Кожен журналіст прагне створити публікацію, котру міг би радо «проковтнути» навіть найнедосвідченіший у певній темі читач. От тільки перевірити правдивість викладеного матеріалу він, як правило, не може. Та й навіщо? Виклали йому чисту брехню на тарілочці, — і нехай: зайвий привід попліткувати і відпочити від сірої буденщини. Однак не все котові масниця, і настає момент, коли надруковане зачіпає честь і гідність людини, при чому далеко не останньої в нашому суспільстві.

Після недавнього чемпіонату Європи з плавання на короткій воді деякі українські ЗМІ вирішили «власноручно» збагатити чемпіонів і призерів гельсінських стартів, приписавши Олегу Лісогору 10 тисяч євро призових, Ірині Амшенниковій — 8, Ганні Хлистуновій — 5 ...

— Я повернувся в Україну раніш за своїх підопічних, — розповідає заслужений тренер України, наставник Олега Лісогора і Сергія Бреуса Віктор Турчин, — і відразу зіткнувся з численними запитаннями в кабінетах керівних спортивних працівників, які за своїми службовими обов’язками навіть не повинні знатися на нюансах і тонкощах плавання. Скрізь мене зустрічали тим само запитанням: мовляв, чого це ви скаржитеся на свій добробут, якщо навіть медалі чемпіонату Європи приносять вам такі гроші? Спочатку я був подумав, що це наш уряд прийняв рішення збільшити винагороду спортсменам за високі досягнення на світових і європейських першостях, але, виявилося, «бороду» усім цим розмовам прилаштували самі журналісти. Почули інформацію десь краєм вуха й інтерпретували по-своєму.

Справді, Європейська федерація плавання встановила певні призові за п’ять найкращих результатів серед чоловіків і п’ять — у жінок. Але до цих п’ятірок потрапили тільки новоспечені власники світових і європейських рекордів. Приміром, Іра Амшенникова 150 метрів із двохсот пливла за графіком світового рекорду. На фініші вона показала дуже непоганий результат, але його не вистачило, щоб потрапити в п’ятірку кращих серед жінок. До речі, як не вистачило і встановленого Олегом Лісогором рекорду чемпіонатів Європи, щоб навіть наблизитися до призового фонду.

— Як Олег реагує на інформацію про своє псевдо-збагачення?

— Олег уже неодноразово натрапляв на ляпсуси журналістів, але переважно то були дрібні помилки, що стосувалися то результатів, то дистанцій, то стилів плавання. З такими огріхами ми майже змирилися і навіть іноді ставимося з гумором. Але коли йдеться про суму в 10 тисяч євро, а ти про неї ні сном, ні духом — це вже прикро. У принципі спортсмени, що повертаються з чемпіонатів Європи і світу з медалями, заслуговують на більшу винагороду від держави. Адже багато хто з них до однієї-єдиної медалі йде десятки років, а в результаті за свої заслуги перед Батьківщиною одержує копійки. Звідси і виникають ситуації, коли українські тренери з величезним задоволенням їдуть працювати за кордон. Та ніде правди діти, спортсмени теж інколи спокушаються на іноземні пропозиції. Але там уже стоїть питання про зміну громадянства, а це дуже серйозно. Тимчасовий заробіток і зрада державі заради свого добробуту —зовсім різні речі. Але навіть у цьому випадку не можна засуджувати спортсмена. Людина завжди намагається вигідно продати свою працю і свої титули. Не завжди правильно це сприймають звичайні громадяни. Особливо коли прочитають, що за один старт людина отримує десяток тисяч євро, і думають: чого ж йому ще треба? І ніхто навіть не задумається, що цифри ці вигадані. Адже якщо говорити не конкретно про Олега, а про більшість українських плавців, то вони скоріше бідують, аніж розкошують.

