Минуло вже сім років, як тодішній Президент України Леонід Кучма визначив своїм указом невідкладні заходи з прискорення реформування аграрного сектору економіки. На Житомирщині всі, хто причетний до керівництва АПК, давно відгукуються про цей документ лише критично. Бо вважають, що нічого доброго оте «прискорення» не дало.

«Для чого мені цей пай»

На поля області тепер тільки художників та юних натуралістів водити б. Не треба навіть до глибинки добиратися — досить пройтися полями, які прилягають до траси на Київ. Яке там буяння квітів улітку! Просто вражає, як швидко природа бере своє. Де раніше колосилися пшениці й синіли льони, тепер, як саркастично висловився один місцевий фермер, сільгосппідприємства лікарські рослини вирощують. Найбільш реалістичні, хай і не такі барвисті, як на полях, картини вийшли б у художників поблизу колишніх тваринницьких ферм: величезні, в людський зріст будяки, а за ними — руїни того, що було колись корівниками і телятниками. У поліських районах своя особливість: на колишніх полях повиростали березові гаї.

Ще можна зрозуміти занепад багатьох сільгосппідприємств, розташованих на півночі області, де землі не вельми щедрі, тож навіть 15 центнерів зернових з гектара вже вважають пристойним урожаєм. Але ж у Бердичівському районі, де родючі чорноземи, «гуляє» 13 тисяч гектарів.

І на такому ось тлі ми все ще ділимо землю. Ту саму, за яку споконвіків воювали, сварилися, кров проливали. Ділимо вже багато років, бо вона ніби й не дуже потрібна тим, кому її наділяють. На Житомирщині після «прискорення реформування» розпаювали 980 тисяч гектарів, про що свідчать близько 309 тисяч сертифікатів. Витрачено понад 11 мільйонів гривень — вони пішли на виготовлення 248 тисяч актів. З них 224 тисячі видано. Тобто кожен четвертий власник сертифіката досі не одержав документа, який свідчив би, що він справді володіє не якимись умовними гектарами, зазначеними у сертифікаті, а цілком певним клаптем землі, який має свої чітко окреслені межі. Не поспішають селяни одержати навіть ті документи, що вже готові. Це можна тлумачити по-різному: і як «нікуди вона від мене не подінеться, та земля», і як «навіщо вона мені».

Але й тієї кількості одержаних актів не було б, якби не американський проект підтримки приватизації землі в Україні. В його рамках для області було виділено 8,6 мільйона гривень, за які виготовлено 157 тисяч державних актів на землю. Роботу з тими сертифікатами, які досі не замінені на акти, довершуватимуть також із допомогою зарубіжних фахівців.

Не всі селяни були пасивними. Частина, яка прагнула землі, сама платила за акт, до того ж значні суми — і по 250 гривень. Це ті, хто хотів якнайшвидше господарювати самостійно на своєму полі. На протилежному полюсі настроїв — селяни, які не поспішають забрати цей документ, навіть тоді, коли його виготовили безплатно.

— Нам ця земля не потрібна, ми вже й на городі самі ладу дати не можемо. А здати паї в оренду немає кому, на полях колишнього колгоспу тепер бур’яни ростуть, — такі слова в селах доводилося чути не раз від старих людей. І зітхання: — Якби цю землю тоді ділили, коли ми молоді й дужі були...

Ейфорії немає й там, де господарство ще тримається. Те, що оцінка землі в поліських районах низька, а отже, й орендна плата невисока — тільки півсправи. Але ж на додачу видають її натурою, до того ж за собівартістю, а вона в збиткових господарствах вища за ринкову ціну.

Та не можна все списувати тільки на труднощі й проблеми в аграрному секторі. Головне — психологія людей змінилася. Досить згадати, що на початку минулого століття селяни на території нинішньої Житомирщини в борги влазили, платили за десятину величезні на той час гроші — 300, 400 і більше рублів, тільки б мати неоціненну земельку. А на початку нинішнього століття по 60 гривень віддавати не хотіли за кілька гектарів. Спробував би тепер Столипін свою реформу проводити. По-перше, земля перестала бути єдиним годувальником, по-друге, люди чудово розуміють, що без сучасної техніки за нинішніх умов їм на ній нічого не досягти.

