Республіку Білорусь мало не вся Європа поливає брудом. Навіть далекий від політики українець чув, що «тричі президент Лукашенко» не любить Америку, журналістів та опозицію, розводить «зайчиків» і фальсифікує вибори. А що ми ще знаємо про сьогодення країни озер і густих туманів?

Олександр Лукашенко вирішив запросити українських журналістів. Щоб ті на власні очі побачили феномен останнього оплоту соціалізму в Європі та хто такий білоруський президент: справді батько для рідного народу чи авторитарний лідер поліцейської держави. Ми і вирушили за маршрутом: Київ—Гомель—Мінськ.

Перше враження

від Білорусії після перетину кордону — ніби перебуваєш в Чернігівській області. Але думаєш: нарешті, земля ніжиться в руках справжнього господаря (жодного гектара неораної землі, жодного дачного «палацу» навколо будь-якого міста), а держава зайнялася дорогами (жодного дотику голови зі стелею авто).

«Навіть свиню треба пестити, як дитину!»

З такими порадами проводжали нас із ВАТ «Радгосп-комбінат «СОЖ» (м’ясо-молочної спеціалізації), який розташований неподалік кордону з Україною. Врешті, як запевняли білоруси, в цьому жарті весь секрет і відповідь на запитання: як їм вдалося зберегти колгоспи після розвалу Радянського Союзу. Коли є реальна державна підтримка, є і бажання працювати.

90 відсотків акцій ВАТ належить державі, 10 — працівникам. І всі зацікавлені в розвитку товариства: більший прибуток — більша зарплата. Державі — більші податки. Середній вік працюючих — 37 років, а середня зарплата — 300 доларів. А свиней тут справді багато — більш як сто тисяч. Щороку «сожівці» реалізують понад 10 тонн м’яса. Дві молочні ферми, надої — більш як вісім тисяч літрів від корови щороку. А в перспективі — розбудова ферми і розширення спільної «свинячої справи». Селяни спокійні, бо держава регулює ринок. Скажімо, ціна літра бензину не може перевищувати вартість двох літрів молока.

У сотні подібних агромістечок тягнеться молодь: з виплатами проблем немає, а житлове питання вирішується якщо не одразу — то через рік-два точно. (До речі, державна програма відродження і розвитку села на шість років передбачає створення до 2010 року 1,5 тисячі таких населених пунктів). Той самий радгосп «СОЖ» щороку будує до 150 будинків або квартир. З газом і водовідведенням. Мешканці можуть протягом 40 років викупити житло. Та ще й на пільгових умовах.

А відсутність дитячих садків при таких господарствах, пояснювали нам білоруси, «незрозуміла розкіш» і, як правило, виключення.

«СОЖ», яке закуповує зерно в України, не найкраще господарство. В Білорусії, звісно, є збиткові. Але їх істотно підтримує держава: всі білоруські колгоспи (їх 2200) отримують 90 відсотків пального, більше половини міндобрив і засобів на боротьбу зі шкідливими рослинами. А ось, скажімо, на програму державного лізингу щороку виділяють 500 мільйонів доларів. Кожен сільгоспвиробник, який подав заявку на придбання вітчизняної техніки, отримує дотацію на частину вартості, а решту виплачує державі протягом п’яти років. До речі, фонд розвитку села наповнюють саме промислові підприємства — з 20 відсотків податку два йде на АПК. А підтримка держави відчувається в усьому: від впровадження високих технологій до підведення благ цивілізації до кожного будинку, в тому числі й асфальтованої дороги.

Скільки коштують пологи?

Це запитання розвеселило лікарів Республіканського науково-практичного центру «Мати і дитина». Бо в країні медицина безплатна. (Щоправда, є приватні заклади.) У нас також. Але з тією різницею, що в Білорусії вагітна жінка бере в державну лікарню лише одяг та необхідні речі. Жодного «зайчика» на медикаменти із кишені пацієнта, запевняли люди в білих халатах. Спочатку, мало вірилося. Особливо після того, як нам показали кілька «простих» палат лише для двох мам. Євровікна, євроремонт, євромеблі та надсучасна закордонна техніка, аналогів якій, як запевняли білоруси, немає і в деяких розвинених країнах. І найголовніше — низький рівень смертності дітей.