— А якщо говорити конкретно про мене, — вступає в розмову кількаразовий чемпіон і рекордсмен Європи і світу Олег Лісогор (на знімку), — то просто набридло читати неправду. Неприємно ще й те, що друзі більше вірять пресі, ніж мені. Але це вже інше питання. Давайте вдумаємося разом: сенсацію зліпили з того, що дворазовий чемпіон Європи одержав 10 тисяч євро. У порівнянні з щомісячними зарплатами, скажімо, тих же футболістів, це мізерно смішна сума. Можна було до цього питання підійти з іншого боку, мовляв, надрукували — і добре, хай хтось позаздрить моєму заробітку. Тільки навряд чи спортсмен світового рівня в будь-якій іншій країні пишався б такими доходами. Можливо, цього разу мене вразила не так сама неправдива інформація, як те, в якому ракурсі і тоні її подали в українській пресі.

— Бачу, цього разу ти налаштований принципово. Думаєш «дійти до кінця»?

— Напевно, карати когось — це занадто, але хотілося б зробити так, щоб більше нікому і ніколи не кортіло писати свідому неправду чи неперевірену інформацію. Просто спортсмену світового рівня завжди бракує часу займатися захистом свого чесного імені і справедливості у ЗМІ. Але цього разу я вирішив вдатися до пошуку правди серйозно і якомога жорсткіше. Однак моє завдання істотно полегшилося. Після повернення з чемпіонату Європи в Гельсінкі я прийшов у свій спортивний клуб «Біола», де мої поривання швидко призупинили, мовляв, ти роби ту справу, котру вмієш робити, і робити дуже добре, а ми розв’язуватимемо твої проблеми. Тож я продовжую тренуватися, готуюся до чергового чемпіонату України в Харкові, а «біолівці» намагаються відновити істину. Поки що мовчить лише одна газета, котра вважає себе найкращою в країні. Але ми будемо наполягати на офіційному вибаченні і спростуванні їхньої інформації. Хлопці кажуть: якщо знадобитися — дійдемо до суду. У СК «Біола» взагалі легко знайти розуміння, адже там працюють люди, дуже близько обізнані зі спортом. Вони, як і я, розуміють, що не всі спортивні журналісти в Україні компетентні. І хоча я акул пера не виправдовую, але прекрасно розумію, що не можна бути професіоналом в усіх видах спорту одночасно. Тому більшість інформацій черпають з Інтернету, а там найчастіше на одній сторінці «заманушок» для користувачів у десятки разів більше, ніж правди. На таку вудочку, до речі, потрапила й ваша газета.

— Ми офіційно просимо вибачення у тебе й у всіх членів національної збірної України з плавання за неправдиву інформацію. І все-таки, як людина публічна, ти маєш бути готовий до того, що вміст твого гаманця цікавить багатьох.

— А я й готовий, але мене ніхто і ніколи про це не запитував. Тож краще відповім одразу, щоб уникнути парадоксальних домислів. Як член олімпійської збірної України я одержую зарплату в спорткомітеті розміром у тисячу гривень, плюс президентська стипендія і допомога у підготовці спортивного клуба «Біола». Звичайно, президентська стипендія — головна стаття доходу, без якої було б зовсім сутужно. І не тільки мені, а й тренерові. Адже в нього зарплата менша за мою спортивну. А взагалі я не люблю, коли сторонні люди заглядають у мій гаманець. Особисто мені здається, що чужі гроші лічить той, хто не спроможний сам заробити. А коли до реальних цифр приписують ще трохи нулів, та ще замість гривень називають євро, то приємного в цьому мало.

— Чи відрізняється матеріальний рівень плавців твого класу в Україні і Європі?

— Відрізняється, ще й істотно. Там на плавця рівня чемпіона Європи чи світу тільки держава витрачає майже сто тисяч євро на рік. Десь половина цих грошей іде на підготовку, — збори, змагання, фармакологія. Майже половина — на зарплату спортсменові. До того ж на Заході відомого спортсмена залучають до дорогих рекламних акцій, у них нікого не лякають поняття спонсорської допомоги, та й клубна система на висоті. В Україні це все на стадії пізнання і становлення. Приміром, мій спортивний клуб «Біола» існує вже два роки і намагається працювати по-новому, але за цей час ще ніхто у нашій країні не наслідував його приклад.