ЖКГ: трагедія чи катастрофа національного масштабу?

Звичайно, люди хочуть мати дах над головою, тепло і світло у своїх оселях, мати одежу та їжу, виховувати своїх дітей та онуків. Люди хочуть жити у хороших квартирах і будинках, розміщених у прекрасних благоустроєних кварталах, користуватися спортивними і дитячими майданчиками, іншими подібними послугами. Це і є їхній «споживчий кошик». І поки президентський режим Кравчука-Кучми-Ющенка і так звані націонал-демократи думають над національною ідеєю, комуністи вже не раз пропонували: наша національна ідея — це ідея виживання країни і її народу.

Згадаймо, у недавні радянські часи символом нашого життя був будівельний кран. Будувалися цілі міста і селища. По суті, населені пункти нагадували справжні будівельні майданчики. Абсолютна більшість населення отримала нове житло, до того ж геть безплатно. Для порівняння: обсяги житлового будівництва були тоді утричі вищі, ніж зараз. Соціалістична держава забезпечувала утримання житла, мешканці сплачували тільки 2% від квартирних потреб. Та все тече, все змінюється і, на жаль, здебільшого у гірший бік.

Сьогодні в основному забудовується тільки Київ, у центрі якого на місці колишніх дитячих і спортивних майданчиків виростають хмарочоси із «захмарними» цінами на житло. Будуються також навколо столиці і великих обласних центрів «царські села» та інші «поля чудес» — три-чотириповерхові особняки, котеджі, замки, обнесені височенними мурами і глибокими ровами.

У той же час мільйони людей живуть у квартирах і будинках, які вже давно відслужили свій термін, у них немає грошей на придбання нового житла. Наявний житловий фонд катастрофічно старіє, зношується, створюючи небезпеку для життя громадян, та потребує великих коштів на ліквідацію наслідків аварій. Переважна частина (70%) житла збудована ще до 1970 року, кожен третій будинок потребує капітального ремонту. В аварійних будинках мешкає 202,4 тис. осіб, які потребують відселення з наданням необхідного житла. А трагедії обвалів старих будинків, які навіть не ремонтуються, відбуваються дедалі частіше.

Комунальна інфраструктура зношена більш ніж на 60%, внаслідок чого кількість аварій за останні 10 років зросла майже у 5 разів. У зношеному й аварійному стані перебувають 33% мереж водопостачання, 31% каналізаційних систем, 11% теплових мереж. Потребують заміни близько 40% насосного устаткування та котлів, 20 тис. ліфтів. Практично половина сміттєзвалищ уже вичерпали свій ресурс і не відповідають санітарним та екологічним нормам. Майже половина вулиць і доріг потребують термінового капітального або поточного ремонту покриття проїжджої частини.

Зношеність житлово-комунальної інфраструктури є причиною неефективного використання ресурсів. На сьогодні втрати води в мережах становлять 50%, теплової енергії — близько 30%, електроенергії в мережах — до 20%, природного газу — близько 5%. Великі втрати ресурсів та постійне зростання вартості енергоносіїв призводять до істотного подорожчання послуг. Унаслідок зношеності тепломереж у тарифах на опалення більше половини становить оплата втрат ресурсів, що використовуються. Особливо загрозливе становище складається на сільському рівні та в маленьких містах.

І хай як прикро про це говорити, але щороку населення України зменшується на 400—450 тисяч осіб, а за останні 15 років так званої незалежності — на 5 мільйонів. Дуже низька тривалість життя, люди голодують, хворіють, помирають. Якщо так триватиме й далі, то через якихось 15—20 років нас, українців, буде наполовину менше. Це може стати у мирний час національною демографічною катастрофою.

Ось чому ми, комуністи, таке важливе значення надаємо житлово-комунальній сфері, яка є вирішальною складовою у національній безпеці, у життєзабезпеченні й відтворенні населення.

