіть не окреслився. Зреагувавши на це, держава у березні минулого року скасувала все одним махом — усі пільги і преференції, які надала раніше технопаркам, спеціальним економічним зонам і територіям пріоритетного розвитку.

Нині багато хто з експертів пропонує механічно відновити всі пільги, які діяли до 2005 року. Але це може стати вже третьою помилкою. Стимулювати технопарки, СЕЗи та ТПРи необхідно, але перед тим як ухвалювати таке рішення, щоб воно давало позитивний ефект протягом десятиліть, слід усе дуже добре порахувати.

Інфраструктура по-українськи

З усіх визнаних у світі елементів забезпечення інноваційної діяльності в Україні присутні певним чином тільки технологічні парки. Певним чином, тому що створення технопарків відбувалося без планування їх мережі та прогнозування результатів діяльності. Українські технопарки утворювались переважно на базі академічних і великих науково-дослідних структур. За окремими винятками, поза межами цього процесу лишились вищі навчальні заклади, прикладна та заводська наука, яка ще має значний інтелектуальний і кадровий потенціал.

На пальцях можна перелічити бізнес-інкубатори, що діють за класичною схемою. Досі не створено систему фінансової підтримки інноваційних процесів, нема і законодавчого механізму регулювання венчурної діяльності. Так, за даними Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, в Україні зареєстровано 10 інвестиційних фондів, із яких сім — венчурні. Обсяг залученого венчурного капіталу в Україні оцінюється приблизно в 400 млн. дол. США. Та фактично інвестовано не більш як 100 млн., що становить менше двох доларів на душу населення. Для порівняння, у Російській Федерації у венчурних фондах накопичено 2,5-3 млрд. євро, інвестовано 375 млн. євро у 125 компаній, а в країнах ЄС щорічні надходження до венчурних фондів становлять 50-60 дол. на одну людину.

Кому розробляти інновації

Тема відсутності кадрів, якості підготовки спеціалістів, глибокого розриву між сучасною наукою і освітою порушується не вперше. Хіба можна отримати орієнтованого на завтрашній день технаря-інноватора, якщо його навчають розробок, технологій і наукових досягнень, здійснених двадцять чи тридцять років тому?

Конкретно для інноваційної сфери проблема ще гостріша, адже й досі в державі не усвідомлено необхідність підготовки інноваційних менеджерів. Навіть у сусідній Росії (не кажучи вже про США чи Японію) спеціалістів інноваційної діяльності готує кожен четвертий вищий навчальний заклад технічного та економічного напряму, причому окремо — інноваційних менеджерів в освітній сфері, окремо — у медичній, окремо — для хімічної промисловості, окремо — для біотехнологій тощо.

В Україні й досі вважають достатнім прочитати управлінцям 60-80-годинний курс інноваційного менеджменту. Чого тоді дивуватися щорічному технологічному відставанню навіть від нашого найближчого і найбільшого сусіда, якому ми ще 15 років тому практично не поступалися?

Комерціалізація продукції і технологій: світло й тінь

Тільки одне з трьох підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, реалізує відповідну продукцію за кордон. Тобто дві з трьох інновацій іноземцями НЕ ВИЗНАЮТЬСЯ як високотехнологічна продукція.

Ще гірша ситуація з технологіями. У 2004 році, за офіційною статистикою, за кордон продано три технології (двома підприємствами), торік — жодної. Продаж технологій усередині держави теж не вражає — вісім розробників продали 16 технологій.

Сьогодні за державні гроші розробляється майже 6 тисяч тем, працює кілька сотень установ і підприємств, залучено майже 35 тисяч осіб. А на виході нема жодного результату. А ще 15 років тому не було такого підприємства, наукової установи, яка не мала б у своєму складі хоча б десятка винахідників і раціоналізаторів.

Вітчизняні технології все-таки існують, але річ не в тому. Треба аналізувати, чому те, що розробляється, — не продається; чому існує сірий ринок технологій та інноваційних розробок, чому продавати результати інтелектуальної роботи значно вигідніше напівлегально чи нелегально, ніж відкрито і прозоро.

Інноваційний розвиток — іншого шляху немає

Головним результатом розвитку науки та високотехнологічних галузей в ХХ столітті стало формування в економіках провідних країн світу нового механізму саморозвитку — національних інноваційних систем, у рамках яких зароджуються й реалізуються інновації. Попри національні відмінності, загальною рисою всіх без винятку національних інноваційних систем є лідерство у забезпеченні трьох пріоритетів розвитку: науки, освіти та наукоємного виробництва.

Сьогодні в Україні існує декілька головних чинників-загроз інноваційній безпеці України: недостатній рівень фінансування науково-технічних робіт, слабкий розвиток інфраструктури трансферу технологій, зниження рівня «інтелектуалізації» експорту і зростання імпортозалежності країни від наукоємних товарів, незадовільне інформаційне забезпечення інноваційної сфери, недосконалість податкової системи та відсутність державної підтримки цієї сфери, повільний розвиток ефективних форм інноваційної діяльності. Усі згадані проблеми вимагають прискіпливого аналізу.

Навряд чи Україна зможе відшукати інший шлях розвитку. Ми вже вичерпали резерви економічного зростання за рахунок збільшення обсягів виробництва та експорту ресурсів, тому все наше суспільство разом має забезпечити врегулювання питань, що стримують розвиток інноваційної діяльності. Тільки так ми зможемо забезпечити гідне майбутнє нашій державі та прийдешнім поколінням, а Україна не скотиться на узбіччя цивілізації.

Юрій КАРАКАЙ,народний депутат України,член фракції «Регіони України»,голова Підкомітету з питань інноваційної діяльності Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти,голова міжфракційного депутатського об’єднання «За науку України».