Ми зрозуміли,що ця війна надовго

Борис Іванович ТКАЧ — перший командарм 40-ї армії. Коли його направили до Афганістану, цієї армії ще не було. Тоді це називалося «обмежений контингент радянських військ у ДРА», командував яким генерал-лейтенант Юрій Тухаринов, перший заступник командувача ТуркВО. Борис Іванович у перші місяці війни був його першим заступником.

— Борисе Івановичу, де вас застала новина про початок війни в Афганістані?

— У машині. Ми з товаришем по службі поверталися з Володимир-Волинської дивізії і слухали новини по радіо. Одразу подумалося: не дай Боже туди потрапити. Чесно кажучи, хоч і військовий, вже і генералом був, але особливого бажання воювати не було. І не тільки у мене... А довідався, що лечу в Афганістан, числа 11—12 лютого в Рівненському навчальному центрі. З Москви з головного управління кадрів зателефонував генерал-лейтенант Василь Брюхов: «Вам треба завтра бути в Москві. Поїдете в Афганістан першим заступником командувача обмеженого контингенту радянський військ». Доки він це промовляв, у мене майнула думка: а що я там забув? Я так і запитав... А він мені дуже влучно відповів: «Приїдете до Москви. Вам пояснять, що ви там забули і що знайдете»... У Кабул я прибув 17 лютого. Буквально наступного дня полетів на виконання завдання.

— Тоді припускали, що їдете надовго?

— Ні. Адже обмежений контингент військ формувався з військовослужбовців запасу, приписаних до Туркестанського та Середньоазіатського військових округів, тобто людей, які колись відслужили в армії і перебували на обліку у військкоматах. Їх призвали з фабрик, заводів, колгоспів, переодягли, вручили зброю і кілька тижнів збивали як воєнний організм. На це пішов майже місяць. А призивали на два. Мабуть, керівництво розраховувало: прийдемо, швиденько наведемо порядок, згорнемося і підемо. А все інше — справа афганських армії і народу. Вийшло не так. І ось уже лютий, березень... А мобілізовані хочуть додому. Їх удома родини чекають, робота, проблеми свої. І не те, що не хочуть, вони вже почали комерцією займатися. Адже багато хто знали місцеві мови, домовитися могли. В Афганістан — горілку, в Союз — дублянки, наркотики. Де завгодно ховали, навіть у шинах автомобілів. Доходило до анекдотів. Одного разу прапорщик сховав у цистерні заправника кілька десятків ящиків горілки і залив пальним під саму зав’язку. На кордоні перевірка. Він спокійно йде відкривати люк... А всі етикетки спливли.

— За контрабанду судили чи заплющували очі?

— Не можна було заплющувати. Адже в Союз наркотики пішли. А потім, якщо дивізіон п’яний, що з його візьмеш. Боролися... Але все одно це була не цілком боєздатна частина, тому що укомплектована особовим складом, призваним із запасу.

— Строковиків у перші місяці взагалі не було?

— Було, але дуже мало, десь 10 відсотків від воєнних потреб. Тоді пішли іншим шляхом. Кожному військовому округу доручили сформувати якусь частину повністю за штатом воєнного часу. Комплектація — до голки. І навесні 80-го почалася заміна. І тоді ми зрозуміли, що залишимося там надовго. Щоправда, не знали, на скільки.

Нам казали: ось-ось наладиться обстановка, ось-ось розіб’ємо цю банду, потім — наступну... Коротше кажучи, ми з кожним днем дедалі більше переконувалися, що війні не видно кінця. Тоді ввели періодичність заміни військ.

— Я чула версію, що виведення ракетних військ було першою спробою вивести війська з Афганістану.

— Це не так. Коли я в 82-му йшов, то передавав новому командувачу 202 гарнізони наших військ на території ДРА, різних за чисельністю. І кожен треба охороняти. Цілодобово. А це додатковий відрив людей. Виходить, прийшли для того, щоб самі себе охороняти. Когось посилати в бій. Узяти хоча б ракетні дивізіони дивізії та зенітно-ракетну бригаду армії. Потрібні величезні території, де розташовуються війська зі своїми наймогутнішими ракетами. Розставили охорону, і виходить — тільки кухар вільний. Це була головна причина, чому їх виводили. Вони були зайві. Танкові полки також виводили. У горах танки можуть діяти обмежено. А охороняти їх треба. Це не можна порівняти з тим самим мотострілецьким відділенням, де автомат чи кулемет на плечах і всі вісім багнетів в атаці.