Борги як реп’яхи

За нашими розрахунками, для реконструкції житлово-комунального господарства країні необхідно вкладати у цю сферу приблизно 6 мільярдів гривень щорічно. І потрібно мінімум 5—6 років, щоб привести ЖКГ у порядок. Але в проекті держбюджету на 2007 рік на ці потреби пропонується виділити близько 3 мільярдів гривень, з них 1 мільярд буде витрачено на реконструкцію. Як бачимо, цього вочевидь мало.

На наш погляд, головною причиною кризового стану сфери ЖКГ став авантюрний і неконтрольований, а по суті —антинародний перехід до ринкової економіки, фактично — до дикого, грабіжницького капіталізму.

Катастрофічне зубожіння абсолютної більшості населення країни (до 90%) призвело до того, що воно виявилося неспроможним платити за житлово-комунальні послуги. Адже зараз значна частина людей витрачає на оплату ЖКГ 50—70% від своїх прибутків. При цьому технологічна база, сформована ще за радянських часів, не тільки не оновлюється, а по-хижацькому експлуатується.

За підсумками 2005 року, зі збитком працювали 70,7% підприємств, що надають послуги з виробництва та розподілення електроенергії, газу та води. На початок 2006 року підприємства ЖКГ зазнали збитків у розмірі 1,2 мільярда гривень. Безробіття, низький рівень заробітної плати та високі ціни на продукти, ліки, транспортні послуги призводять до неповного відшкодування населенням вартості послуг. Через це підприємства ЖКГ не мають можливості розраховуватися за спожиті енергоносії, що, у свою чергу, спричиняє відповідні санкції з відключення боржників.

Станом на серпень 2006 року борг населення за квартирну плату становив 1 мільярд 254 мільйони 700 тисяч гривень. Загальний борг за опалення — 2 мільярди 760 мільйонів гривень. Борг за газопостачання — 786 мільйонів гривень. Загальний борг населення за спожиті житлово-комунальні послуги на початок серпня 2006 року становив близько 6 мільярдів гривень.

Незважаючи на те, що необхідність подолання кризи в ЖКГ була очевидна ще в середині 1990-х років, правлячий режим фактично відсторонився від вирішення цієї проблеми. Весь тягар проблемних питань був покладений на місцеву владу, яка не має ні відповідних коштів, ні матеріально-технічної бази.

Ось чому ми, комуністи, виступаємо за продовження політичної реформи у частині місцевого самоврядування. Зокрема, на необхідності того, що 50% від своїх доходів місцеві бюджети мають залишати у себе, а 50% — віддавати у центр. Вважаємо, що бюджет необхідно формувати знизу, а не зверху донизу, коли забирається все, а потім з «панського стола» ділять залишки.

Досить невтішною є справа і зі стратегією розвитку житлово-комунальної галузі. Незважаючи на те, що в загальнодержавній програмі реформування й розвитку ЖКГ задекларовано пріоритет соціального захисту населення, помітно приховану мета реформаторів — створення умов для приватизації підприємств ЖКГ. Можна не сумніватися в тому, що споживачі житлово-комунальних послуг стануть об’єктом нещадної експлуатації з боку нових господарів інфраструктури ЖКГ.

Підстави для такого твердження надає завдання, сформульоване Президентом України, — оптимізація комунальних тарифів і удосконалення механізмів ціноутворення.

Але чи готове населення не тільки оплачувати комунальні послуги на 100%, а й із власної кишені гарантувати надприбутки приватним власникам? На жаль, це питання можновладців не хвилює.

Приклад наших сусідів: у Литві, Латвії й Естонії на сьогодні пенсіонерам практично близько 70 відсотків доходу доводиться віддавати за житло й комунальні послуги. У Польщі ще простіше: платиш — живи, а неплатників переселяють до спеціально побудованих будинків барачного типу.

Що треба робити?