«А благодійні внески? Вузлики? Конверти?» — намагалася я поза спинами медиків «розколоти» пацієнток. Марно.

— Ви і досі не зрозуміли, скільки коштують пологи? — піймав мене «на допиті» лікар. — Посмішка дитини.

Звісно, плюс 500 доларів щомісячної зарплати. Це ставка завідувача відділення із 23-річним стажем. Медсестри отримують більш як 550—600 тисяч рублів. А ось для пацієнтів-іноземців, в тому числі й українців, розцінки є. Один ліжко-день — 50 тисяч рублів.

На жаль, і в Білорусії досі відчутне відлуння Чорнобиля, проблеми демографії тощо. З ними влада бореться програмами на декілька років, найпопулярніші — «п’ятирічки». До речі, держава стовідсотково фінансує всі затверджені ініціативи, в яких значне місце посідає розділ «медицина».

Однак найбільша біль і гордість білорусів — це Гомельський центр радіаційної медицини і екології людини. Один із найкращих спецпроектів у Європі. І за умовами, і за технікою, і за рівнем професіоналізму лікарів. Заклад спеціалізується на лікуванні хвороб, які виникли внаслідок Чорнобильської катастрофи, та на унікальних офтальмологічних операціях. Саме тут повернули зір маленькому вітебському винахіднику (оперували вісім годин), який порізав два ока скалками.

Якщо ти не вирішуєш проблему, то стаєш проблемою

Країні вдалося зберегти стратегічні підприємства у власності держави. Серед тих, які відвідали журналісти, — Білоруський металургійний завод, металокорд для шин якого має кожна шоста машина у світі; БелАЗ, котрий тримає третину світового ринку супервантажних автомобілів; МТЗ, який щороку випускає 50 тисяч тракторів і експортує продукцію до ста країн світу; «Гомсільмаш», що освоює ринки Латинської Америки...

Взагалі реформування державної власності, яке й досі триває, відбувається з розумним балансом інтересів, однак держава не відпускає у «вільне плавання» економіку. Скажімо, білорусько-австрійське ЗАТ «Склозавод Єлізово»: частка держави — 35 відсотків, а австрійської кампанії — 65. Це — приклад того, як спокійно співіснують «соціалістичний Лукашенко» і великий капіталіст-приватник.

Середня зарплата на цих підприємствах від 400 до 650 доларів. А ось заробіток керівника не може перевищувати більш як в 4,5 разу середню зарплату на його підприємстві. Навіть якщо це буде новорічна премія. (У такий спосіб держава стимулює формування середнього класу і запобігає розшаруванню суспільства. Хоча претензій до приватників, які чесно заробляють гроші, не має.)

Тут є дошки пошани, червоні куточки, свої газети, спортивні команди, творчі колективи і навіть відділи з ідеології.

— Якої? — допитувалися ми, — якщо навіть діяльність політичних партій на заводах не дозволена. «Ні матеріали, ні люди не витримують вакууму», — пояснювали нам на МТЗ. Отже, це щось на кшталт ковтка свіжого повітря про те, що «турбує працівників» і «як зробити життя прекрасним».

У Білорусії і досі живуть фундаментальними поняттями політекономії — «плановість», «держрегулювання», «держпрограма» — та гаслами. Їх можна побачити на всіх підприємствах: «Нужен повод, чтобы посмотреть в будущее оптимистически», «Свобода — это стремление жить и трудиться по совести»... Найпоширеніший: «За сильную и процветающую Беларусь!» У кабінеті одного з керівників — плакат: «Если ты не решаешь проблемы, то сам становишься проблемой». Це трохи нагадує радянські часи. Але в країні (де й досі діє КДБ і святкують день Жовтневої революції) не приховують, що за ними нудьгують.