— Перші місяці війни в Афганістані часто називають побутовою війною...

— Мабуть, це так. Поки до всього звикли... Військо майже в 100 тисяч треба було щодня забезпечувати. Борщ — у консервних банках. Картопля, морква, буряк, цибуля — сушені. Про воду окрема розмова. Нам спочатку постачали «Боржомі». Вона, мабуть, добра, якщо її вживати з лікувальною метою. Але в умовах Афганістану, де спека 40 з лишком, випив склянку — дві вийшло. Дивишся на руку і бачиш, як вода випаровується. І через десять хвилин уже губи пересихають, пити хочеться. Потім почали привозити в маленьких консервних баночках єгипетський виноградний сік. Ось така баночка втамовувала спрагу на півдня. А ще кип’ятили воду з верблюжою колючкою. Вода ставала недобра, жовтуватого кольору, але була чудовим антисептиком. Адже ми ще рятувалися від дизентерії, гепатиту, інших хвороб... І все постачання одержували з Радянського Союзу, у тому числі боєприпаси, паливо, бензин. Залізниці в Афганістані не було жодного метра. Цілодобово протягом 10 років ходили човниками машини. І вони ставали головними об’єктами обстрілів.

— Якщо порівняти кількість загиблих у відкритих боях і внаслідок нападів на конвої, яке вийде співвідношення?

— Такі цифри є, але я їх не маю. Приблизно, напевно, порівну. Але стверджувати не можу.

— Коли ж почалася справжня війна з повномасштабними бойовими діями?

— Наблизилися до цього навесні 1980 року. А взагалі перший серйозний виступ опозиції, щоправда, не збройний, відбувся 23 лютого. На вулиці Кабула вийшли кілька десятків тисяч людей, серед яких, до речі, було багато іноземців, представників дипмісій. Адже всі посольства, у тому числі й Сполучених Штатів, у Кабулі працювали всю війну... Вигуки «Аллах акбар!», «геть уряд», підбурювачі з «матюгальниками», все заповнено димом... Ці самі підбурювачі, коли йшли з готелів, підпалили свої номери. Вийшло, що Кабул нібито горить... Бабрак Кармаль і його керівництво, звичайно, злякалися виступу і були готові його розігнати. Але маршал Сергій Соколов, котрий координував усі дії радянських і афганських військ, вирішив, що не можна піддаватися на провокацію, і військові з містечок не вийшли. Застосували тільки афганську авіацію. Реактивні літаки пролетіли кілька разів над вулицями Кабула на висоті приблизно 50 метрів. Летіли з форсажем. А це такий звук, як постріл. І народ розбігся.

Але відтоді почалися виступи практично по всій країні. Підійшли душмани. І вже з весни 80-го мені довелося як першому заступнику командувача брати участь у бойових діях, зокрема, й у роззброюванні частин, що не перейшли на бік уряду.

— Борисе Івановичу, тоді воїнів-інтернаціоналістів називали героями і визволителями, пізніше окупантами. А ви ким почувалися?

— На сто відсотків були впевнені, що діємо в інтересах Радянського Союзу, стоїмо на захисті південних рубежів від світового імперіалізму. Афганістан —гірська країна. У центрі — гори Гіндукуш висотою понад 5 кілометрів. На вершині гори постав радіолокаційну станцію і можна мало не до Уралу оглядати територію Радянського Союзу. А якщо там поставити пускову установку, вона дістане і до Льодовитого океану... Ми так були налаштовані, так виховані, так переконані.

Секретний об’єкт з обкладинки «Обсервер»

— Тривав звичайний процес підготовки призовників. Згідно з положенням, перш ніж складати присягу, вони мають здати всі заліки і нормативи. І тут раптом надходить команда: всім терміново скласти присягу. Це нас дуже спантеличило... Наказ, звичайно, виконали, але з’явилися незрозумілі чутки. Ніхто точно нічого не знав... Щойно склали присягу, піднімають по тривозі. Вантажимося у вагон. А він неопалюваний. Грудень тоді був не такий, як зараз: 15 градусів морозу. Можете уявити, як весело? Приїхали до Бихова. Там була база далекої морської авіації. Поселили нас в неопалювану казарму, але вже з дощок. На другу ніч, щоправда, підігнали теплогенератор. Але і це не найцікавіше. Наш батальйон планували десантувати парашутним спуском. Ось уночі тривога: підігнали «Урали» і ми при світлі їхніх фар у 15-градусний мороз перевкладали парашути. Потім завантажилися, полетіли на Ташкент. Простояли там два дні. Спали в літаках. Добре, хоч не мерзли. Уже спадало на думку, що вирушимо за кордон. Але думали, що в Іран. Там тоді американці стояли. Але нас знову піднімають —і на Енгельс Саратовської області.

