Причина розвалу ЖКГ — відсутність державної житлової політики

Криза платежів, викликана кількаразовим підвищенням плати за житлово-комунальні послуги, спричинила не лише бурхливу реакцію в суспільстві, а й досить резонансний розгляд цього питання на засіданні РНБО. Своє бачення законодавчого врегулювання даної проблеми висловив народний депутат України, член депутатської фракції «Наша Україна», голова підкомітету з питань житлово-комунального господарства Комітету Верховної Ради з питань будівництва, містобудування та житлово-комунального господарства Олексій Кучеренко, який, до речі, виступав на цьому засіданні співдоповідачем.

У суспільстві завжди є знакові події, які в той чи той спосіб об’єднують або роз’єднують інтереси різних гілок влади. Вважаю, що розрубати «гордіїв вузол» проблем ЖКГ можливо, лише об’єднавши зусилля всіх гілок влади в країні. Але засідання РНБО, навпаки, засвідчило, що уряд не спроможний чітко обрати найоптимальніший варіант. Більше того, була спроба відсторонити від вирішення цих проблем усіх, окрім уряду. Найголовніший акцент в питаннях, які зачіпають інтереси десятків мільйонів громадян країни, поставив саме Президент. Сьогодні ніхто не може спрогнозувати, як поведуть себе наші люди в умовах одномоментного підняття цін і тарифів утричі. Нещодавно на засіданні парламентського комітету ми хотіли почути від представників влади їхнє бачення розвитку ситуації з рівнем проплат, коли люди вперше отримають квитанції із підвищеними цінами. На жаль, ми його не почули, і які реальні наслідки такого кроку, сьогодні ніхто не знає. Ймовірно, нас очікує провал платежів за комунальні послуги, оскільки комплексно не працювали з людьми. Далі ми матимемо провал платежів за газ, що стане прямою загрозою нашій газотранспортній системі. Саме тому я повністю підтримую позицію Президента, що це настільки важливе питання потрібно було розглядати саме на засіданні РНБО.

Ще один момент, на якому я хотів би наголосити, опонуючи представникам уряду, коли вони кажуть, що це «виключно наше питання». Чинне законодавство та розмита відповідальність в ЖКГ створили ситуацію, коли органи місцевого самоврядування не спроможні через об’єктивні та суб’єктивні обставини самостійно формувати політику в житлово-комунальному господарстві. Насамперед у тарифному регулюванні.

Те, що останніми роками відбувається у тарифному регулюванні, є свідченням розбалансування та відсутності єдиної державної системи. Потрібно негайно упорядковувати законодавчу базу, щоб влада могла відповідально говорити — так, ми керуємо цим процесом. Тут необхідно приймати політичне рішення. І саме про це говорив Президент — хто із політичних сил візьме на себе відповідальність за ці непопулярні заходи? Покажіть мені їх, будь ласка. Відповіді немає.

Центральна виконавча влада і через 100 днів свого перебування біля керма не визначила основних напрямів житлової політики держави. Залишаються невирішеними питання заміни і реконструкції застарілого житлового фонду, не визначено власника житла (мається на увазі багатоповерхівок, у яких приватизовано до 90 відсотків квартир), немає єдиних підходів до формування тарифів на житлово-комунальні послуги та їх відповідності якості цих послуг, немає жодної відповідальності за несплату. А на тлі безвідповідальності заклики до своєчасної оплати житлово-комунальних послуг відгуку не знаходять. Особливо, коли уряд у черговий раз планує «пробачити» борги тим, хто не платив, не платить і платити не збирається. Говорити, що сьогодні йде реформа житлово-комунального господарства — це відверто обманювати споживачів.

На моє переконання, актуальними є три концептуальні завдання, які на державному рівні можуть закласти базу для наведення порядку в галузі житлово-комунального господарства. Це — державна житлова політика, створення незалежного державного органу регулювання та структура ціноутворення на монопольних ринках.

Теза перша — без визначення системи відповідальності на рівні будинку, оскільки будинок є базовим елементом усієї житлової політики, далі ми рухатися не зможемо.

Не зупинятимуся на самій термінології «реформування житлово-комунального господарства», не хочу нікого переконувати, але впевнений, що треба її змінити. Наприклад, можна говорити про розроблення і втілення в життя Державної житлової політики, комплексу таких заходів, які допомогли б в реалізації ст. 47 Конституції, котра проголошує право людини на доступне житло. Так от, ми сьогодні повинні сформулювати — що це таке. На мою думку, забезпечення інвестицій в інфраструктуру житлової сфери, якою і є житлово-комунальне господарство, це по суті одна з підпрограм майбутньої великої програми з умовною назвою «Доступне житло».

