Уперше за п’ять століть на реконструкцію сутковецької церкви-фортеці виділено такі кошти

Невеличка Покровська церква, що у Сутківцях Ярмолинецького району, обійшла всі енциклопедичні, історичні, інженерно-архітектурні та військові словники і підручники. Ще за радянських часів вона була визнана пам’яткою архітектури ХV століття. Щоправда, особливого інтересу до неї в ті атеїстичні часи не було.

Зате тепер сутківчани звикли, що до їхнього кам’яного дива приїздять туристи, свої та іноземні, купують брошурки про церкву, блукають залишками колишнього замку, намагаються вгадати за товстезними мурами давні постаті, події, таємниці, але так і їдуть дещо розчарованими.

До старовинної пам’ятки у держави довгі роки так і не доходили руки. Хоча Мати Божа, видно, вкрила таки її своїм покривалом, зберігши у віках. А відтоді, як пам’ятку було передано церкві, тут почав відроджуватися її потужний благодатний дух.

Нинішнього ж року на сутківецьку Покрову чекав справжній подарунок: уперше за п’ять віків існування були виділені гроші на її ремонт і реконструкцію — мільйон гривень.

Чим знаменита Покровська церква? Не тільки і не стільки своїм віком — до всіх довідників вона увійшла насамперед як пам’ятка нашої української архітектури, котра зуміла поєднати церкву і фортецю.

Хто зводив її, ту, що мала боронити невеличкі Сутківці, невідомо. В історії залишилися лише скупі відомості про те, що в 1407 угорський король Вітовт подарував своєму підданому Хотьку Кроату і його синові Олександру Ярмолинці з усіма навколишніми селами. Пізніше, коли сини Олександра ділили між собою спадщину, Сутківці дісталися Федору, від якого і пішов дворянський рід Сутковських.

Дивна річ історія, коли вдивляєшся в неї через призму п’яти століть. Збереглися дані, котрі свідчать, що в 1493 році за переписом у селі було лише... сім дворів. І саме в той час тут виросла кам’яна церква — фортеця із півтораметровими стінами, численними бійницями, підвалами, призначеними для зберігання продовольчих запасів.

У ті часи жорстоких татарських нападів сутковецька Свята Покрова мала боронити не тільки дух, а й життя українців. Історики припускають, що й те крихітне село мало довкола дерев’яні укріплення. Але селяни були готові до того, що, як ті впадуть, то люди обов’язково виживуть у своїй церкві.

Гіркі, але славні часи української історії. Це ж тільки уявити собі: кругом неозорі простори, татарський розгул, спалені села, а серед цього всього мужньо стоїть церква. Такий собі зовсім невеликий мурований хрест — глянеш із відстані кількох десятків метрів, здається, вона просто на долоні може вміститися. На що сподіваються її оборонці?

Дотепер у селі ходять легенди, що від церковного підземелля були прориті довгі підземні ходи до самого Кам’янця-Подільського на південь і до Шепетівки — на північ. Не одне покоління сільських хлопчаків мріяло про те, щоб пройти тими ходами, відшукати скарби, котрі могли тут загубитися. Василько, син отця Василя, священика, який нині служить у храмі, був моїм екскурсоводом і розповів, що й сам спускався до церковного підземелля. Але буквально за кілька метрів від входу якась невідома сила завжди гасить свічку, а в душу проникає такий холод, що далі важко зробити й крок. До того ж, правду сказати, і йти нікуди, бо земля осунулась і закрила ходи. Та чи й були вони? Може, то лише гарна казка, придумана сутківчанами? А, може, й справді, хтось із смолоскипом у руці йшов десятки кілометрів цими ходами, щоб дати знати братам-українцям про біду, знайти підмогу для церкви-фортеці, що тримала облогу? Хто тепер це знає?

А на долю села постійно припадали тяжкі випробування. В історичних матеріалах наведено такі дані: у 1530 році в селі після спустошення залишилося п’ять дворів, в 1565 — дванадцять, в 1569 — чотири, в 1578 — шість, а в 1661 році — лише два. Село вигорало, помирало, щезало, і лише залишалася церква, а біля неї крихітні пагонці життя, котрі знову виростали в нові Сутківці.