— Сліди замітали?

— Не зрозуміло, що це було. Навчаннями не назвеш, адже повна боєукладка в машині... Там нас вночі кілька разів піднімали по тривозі: завантажилися, посиділи в літаках, вивантажилися. Ну а потім уже надійшла команда. Мене призначили командиром корабельної групи. Коли злетіли, розкрили пакети із завданням. І відтоді все почалося. Пам’ятаю, коли підлітали до Кабула, побачив велику заграву. Зрозумів: це вже не жарти. Потім довідалися, що наш Іл-76 зачепився за гори і розбився. Загинула рота десантного забезпечення нашого полку і госпвзвод батальйону.

— Кажуть, що операцію з висадки десанту в Афганістані у світі вважають найвдалішо проведеною.

— Це правда. Після Другої світової війни більш чіткої операції з десантування не було. Літаки приземлялися один за іншим. А бойові машини холодні — двигуни не запустиш. Їх — шість, кожна по більш як 7 тонн на гусеницях. Та ще штабелі з боєприпасами. А у мене в корабельній групі — взвод новобранців, шість механіків-водіїв, два прапорщики... Так ми за 10 хвилин усе це винесли. Машини руками зіштовхнули з рульової смуги і лише затим почали запускати двигуни. З нами штовхав весь екіпаж «Антея», у тому числі й командир...

— Вам уже пояснили, навіщо ви прибули до Афганістану?

— Нічого не пояснювали. Солдатам віддають наказ. Але коли йшли на захват Кабула, уже щось розуміли, тому що розуміти доводилося швидко. Я ледве механіка-водія не позбувся. Його офіцери особливого відділу хотіли забрати. Солдатам пістолети видали, і він почав з ним гратися. Коротше, прострелив руку. Особісти тут як тут: самостріл!. Я їм кажу: «Ні, це не каліцтво. Ручаюся!»... Не віддав я його. Довелося, щоправда, на час самому за важелі сісти.

— Коли ви стали комендантом кабульського аеропорту, що було найскладніше?

— Завдання виконувати і солдатів не показувати. І все одно в першому номері «Обсервер» на обкладинці з’явилася... моя спина. Сиджу я на своїй машині. Мені потім особіст приносив показати. Ззаду фотограф підійти не міг. Напевно, знімок зробили з літака, коли він рулив... А ще важливо було не допустити мародерства...

Зате, коли був комендантом, я весь свій батальйон вимив. Мені як коменданту належав «газик». І ще у нас в аеропорту був «титан», щоб воду підігрівати. То я (сам за кермом) велику частину особового складу батальйону возив митися. Адже це дуже важливо, щоб солдат помився. Нашому батальйону всі заздрили. Хоча все одно потім воші з’явилися. Пам’ятаю, як перші «вошебійки» (це такі машини для прожарювання білизни) пригнали. Так ми туди самі залазили грітися, як у сауну.

— Холодно було?

— Менше 20 градусів. Спочатку печей не було. Стелили один тент на землю. Другим накривали. Такі були намети. Всі, і солдати, і офіцери, спали на одному боці. Потім за командою одночасно поверталися на другий бік... Уранці труба підйом грає, а встати ніхто не може. Хто підхоплювався — падав, як підкошений. У суглобах рідина застигала.

А ще зіштовхнулися із справжнісіньким інформаційним голодом: ні радіо, ні телевізора, ні газет. Нам книжки надіслали, так ми розрізали їх на три частини. Старші читали початок, а молоді — кінець. І — по колу. А як привезли в батальйон кінопроектор «Україна», то штаб батальйону закривався, і добу звідти виходили тільки поїсти і за потребою. Хоча фільми були типу «Ленін у Жовтні». Таке життя було веселе. Спочатку.

— А коли веселощі закінчилися?