Звичайно, маніпулювання відносинами та формами власності, перенесення відповідальності з держави на органи місцевого самоврядування призводить не так до оптимізації роботи ЖКГ, як дезорганізує галузь та створює зайву соціальну напругу в суспільстві.

Ось чому ми, комуністи, вважаємо за необхідне:

Перше. Докорінно переглянути ідеологію та практику реформ у сфері ЖКГ. Зокрема, слід визнати на законодавчому рівні, що забезпечення теплом, електроенергією та водою є конституційною функцією держави із життєзабезпечення громадян. Відповідно, порушення тепло-, водо- та електропостачання має розцінюватись як «замах» на життя та здоров’я громадян.

Тобто ставиться питання про новий зміст визначення «мінімальний прожитковий мінімум», який має відповідати конституційним вимогам щодо забезпечення прав людини і громадянина, і включати в себе мінімально необхідний обсяг житлово-комунальних послуг.

Друге. Прагнучи уникнути колапсу ЖКГ, треба відмовитися від хаотичної і непрозорої тарифної політики. Комуністи вимагають терміново розробити і прийняти закон про порядок формування цін та тарифів на комунальні послуги для населення. В цьому законі має бути чітко зафіксована формула визначення ціни на послуги підприємств ЖКГ із врахуванням регіональної та місцевої специфіки. Крім того, мають бути чітко визначені граничні норми рентабельності для генеруючих підприємств усіх форм власності. Головним критерієм політики формування ціни та тарифів повинно бути співвідношення доходів сім’ї та витрат на житлово-комунальні послуги.

Третє. Програма реформування ЖКГ не може і не повинна обмежуватися сферою перерозподілу, реорганізації адміністративної структури управління та вдосконаленням нормативно-законодавчої бази. Потрібні докорінні зміни в матеріально-технічному оснащенні підприємств ЖКГ.

Четверте. Відновити бюджетне фінансування соціального житла, що передається на безплатній основі соціально вразливим верствам населення. Відповідні програми будівництва соціального житла потрібно ініціювати як на рівні державного бюджету, так і на рівні бюджетів місцевого самоврядування.

П’яте. Необхідно законодавчо забезпечити зобов’язання роботодавців перед працівниками підприємств незалежно від форми власності щодо забезпечення житлом, з урахуванням стажу роботи, соціальних обставин тощо. Ці зобов’язання мають стати частиною законодавчого пакета щодо системи соціального партнерства, відображені в інвестиційних зобов’язаннях приватних власників приватизованих підприємств, включені до договорів між профспілками та роботодавцями.

Таким чином, комуністи наполягають на соціальній відповідальності держави та приватних підприємців, технічній модернізації та прориві у питаннях якості функціонування ЖКГ.

З чого почати?

На наш погляд, реформа ЖКГ може починатися тільки тоді, коли головні її складові будуть спрямовані на:

— повернення до нормального рівня централізованого забезпечення теплом;

— відновлення регулярного тепло-, газо-, водо- та електропостачання в населених пунктах, що мають відповідну виробничу інфраструктуру;

— 100-відсоткове охоплення громадян та територій, яким доступні централізовані послуги підприємств ЖКГ.

Стратегічною метою реформування має бути не підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги, до чого практично все зводиться нині, а розвиток ефективно діючої системи водо-, тепло- та електропостачання в умовах зростання світових цін на енергоносії та входження української економіки до ринкових умов господарювання.

Досягнення зазначених цілей вимагає активізації ролі держави в таких напрямах:

— впровадження заходів щодо підвищення доходів населення, при збільшенні цільової соціальної допомоги найбільш вразливим верствам населення;

— зняття оплати податку на додану вартість, що становить 20% від послуг ЖКГ, урегулювати оплату житлово-комунальних послуг залежно від загальної площі житла;

— підвищення якості послуг при збереженні соціально прийнятного рівня тарифів на послуги підприємств ЖКГ, а також цільових бюджетних компенсацій витрат на послуги ЖКГ незахищеним верствам населення (пенсіонери, багатодітні та неповні сім’ї, інваліди і т. д.);