Про пам’ять, «зайчики» і чорний квадрат

В Білорусії збереглися майже всі пам’ятки архітектури і назви вулиць. Наприклад, в Мінську можна прогулятися вулицею Пролетарською чи проїхати до станції метро «Першотравнева» (і всюди ідеальна європейська чистота, жодного авто із затемненим склом і жодного бомжа чи вуличного торговця), чи зняти квартиру майже в центрі неподалік площі Леніна (від 90 до 125 доларів). Або заїхати на «Лінію Сталіна». Це «історико-культурна пам’ятка» і «центр військово-патріотичного виховання молоді». Хоч би як сміялися над білорусами за їх «червону ностальгію», але історію Великої Вітчизняної війни вони й справді поважають. У країні вже реконструювали всі пам’ятники. Місцеві журналісти розповіли, що репортаж про забутий обеліск в густому лісі став мало не сенсацію.

«Зайчиків» тут немає. Вони майже десять років тому почали вибігати з товстих гаманців білорусів, а через три роки здався 100-рубльовий «зубр». Та попри те, білоруси пишаються своїм грошовим зоопарком — у світі мало країн, де є банкноти з тваринами. І зовсім не дратуються, коли іноземці називають їхні теперішні рублі «зайчиками».

Чим і ким ще пишаються наші сусіди-слов’яни, які майже не спілкуються між собою білоруською? Своїми земляками: олімпійським чемпіоном з вільної боротьби Олександром Медведєм, вічним міністром зовнішніх справ СРСР Андрієм Громиком, Казиміром Малевичем (чорний квадрат), жінкою Сальвадора Далі, батьком Девіда Копперфільда... «Низьким рівнем злочинності й корупції» (скажімо, проблеми крадіжки металобрухту в країні взагалі немає, бо приймає метал лише одна державна контора), «порядком і дисципліною, які плутають з диктатурою» та... «свободами і правами». «А право на демонстрацію проти президента? То вже хуліганство...»

Про бацька

жодного поганого слова так і не довелося почути. Крім невинного анекдоту:

«У Білорусії збираються проводити новий референдум. У бюлетені два питання:

1. Хто, на ваш погляд, найкращий кандидат в Президенти?»

2. Чому саме Олександр Лукашенко?

Феномен Лукашенка, якого Європа і Америка вперто називають диктатором за «жорсткий тоталітаризм», «жорстку цензуру», «жорсткі репресії», «розгін демонстрантів-опозиціонерів» і «покарання дисидентів», білоруські журналісти пояснили просто: сильний господарник! А несхвальні висловлювання — заздрістю. Через те, що їхній президент не став на шлях західних реформ, і всі прогнози ліберальних економістів провалилися. В Білорусії, до речі, приватизована тільки сфера обслуговування і невеликі підприємства. Всі основні фонди великого виробництва, в тому числі енергетика, зв’язок, транспорт, залишилися у власності держави. Економіку модернізували за рахунок власних резервів. Більшість населення (з опозицією, на жаль, не довелося поспілкуватися), як і їхній гарант Конституції, переконана: в Білорусії немає причин для «кольорової революції».

На цьому не раз акцентував увагу і сам О. Лукашенко в розмові з українськими журналістами. Але розмовляли не лише про політику, а і про актуальні й для нашої країни речі.

Ось що сказав лідер білорусів:

Про енергетичну безпеку (для Білорусії — це проблема номер один) — «У нас залишився, один штрих, що все-таки може насторожувати, що нам не дозволяє, розправивши плечі, говорити про те, що ми абсолютно незалежні — це залежність від природного газу з Російської Федерації. Незалежність стане можлива лише тоді, коли ми хоча б на 25—30 відсотків замінимо природний газ власними джерелами енергоресурсів». «Ми обов’язково повинні заощаджувати. Треба модернізувати стару економіку і будувати нові підприємства вже на основі останнього слова в технологіях».

Про газ — «Для нас, будемо ми з газом або не будемо, — це не питання. Питання — скільки коштуватиме цей газ для Білорусі?» «Якщо дехто намагається сьогодні розмахувати газовим мечем, то цього робити не можна. Бо ті родовища, що сьогодні експлуатуються в Росії, будували ми з вами. Українці навіть більше, ніж білоруси».

Про економіку — «Ми вистраждали свою модель». «Ми будуємо модель соціально орієнтованої економіки». «МВФ виділив нам під реформи 300 мільйонів доларів. Для того щоб ми зламали свою економіку. До речі, ані цента ми з цієї суми не витратили. Дотепер ці гроші лежати на рахунках у білоруської сторони, і ми ними не скористалися. Принципово не скористалися». «Ми першими з колишніх радянських республік досягли рівня розвитку радянського періоду». «Нічого видатного в нас немає. Ми просто ті гігантські підприємства, що були побудовані всім народом, і не тільки білорусами.... не стали продавати з молотка». «Ми не проти приватизації, але за приватизацію тих підприємств, із котрими сьогодні держава не може справитися».