Також ми повинні дати собі чітку відповідь — чи готові ми нарешті визначитись із власником житла. Адже внаслідок проведення української приватизації ми отримали 85 відсотків власників квартир і лише 4 відсотки власників житла у вигляді ОСББ. Тобто, ми створили цілу армію незаможних власників, які ні психологічно, ні фінансово, ні фахово не спроможні забезпечити експлуатації і утримання своєї власності. Мало того, багато хто з них не лише не може, а й не хоче цього робити. Про створення ОСББ говорить вже третій уряд поспіль, а «віз і досі там», як то кажуть. Ми повинні в Житловому кодексі дати широкий вибір форм власності на житло (приватної, оренди або найму). Примусовість створення ОСББ проблеми ефективного власника не вирішить.

Теза друга — необхідно на державному рівні визначати «правила гри» на монопольних ринках.

Чому ми раніше не відчували проблеми з тарифами, яка була закладена ще в 1990-х роках? Тоді за рахунок житлово-комунальної сфери вирішували політичні питання, як, наприклад, проведення виборів. Відтак повної гостроти ця тема і не мала. Хоча і на той час тарифи не відповідали економіці підприємств. Лише окремі міські голови, які розуміли безвихідь такої політики, йшли на непопулярні заходи і поступово підвищували вартість житлово-комунальних послуг.

Сьогодні, коли уряд підняв ціни на газ (пропустимо зовнішньополітичні чинники), гостро постала необхідність підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. Як наслідок — свою передвиборну обіцянку про зниження тарифів уряд переклав на плечі місцевого самоврядування і сам же не дав їм цього зробити (згадайте мораторій)... Та це вже питання політичної культури.

Фактично ми сьогодні говоримо про питання житлово-комунальної і енергетичної сфер, а не про об’єктивність тарифів. На питання про об’єктивність ціни може дати відповідь лише незалежний регуляторний орган, який втрутився б у вартість українського газу та в реальну собівартість транзитних справ і постачальників імпортного газу. Гіпотетично таким органом мала б стати Національна комісія з регулювання енергетики. Але після конституційної реформи вона повністю підпорядкована уряду і працює зараз як його ручний орган. НКРЕ знівелювала виконання своєї основної функції стосовно проведення незалежної політики в інтересах споживача. Насамперед йдеться про половину тарифів на газ, електроенергію і частково теплопостачання, де присутні когенерація і ТЕЦ. Там, де цього немає, тарифи абсолютно автономно визначає місцева влада. При цьому Антимонопольний комітет може впливати виключно процедурно. В саму економіку тарифу ніхто не може втрутитися — це повноваження виключно місцевої влади. Остання має повне юридичне право на формування тарифної політики на власному комунальному підприємстві.

Саме тут і з’являється потреба в існуванні органу, який відповів би — це справедливі ціни чи ні? Сьогодні ніхто не може сказати, як порахували витрати, наприклад, «Київенерго», «Київводоканалу», як порахувати витрати комунальних підприємств у Донецьку, Харкові, в інших містах країни. Нині ця проблема, окрім технічного характеру, набула ще й політичного забарвлення.

Теза третя — структура ціноутворення на монопольних ринках.

Важливим кроком у забезпеченні прозорості тарифоутворення має стати Концепція ціноутворення на ринках газу, електроенергії та житлово-комунальних послуг.

Серед принципів формування цін і тарифів на житлово-комунальні послуги слід визначити загальні принципи формування тарифів на газ, електроенергію і житлово-комунальні послуги та суб’єктів регулювання.

При цьому тарифна політика має враховувати соціальний чинник під час формування тарифів на газ, електроенергію, житлово-комунальні послуги та його наслідки для розвитку відповідних галузей; перехід до ринкової моделі формування тарифів на ринках газу, електроенергії та житлово-комунальних послуг; розвиток системи адресної підтримки малозабезпечених.

При ціноутворенні на енергоносії, що видобуваються та виробляються в Україні, необхідно враховувати загальні принципи формування тарифів на газ та атомну енергію власного виробництва. Виходячи зі світової практики, ми повинні усвідомлювати, що тариф на них не може бути нижчим, ніж потреба цих галузей у капітальних вкладеннях на їх розвиток. Зокрема, в газодобуванні ми повинні розуміти, що потрібно вкладати кошти в розвідку, оскільки, не розробляючи нових родовищ, ми ризикуємо через певний час залишитися без власного газу і з величезними екологічними проблемами. Так само і в атомній енергетиці — ми повинні усвідомити, що не вкладаючи коштів у безпеку та будівництво нових блоків, ми можемо не лише залишитися без атомної енергетики, а й отримати другий Чорнобиль.

Заходи з енергозбереження в житлово-комунальній сфері мають стимулюватися, зокрема, через пільгове оподаткування, бюджетну підтримку та врахування коштів на енергозбереження у тарифі. Але більшість таких проектів повинна фінансуватися за рахунок доступних кредитів.

Лише в такий спосіб можна буде надалі уникнути непрозорості в ціноутворенні, вирішити проблеми забезпечення населення житлом та якісними житлово-комунальними послугами.

Олексій КУЧЕРЕНКО, народний депутат України, фракція «Наша Україна».