Той недавній грудневий вечір запам’ятався донеччанам на диво густим туманом. Через те театрали запізнювалися до третього дзвінка. Та біля академічного театру опери та балету імені А. Солов’яненка було пожвавлення — тут (у восьмий раз) показували оперу «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. Але початок вистави теж трохи «спізнювався»: чекали на столичних гостей із Шевченківського комітету. Та глядачів у це не втаємничували. А даремно, це додало б публіці гордості й святкового настрою.

...Ця опера відродилася на перехресті 410-річчя з дня народження Великого Гетьмана, 100-річчя композитора Костянтина Данькевича та втілення в життя десятилітньої мрії головного диригента театру Василя Василенка, який став ініціатором постановки. Першу прем’єру донеччани побачили рік тому — 24 грудня. Ще були свіжі в пам’яті блакитно-помаранчеві баталії. Це відбилось і на виставі. В появі опери дехто вбачав акцію не так культурного, як політико-ідеологічного спрямування. Почалися розмови: дадуть чи не дадуть театрові статус національного? Хтось взагалі сумнівався в життєздатності вистави. Адже вона створювалася силами «збірної України» — митцями Донецька (директор В. Рябенький, диригент-постановник В. Василенко), Києва (режисер-постановник В. Вовкун), Львова (художники брати Риндзаки), Кіровограда (балетмейстер В. Похиленко). Виконавець головної партії — аж із США, соліст Вашингтонської опери Стефан П’ятничко. Втім, творці вистави вважали, що спільна праця — це консолідація національних творчих сил, щоб підняти класичний репертуар на рівень світового визнання.

...Минув рік. Опера знову зібрала повну залу глядачів, вони з ентузіазмом спостерігали за сценою.

Там, на задньому плані, весь горизонт займає велика символічна карта України. Символ важливий, але дещо претензійний, тому спершу сприймається навіть з іронією. Карта насичена сірими кольорами і спочатку нагадує виснажений гарячим сонцем порепаний ґрунт. З другого боку, це — ніби кора старого дерева із характерними нерівностями та шорсткостями. І лиш потім, серед сірих луків і річок, знаходиш краєвиди України. Можливо, саме отак, не одразу, епоха національного гніту переростала в подальший національний розквіт...

Мабуть, моя іронія трохи недоречна для такого урочистого випадку. Але все-таки опера створена давненько, й тут важко приховати (і в музиці, і в самому сюжеті) певну прямолінійність повчально-правильного соцреалістичного мистецтва. Такий собі магічний «сірєнєвий туман» над полями нових і давніх українських історичних суперечок.

У центрі сцени — невеликий дерев’яний майданчик. Він нагадує контури закритої книжки, поверненої корінцем до залу. Що то за книга? Історія України? Пророцькі тексти? Саме на цій закритій книзі відбуваються головні події, приймаються відповідальні рішення, готуються змови, вирішуються долі...

А на сцені — табір запорожців. З’являється гурт козаків —полковник Богун вчить молодих битися на шаблях. Але не всі козаки, що є на сцені, хочуть учитися. Не тому що режисер так задумав — а тому що, мабуть, цього недогледів.

А історія не стоїть на місці. Вся Україна чекає на Богдана. Лунає патріотичний спів і наростає атмосфера величі. Забігаючи наперед, скажу, що друга і третя дії так само густо насичені пафосом. Очікувана кульмінація мало-помалу розмивається у загальному напруженні емоцій і зрештою перестає хвилювати.

Загальне пожвавлення починається в другій дії, а максимального розвитку набуває у сцені битви під Жовтими Водами. Та надалі картинка знов уповільнюється, очікування вражень переміщується безпосередньо на гру артистів, які, до речі, відповідально поставилися до драматичного виконання ролей.

Трохи неоднозначні враження залишив дует палко закоханих Богуна (Віталій Дудкін) і Соломії (Тетяна Саввіна). Готові загинути в ім’я рідного краю, всі свої почуття вони присвячують боротьбі і, здається, трохи забувають одне про одного. Втім, побачення вийшло красивим. На горизонті замерехтіли зорі, а в руках закоханих з’явилася багатомовна біла хустка, ймовірно, символ щирості почуттів, єдності думок і відкритості намірів.

Той-таки Богун, в епізоді звинувачення у зраді, постає неемоційною, замкненою в собі людиною, яка мало переймається цим серйозним звинуваченням. Так і кортить підказати йому, що отут варто здивуватися, а ось тут — обуритися! Втім, серед солістів саме Віталій Дудкін та Юрій Олексійчук (полковник Кривоніс) були особливо виразними виконавцями.

Наприкінці — традиційні квіти, бурхливі оплески та обмін думками щодо вистави. У залі відчутне емоційне піднесення. Більшість суперечок — не «за» чи «проти», а — «що вразило найбільше?». Видовищність і велич, притаманні кожній пристойній опері, залишили чимало тривалих роздумів та переживань.

Після вистави туман надворі не розвіявся. Але вже не було куди поспішати, окрім як додому. Й ніщо не заважало переживати побачене й почуте — заново, вдумливо й повільно.

Донецьк.