Про опозицію — «Я її завжди називаю «так звана опозиція». І дай, Боже, кожному президенту таку опозицію... Найуспішніші опозиціонери в Білорусії ті, що колись втекли від Лукашенка».

Про СНД, НАТО, СОТ — «Чому ми проти розвалу СНД і «реформування» із прицілом на розпад? Тому що це єдиний майданчик для того, щоб ми збиралися і без перекладача, однією мовою обговорювали загальні проблеми». «Ми відроджуємо село на той випадок, коли ви всі будете в СОТ, а ми раптом там не будемо, щоб ми були конкурентоспроможні. А той момент, коли Білорусь буде в СОТ, зовсім недалекий». «Якщо в складі НАТО Україні буде тепліше, ми нічого проти не матимемо».

Про мову — «Я не вважаю правильним займатися тільки проблемою мови. Ніби вона вирішує все інше». «Білоруську мову ми не розігруємо в політичних цілях. Це не карта».

Про диктатуру — «Потрібна стабільність. Ми нічого не змогли б досягти, якби в нас у керівництві, у всій «вертикалі» знизу догори, у владі був розлад. У нас такого розладу немає. Дай Боже, щоб і так далі було, хоча нас і обзивають тут «диктатурою». Ну, Господь з ними, час покаже». «Диктатура — це, звичайно, погано». «Три кити ідеології — гроші, влада і власність... Ми не створюємо окрему, як колись було, громіздку систему ідеологічного «промивання мізків» чи виховання». «У нас у будь-який час у Мінську, в будь-якому місті й діти, і дорослі не бояться ходити по вулицях. Ми забезпечуємо порядок. Так що, може бути, в нашої «диктатурі» і є щось гарне». «Наші вже на «Хаммерах» або «Бентлі» починають їздити. Ми не проти, якщо людина заробила — ну і нехай їде. Ми ніколи не запитуємо, звідки в тебе автомобіль? І, до речі, це державна політика в останній час: заборонено категорично усіх хапати і допитувати, хоча от тут «диктатура» кажуть». «Без постановки амбіційних, великих завдань перед собою і народом нічого досягти було б неможливо. І ми ще не досягли, ми — у процесі. Досягнення гідного місця».

Але білоруси все ж загадковий народ. Білорусь не симпатизує Північноатлантичному альянсу, проте на елізеєвському заводі роблять склотару для НАТО. Європа не жалує Лукашенка, але за останні три роки торгівля між європейськими країнами і Білорусією зросла втричі. Вашингтон і Мінськ обмінюються недружніми репліками, але Америка в Білорусії посідає друге місце за інвестиціями. Наша сусідка не поспішає до СОТ, але більше, ніж Україна, готова до вступу до міжнародного торговельного клубу, експортує свою продукцію в десятки країн та впевнено витісняє конкурентів-старожилів зі світового ринку. Не забуваючи про інтереси. Держави.

Цифри І факти

Білорусь — президентсько-парламентська республіка, майже 10 мільйонів мешканців, 25 відсотків — пенсіонери. Дві державні мови — білоруська і російська.

Двопалатний парламент, в його складі майже третина жінок.

Зареєстровано 17 політичних партій і 2246 громадських об’єднань.

1214 друкованих ЗМІ, серед яких майже третина — державні, 80 виходять білоруською мовою, 287— білоруською та іншими, 459 — російською, 378 — російською та іншими, 1 — українською.

Зростання ВВП — 9 відсотків, промислового виробництва — 13%, інфляція — 3%, рівень безробіття — 1,6%, зовнішній борг — 1 млрд. доларів.

Середня зарплата по країні майже 300 доларів, а пенсія — 120.

Ціни: хліб 800—900 рублів (1 гривня = 400 рублів), проїзд у громадському транспорті — 400 рублів, 1 кг м’яса — від 10 тисяч, картопля — 450—600 рублів.