Прикарпатці стали жити багатше. Це видно з речей, які вони викидають на смітник. Ось і вчора хтось виніс яскраву червону ковдру, запилений, але ще цілком добротний палас, м’які стільці, пластмасову дитячу ванночку, батареї і навіть газову духовку. Ще півроку тому асортимент непотребу був значно скромніший. А нині на смітнику, який добре видно з вікна корпункту, мало не щодня з’являється щось екзотичне: шафи, книжкові полиці, плетені корзини. А одна жінка якось висипала мішок ледь приношеного взуття.

Бомжі тепер теж запаніли. Грабаються у смітті в рукавичках. Старими хатніми речами цікавляться мало: кому їх збудеш? Шукають кольорові метали. Хатні «гарнітури» розтягують, як правило, дітлахи. У дворі з’явилися якісь дивні споруди — збиті сяк-так зі знайдених дощок халабуди, які хлопчаки обставляють викинутими меблями. Ці архітектурні новації — свого роду самодіяльні табори відпочинку або клуби за інтересами. Тут підлітки можуть сховатися від людського ока і займатися чим завгодно. Та ще й на свіжому повітрі. Втім, за кілька метрів від смітника воно навряд чи свіже. Але у дворі іншого місця нема, скрізь розриті траншеї і купи глини: комунальники все ще готуються до зими, а інакше, як перевертати все догори дном, працювати поки що не вміють.

Дітям ніхто не боронить бавитися старими речами. Все одно назавтра, якщо їх ніхто не розбере, ці речі спалять. Вогнища в дворі горять щоранку. Спалюють усе, що не влазить у контейнери. Це вже щоденний ритуал. Потріскування іскор — сигнал для мешканців прилеглих будинків, що треба зіскакувати з ліжка і зачиняти кватирки, доки в кімнату не заповз ядучий дим, особливо коли у вогонь підкидають ще й кульки з харчовими відходами. Комунальники на це ноу-хау боротьби зі сміттям дивляться крізь пальці. Водій сміттєвоза забирає лише вміст контейнерів. Усе, що з них вивалилося на землю, чи ті пакунки, які люди наскладали біля переповнених контейнерів, — це вже не його клопіт.

Слідом за машиною на поле боротьби зі сміттям виходить двірник: підбирає у спустілі контейнери кульки, а викинуті громіздкі речі складає у штабелі для вогнища. Заняття його нагадують сізіфів труд, адже до вечора все знову стає на свої місця: переповнені смердючі контейнери, розсипані кульки і готові до вранішнього спалення купи поламаних хатніх речей.

Здається, не так уже й складно сміття загнати в контейнери. Скажімо, поставити металевих ящиків таку кількість, яка потрібна, щоб у них вліз весь непотріб. Тим більше, що на сусідньому смітнику, який розвантажили запуском нового, кілька контейнерів тепер пустують. Але додуматися до такої рокіровки чомусь розуму не стає. Як і придумати, що робити зі старими хатніми речами, яких позбуваються іванофранківці в міру зростання свого добробуту. У світі вже давно ці питання вирішили, а ми влаштовуємо вогнища і труїмо людей димом. Таке враження, що українці люблять себе мучити і все ускладнювати. Одні сміття розкидають, бо нікуди його діти. Другі його збирають, бо така у них робота. Треті дихають смородом і клянуть владу і комунальників. І всім живеться цікаво.

Івано-Франківська область.