— На бойові дії ми вперше пішли 2 травня, після концерту Кобзона. Він 1 травня виступав і був першим з артистів, котрі приїздили до Афганістану... Війна для мене закінчилася 11 листопада 1981 року. Я підірвався на БМД...

Отруїли, оживили, застрелили

Валерій Іванович АБЛАЗОВ прибув до Афганістану як військовий радник ще в червні 1979 року. Хоча міг і відмовитися від поїздки. Тоді радників посилали тільки добровільно.

— Ви знали, що планується введення радянських військ?

— Операція була дуже засекречена. Навіть посла не було попереджено про її характер. Нині іноді читаю, як штурмом захоплювали аеродроми... За висадкою радянських десантників у Кабулі спостерігала вся міжнародна громадськість. Індійські літаки готували до вильоту. Пасажири стояли на оглядовому майданчику й дивилися, як приземляються наші транспортники.

— Як на висадку реагував Амін?

— Нормально. Його поінформували, що введення військ здійснюється на його ж прохання. Він зібрав своїх підлеглих на урочистий обід, оголосив, що все йде нормально. На цьому обіді їх всіх і отруїли.

— Історія з отруєнням не зовсім зрозуміла...

— Річ у тім, що у зв’язку з таємністю виникла і неузгодженість дій. Мало хто знав, що насправді війська вводять для повалення існуючого режиму. Аміна вирішили прибрати. Для цього підіслали кухаря, і його отруїли. Якби всі служби діяли узгоджено, його не оживляли б. А з того світу його повернули... наші лікарі, два полковники з військово-медичної академії. Це все було 27 числа. Ось коли зрозуміли, що Амін залишився живий, прийняли рішення про штурм палацу. Пізніше наші десантники казали мені: «От дива. Нам сказали, що їдемо захищати Аміна, а ми його вбили».

— А де були під час штурму ви?

— Нашій групі радників поставили завдання утримувати училище ВПС і ППО. Воно знаходилося на одній території з головним штабом. Не можна було допустити виділення збройної групи і видачу зброї. Із завданням упоралися. Генерал Орлов, теж киянин, вирішив тоді представити нас до нагороди. Я навіть пам’ятаю, як записали: «у силу переконання і зброї блокували керівництво училища, не допустили виступу підрозділу курсантів» і т. д. Потім через якийсь час він приходить і каже: «Установка така: радники ніде ні в чому не брали участі. Зрозуміло?».

— Багато було загиблих у перші дні війни?

— Найбільша втрата — катастрофа Іл-76. Я бачив цей вибух. Загинули 34 десантники й екіпаж. До речі, у його складі були люди з України. Літак упав десь у горах. Довелося викликати альпіністів. Про те, що хтось вижив, мови не було. В альпіністів було завдання зафіксувати місце падіння і знайти штабні документи. Дещо знайшли... У 2004 році росіяни установили на місці падіння меморіальну дошку. Цей епізод з альпіністами я описав в одній із книжок. І якось на зустрічі з ветеранами інших республік до мене звернулися хлопці з Казахстану і кажуть: «Ось ви пишете про альпіністів. Ви їх там бачили?» Відповідаю: «Звичайно, бачив. У мене навіть є документ: розписка за отримання зброї». Це була алматинська група альпіністів із СКА. Потім вони першими підкорили Еверест... З’ясувалося, що хлопців тепер не визнають учасниками бойових дій.

— Це діти радянських радників. Радники часто їхали за кордон з родиною. Це, до речі, надавало економічні переваги. Надбавки на дружину вистачало, щоб годувати всю сім’ю. Що стосується безпеки... Звичайно «десятка» затримувала дружин на 3—4 місяці, мотивуючи небезпекою ситуації в країні. Але 26 грудня в інтервалі між транспортними військовими літаками приземлився рейсовий Москва—Кабул. На ньому прибули дружини радників. Одна жінка навіть привезла маленьку дочку. Напевно, на думку «десятки», ситуація в Афганістані стала безпечною. Чи то була демонстрація безпеки. Моя родина прилетіла ще в листопаді. Але коли в грудні все почалося, я за першої нагоди відправив їх додому.

Післямова

Так це починалося. Незвичайно, іноді небезпечно, а іноді й смішно. Так починалася десятилітня виснажлива війна. Нині в Афганістані знову наводять порядок іноземні війська. Але нас там більше немає.