Навіщо творити одноосібників?

Врізалося в пам’яті, як улітку 2001 року в Житомирі на нараді за участі глави уряду тодішній голова Коростенської райдержадміністрації Микола Трокоз просив у своєму виступі: не треба створювати одноосібників, повертатися до вил, бо майбутнє за великотоварним виробництвом. Не він один так думав.

А про те, чого ми досягли насправді, розповідає заступник голови облдержадміністрації Володимир Руликівський:

— Ситуація на селі завжди була непроста, але особливо скрутне становище склалося після грудня 1999 року. 277 сільгосппідприємств припинили свою діяльність. З них 70 визнано банкрутами, по 35 розпочато процедуру банкрутства. Особливо боляче, що знищена матеріально-технічна база: насамперед реформа «пройшлася» по тваринницьких приміщеннях. Тому тепер 75 відсотків молока, 80 відсотків м’яса, близько 97 відсотків картоплі виробляється в особистих підсобних господарствах. Це хоч якесь розв’язання проблеми зайнятості, адже в результаті реформування багато людей залишилися без роботи. Загальна посівна площа сільгосппідприємств щороку скорочується. Зате лише за останній рік в особистих господарствах вона зросла більш як на 50 тисяч гектарів. Водночас з’явилася проблема обслуговування людей, які господарюють самостійно: там, де розпалися колишні КСП, селянам немає до кого звернутися по допомогу. Тому розроблено обласну програму створення обслуговуючих кооперативів. Їх діє 89, але технічне забезпечення не відповідає запитам. А в багатьох селах люди, щоб заробити гроші, змушені сіяти буряки на своїх наділах, обробляти вручну.

В одних — високі зарплати, в інших — борги

У Попільнянському районі п’ять господарств, які відповідають сучасним вимогам. На прикладі одного з них — ПСП «Україна» — можна показати ще один нюанс. Тільки на школу й дитсадок це сільгосппідприємство виділило за рік 200 тисяч гривень. Керівник цього господарства Леонід Кельвич вручив уже як премії кращим виробничникам п’ять легкових автомобілів. Обіцяє: будуть ще такі подарунки. Середня зарплата тут — тисяча гривень. А на що можуть сподіватися жителі тих сіл, де досі ділять зарослі бур’янами й березами поля? Навіть з пенсією чекають проблеми: де ж візьметься трудовий стаж? А по тих сільгосппідприємствах області, які припинили свою діяльність, назбиралося 6,2 мільйона гривень боргів у зарплаті. Погашати їх немає кому й немає чим: від тих СТОВів і ПСП не залишилося взагалі нічого, що можна було б продати. Кілька років тому держава вже надавала кошти, щоб заплатити зарплату селянам тих господарств, які стали привидами. Тепер знову надія тільки на держбюджет.

Серед причин того, чому так сталося, називають і таку: владу позбавили можливості втручатися в господарську діяльність сільгосппідприємств, сподіваючись на «народний контроль» власників землі і майна. Але ж за колгоспного ладу люди звикли до того, що хтось за них думає, а тут такий різкий перехід. На додачу через диспаритет цін виникли величезні борги у зарплаті, які призвели до того, що й рядові трудівники стали хапати, що де погано лежить — «у рахунок заробленого».

А які перспективи? Володимир Руликівський повідомив, зокрема, що велика компанія з Бангладеш хоче взяти в області до 50 тисяч гектарів землі в оренду. Активно взялися за роботу на полях області підприємці з Франції.

На закордонні гроші нам таки закінчать ділити землю. То, може, іноземці й лад на нашій землі допоможуть навести?

Житомирська область.