Леонід Черновецький відверто недолюблює живих журналістів. І цьому є логічне, як на нього, пояснення: ми не безправні бомжі, щоб за тарілку супу чи пайку кільок-«довгожителів» слухняно ковтати ще й «екзотику» від «посланника божого». Наша провина і в тому, що цікавимося не нігерійським винаходом кмітливого у житейських справах «апостола-легіонера», а цілком конкретною долею безталанного міста з його головою. Отже, повторюю, нас є за що не любити Леоніду Михайловичу. Він з цим настільки не криється, що навіть одержав перемогу в номінації «ворог преси»: цим званням його «удостоїли» медіаексперти на прес-конференції до шостої річниці загибелі Георгія Гонгадзе.

Інша річ — журналісти мертві. Вони навіть ліпші за бомжів: не мозолять очі своєю присутністю і їсти не просять. Мабуть, саме тому шості роковини Гіїної смерті викликали в градоначальника не прикрі асоціації з ганебним званням, а ідею «попіарити» себе, рідного, пам’ятником Гонгадзе та в додатку іншим загиблим журналістам. Звичайно, меморіал — не харчевні для нещасного електорату: тут одразу і сам піднімаєшся на п’єдестал.

Леся Гонгадзе та родичі інших журналістів ідею Черновецького не поцінували. Навпаки, мама Георгія попередила, що подасть до суду на того, хто встановить пам’ятник її сину. І її зрозуміти можна: шість років з неї знущалися правоохоронці, здобували на її горі дивіденди політики, а тепер ще й «мерським» вшануванням Гії шкрябонули по серцю. Тіло сина не поховано за християнським звичаєм, справа про його вбивство не завершена і, справді, тільки святотатством можна назвати пропозицію Леоніда Черновецького спорудити пам’ятник «замовклим» журналістам. Бідна пані Леся: вона не чула, як втілюватиметься ця ідея. Тут навіть слова «святотатство» буде замало.

Київська міськдержадміністрація оголосила конкурс на проект пам’ятника, пообіцявши автору-переможцю 40 тисяч гривень премії. Творча уява, правда, поки що підвела кишені учасників конкурсу. Оглядаючи минулої п’ятниці макети, пан Черновецький не схвалив жодного і щедро поділився з присутніми власною концепцією «меморіального журналіста»: «Він повинен усміхатися, бути урочистим і не може бути печальним». Тобто в мертвому Гонгадзе він бачить «образ переможця».

Якщо врахувати й інше побажання єдиноосібної «худради» — щоб біля пам’ятника «гуляли весілля», «раділа життю» молодь, — то образ справді має не бути печальним. Кому захочеться порадіти чи погуляти на тлі неусміхненої фігури задушевного журналіста?

А ще Леоніду Михайловичу «фіолетово» протести родичів загиблих: «Родичі можуть бути проти, може бути проти багато вельмож,... хто вбивав і ще багато людей... це жодного відношення до суспільства не має. Я хочу, щоб країна знала своїх героїв, до речі, їх у нас не так багато...»

Що ж. Принаймні одного «героя» знає тепер уся країна, не тільки її столиця.