— оптимізація структури управління та підвищення рівня надійності функціонування галузі та її окремих підсистем життєзабезпечення;

— впровадження організаційних, юридично-правових, технологічних та фінансових заходів, здатних забезпечити відчутне зниження енерговитрат при функціонуванні інфраструктури та об’єктів житлово-комунального господарства;

— подолання «помаранчевого» саботажу представників обласних, міських і районних держадміністрацій, а також так званих опозиціонерів «бютівців»-«нашоукраїнців» у місцевих органах самоврядування, які чинять серйозні перешкоди у нормальному функціонуванні житлово-комунальної сфери, підвищують у 3—4 рази квартирну плату, щоб тим самим викликати незадоволення населення нібито діями антикризової коаліції та її уряду.

Ми, комуністи, пропонуємо уряду концентрувати свої зусилля передусім на тому, щоб мобілізувати фінансові та промислово-технологічні ресурси, необхідні для модернізації та недопущення розпаду ЖКГ. Саме його збереження у власності держави дозволить гарантувати безпеку життєдіяльності населених пунктів та доступність послуг ЖКГ середньо- та малозабезпеченим громадянам.

Звичайно, для розвитку житлово-комунального господарства, як і для всієї економіки країни, важливе значення має ціна на газ та інші енергоносії. Безвідповідальна поведінка «помаранчевого» режиму, який на початку 2005 року забажав перейти з Росією на ринкові відносини щодо постачання та транспортування газу, призвела до різкого подорожчання газу — спочатку вдвічі, до 95 доларів, а потім і до 130 доларів.

Президент Ющенко і два попередні «помаранчеві» уряди Тимошенко та Єханурова протягом півтора року саботували створення Єдиного економічного простору у складі Росії, України, Білорусі і Казахстану, газотранспортного консорціуму з Росією, перешкоджали здійсненню інших спільних енергетичних проектів, які б гарантували стабільні ціни і обсяги постачання енергоносіїв. При цьому вони вдалися до необґрунтованих звинувачень у бік Росії, називаючи її дії «газовим шантажем» і покриваючи «несанкціонований відбір газу», а по-простому — крадіжки російського блакитного палива газовими «баронами» та «принцесами». Перевірка контролюючими органами фінансової дисципліни у НАК «Нафтогаз України» показала страшні обсяги використання бюджетних грошей не за призначенням.

Звісно, обставини склалися так, що в цій ситуації нинішньому коаліційному Кабінету Міністрів стало неможливим вимагати для себе «справедливої» ціни на газ, тобто не ринкової, а якоїсь спеціальної, як для особливих економічних і політичних партнерів. Гадаю, мине певний час, і все стане на своє місце, між Україною і Росією буде діловий і конструктивний взаємовигідний діалог в енергетичній та інших галузях.

А поки що ми, комуністи, виступаємо за подальший розвиток ініційованої нами політичної реформи, особливо на рівні місцевого самоврядування. І якби в березні цього року в місцеві органи влади було обрано більше робітників, селян, представників інтелігенції, то не було б таких складних проблем, зокрема в ЖКГ. Якби, наприклад, у Київську міську раду входили трудящі із «Арсеналу», «Маяка», «Більшовика», «Ленінської кузні», Дарницького прядильного комбінату, то вони не проголосували б за три-чотириразове підвищення тарифів.

Комуністична партія України, її парламентська фракція як ініціатори і організатори антикризової коаліції разом із своїми політичними партнерами і надалі спрямовуватимуть зусилля на виведення країни з кризи, недопущення катастрофи житлово-комунального господарства, розвиток вітчизняної економіки та підйом соціальної сфери, на ліквідацію бідності і зростання добробуту кожного громадянина України до рівня найбагатших країн світу.

Петро СИМОНЕНКО, перший секретар ЦК Компартії України, голова фракції КПУ у Верховній Раді України.