Навіть рід Сутковецьких після більш як двох століть володіння цими землями не вистояв. У 1593 році засохла його остання гілка — Іван Сутковецький. Надгробок від його могили зберігся дотепер. Але чому він вмурований в одну із стін церкви, і де сама могила, в селі не знають. І це ще одна загадка старої церкви.

Вже інший власник Сутківців, вінницький староста Олександр Балабан, у 1623 році збудував на горі, що неподалік церкви, замок. Споруда із триметровими стінами була міцна і велична. З чотирьох боків її стояли охоронні башти. Тепер від них залишилися тільки рештки однієї і купка каміння від іншої. Але дотепер в них живуть місцеві легенди. У довідковому виданні Г. Павлуцького про українські храми, виданому на початку минулого століття у Києві, згадується, що в цьому замку свого часу гостював «європейський авантюрист, який називав себе графом Каліостро». Що шукав легендарний провидець і авантюрист у малоросійських Сутківцях, залишиться вічною загадкою. Цікаво тільки, чи міг скандальний маг передбачити, що могутній замок за кілька століть просто щезне. Але не безслідно. Старі люди розповідають, що із його каміння збудовано не одну хату в селі, а пізніше — і колгоспні споруди.

От тільки і їм не дуже пощастило. Сьогоднішні Сутківці — це ще велике село, але живе воно наче вчорашнім днем. Поки з молодою жінкою, прибиральницею сільради Олею ми шукаємо хату священика, вона встигає розповісти, що роботи тут для молодих і дужих рук уже давно немає. Вірніше, робота є, а от платні за неї не дочекаєшся. Якщо діждешся кілька десятків гривень від бухгалтера — то це й усі заробітки. А як їм із чоловіком та маленькою донечкою жити на такі гроші? Олин чоловік, як і багато інших сутківчан, трудиться на чужих будовах. І хоча місцеве господарство ще трохи сіє на своїх землях і сподівається на врожай, ще чути ревіння худоби на фермі, проте все це наче відгомін колишнього потужного колгоспу.

Заглядати в завтрашній день ніхто не береться. Сподівання на те, що село знову оживе, розбагатіє, закипить у ньому робота, поки що мало. Але як знати, може, чудодійна сила Покрови дасть нові сили і землі, і людям, як це було п’ять віків поспіль. А село не дасть занепасти і своїй церкві.

Коли вісім років тому панотець Василь приступив до служби у храмі, на його стінах ще пробивалися стародавні розписи. Але те, що не вдалося зруйнувати ні татарам, ні полякам, ні фашистам, швидко руйнує вологість і цвіль. Скільки сутківчани не намагалися вибілити свою церкву-красуню, уражені грибком стіни швидко набувають непривабливого вигляду. Тому про розпис навіть і не йдеться. А що ж то за церква без святих образів?

Забули в селі і про те, коли зняли із храму старовинний дзвін. Перед іноземними туристами, буває, очі ніде діти, коли бачать вони у дворі незрозумілу споруду — залізну рейку між двома дерев’яними колодами. Це все, на що спромоглося місцеве господарство. А на другому поверсі церкви вже багато років поспіль живуть голуби. З-під тинкування проглядає старе каміння, і на всьому важкий слід бідності й забуття.

Тому справді радісною звісткою для парафіян і всіх сільчан стало повідомлення про те, що із цьогорічного бюджету на реконструкцію церкви-фортеці виділено аж мільйон гривень. Відверто зізнатися, ні церковний отець, ні староста ніколи не бачили таких грошей. До того ж, як завжди, виникли бюрократичні перепони. Коли складалися списки об’єктів, на які виділяються гроші, хтось помилково зазначив сусідню сільраду. Отож хоча всім і зрозуміло, що гроші для сутковецької церкви, утім перейти через усі паперові мури, щоб нарешті розпорядитися коштами, не так уже й просто.

Думається, до справи реконструкції треба було б активніше долучитись і районній, і обласній владі. Бо хоч би як переймався благополуччям свого храму отець Василь, йому одному не підперти стародавні споруди.

Утім, усі ці перепони і труднощі здаються такою собі дрібною метушнею біля сивих церковних стін. Вони пройшли через час, вогонь, ворога, а найголовніше — через людську байдужість і забуття. Тож, дивись, Свята Покрова знову оновиться. Навколо неї піднімуться мури, як це було в давнину, задзвенять дзвони. І з Всевишньої ласки, під покровом Божої Матері знову переповняться життям Сутківці.

Хмельницький.