Для Олександра Арсенюка красилівські землі зовсім не чужі. Тут з діда-прадіда трудилися батьки, тут народилися і виросли вони з братом Петром, на батьківському подвір’ї в прямому розумінні слова розпочали брати і свою справу. Щоправда, тоді по молодості здавалося, що справжній бізнес — це не рілля і ферма з худобою, а техніка, машини, сервісна справа.

Лише згодом, коли засноване Арсенюками підприємство з продажу автомобілів та їх сервісного обслуговування набуло справжньої сили, зрозуміли, що жити на землі й бути відірваним від неї просто неможливо. До того ж і німецькі партнери, з якими багато років вели спільну справу, постійно підштовхували: не можна, щоб такі родючі землі пустували. Треба грошова допомога — вони допоможуть, вкладуть свої інвестиції, але таке найбільше українське багатство, як земля, повинно працювати. Причому не тільки на прибутки власника фірми, а й на добробут всіх, хто на ній живе.

Починай із батьківського двору

Саме такі міркування привели до того, що три роки тому підприємство «Арсенюк і Штефанік» виорало свій перший гектар орендованих земель. Розпочали знову-таки із рідної Щиборівки, батьківщини, де орендували 1,7 тисячі гектарів. Майже водночас до цього поля долучили ще й близько семисот гектарів у Дружному.

Про те, що разом із землями Арсенюки отримали у спадщину від колишніх господарств, окрема розмова. Від минулої слави щиборівецького колгоспу залишилась хіба що тінь. Хоча й до сьогодні тут залишилися і зернотік, і господарські будівлі, і гаражі, і навіть десятки одиниць техніки, навряд чи все це назвеш гарним приданим. Старі трактори, комбайни, вантажівки і викинути не викинеш, бо це все людське майно, але й в роботу не пустиш — все давно поіржавіло та зносилось. Та й будівлі, які ще не встигли рознести по цеглині, як це сталось із окремими приміщеннями ферм, давно потребують серйозного ремонту.

Але й це ще не найгірший варіант. Бо, приміром, із паями у Дружному нові власники отримали багатотисячні борги у зарплаті, несплачені податки, претензії різного роду кредиторів...

Було б перебільшенням сказати, що за рік ситуація у господарствах змінилась кардинально, а люди просто не знали що робити з урожаєм та заробленими грошима. Але те, що зміни відбулись, підтвердить кожен. На всіх полях поліпшився урожай, такого вже не пам’ятали багато років поспіль. Почали потроху відновлюватися ферми, зменшуватися борги, і люди отримали зарплату та плату за свої паї.

Коли отой вітерець перемін став відчутнішим, до Арсенюків завітали гінці із Заставок: поможіть зорати і засіяти, бо самим вже не сила. Далі можна було б розповідати, як створена братами Арсенюками разом із німецькими партнерами фірма «Подільський край» дала пальне, добрива, виділила техніку для того, щоб зорати і засіяти землі заставських селян. Але саме тоді з першими посівами було кинуто зерно конфлікту, ситуацію різні сторони почали сприймати неоднозначно, тому краще зішлемося на документи.

Так, в одній із ухвал Красилівського районного суду буде визнано, що «між СТОВ «Заставки» та ТОВ «Подільський край» було укладено договір про співпрацю, згідно з яким сторони домовились об’єднатись для спільного здійснення господарської діяльності».

Щоб ні у кого не виникло сумнівів, що «Подільський край» хоче чесно співпрацювати з селянами, почали укладати договори на оренду землі. А от далі почали творитися якісь дива.

Коли третій заважає першому

Тодішній голова райдержадміністрації Віктор Вікарчук змушений був визнати, що договори справді були. Він сам напише про те, що «договори оренди на реєстрацію привіз юрисконсульт ТОВ «Подільський край» з вимогою негайної їх реєстрації у його присутності, щоб зразу забрати. Тоді як за законом на ознайомлення та реєстрацію одного договору відводиться дводенний термін, а договорів було 248 екземплярів у трьох примірниках (замість двох, як передбачено тією самою постановою. — Авт.). Вищезазначене свідчить про те, що всі договори оренди між жителями Заставок та ТОВ «Подільський край» укладено з грубими порушеннями норм чинного законодавства і є нелегітимні».

Не знаю, як оцінять усе сказане правники, але на хлопський розум виходило, що договори мали б розглядатися і реєструватися не в один день, а цілих 496 (якщо по два дні на кожен). Та й підозрілий третій екземпляр, мабуть, ставив під загрозу і посівну, і виплату орендної плати.

Щонайменше дивує позиція колишнього керівника району Вікарчука. Якщо і справді вболівав за долю селянських паїв, то повинен був думати, як швидше підняти необроблені землі з користю для людей. Якщо ж апелював до таких наївних, як на мене, аргументів, то яку мав мету?

Олександр Арсенюк переконаний в одному: робилось все, щоб зашкодити не тільки його приватному бізнесу, а й спільним україно-німецьким інвестиціям. Саме тим, про яке так давно і спрагло мріє наше село. Саме тим, які добровільно прийшли на подільські облогуючі землі і яким раптом почали ставити перепони.

Бо як інакше розцінити ситуацію, коли навесні засіваються поля, а буквально за два місяці ситуація із паями в Заставках накручується так, що в селі терміново скликається схід. Причому активними його учасниками стають і голова РДА, й інше районне начальство. Прямо на зборах вирішують створити зовсім нове підприємство — сільськогосподарський кооператив «Заставки». Голова сільради Софія Шейгас просто горою стає за новий кооператив.

Аргументи, звісно, знаходяться: не треба чужих хазяїв, нехай на своїй землі свої й господарюють. А що самі зароблять — те й поділять». Про те, кому і що вдалося заробити після тих зборів — окрема розмова. «Подільський край» в прямому розумінні слова просто закопав у землю свої кошти. Після довгих судових тяжб йому нарешті було дозволено зібрати половину врожаю.

А у селян свої «заробітки». Розповідають, що зарплата у Заставках низька. Щоправда, отримують плату за пай: давали ячмінь, пшениці мало, бо вона дорожча. З’ясувати, чому розпалось одне господарство і було створене друге, так і не вдалося. Гадаю, люди самі до кінця не розібралися, а тут начальство вплинуло — от і підняли руки, проголосували.

Не зійшлись характерами

Дуже часто чути цю фразу, коли розлучаються сім’ї. І в цьому разі можна було б сказати, що не зійшлись заставчани із новими господарями — в житті всяке буває. Але тут дуже доречно запитати: а чого взагалі хотіли?

Ну, із підприємцями зрозуміло: вкладали свої гроші, сподіваючись на прибутки. Тепер їхніх втрачених капіталовкладень ніхто не шкодує, окрім них самих, звісно. Та головне — жодної відповідальності за те, що так сталось, теж не несе.

А от чого хочуть заставці, залишилось незрозумілим.

— Я не хочу та й не збираюсь догоджати кожному в селі лише через те, що людина здала мені свій пай. Я хочу просто будувати ділові партнерські стосунки. За це мене й не дуже жалують, — переконаний Олександр Арсенюк. — Я не орган соціальної допомоги, не державна структура, котра роздає гроші просто так. Я лише можу забезпечити роботою і заробітками тих, хто працює.

Справді, грошовиті інвестори сьогодні подобаються аж ніяк не всім. І насамперед через те, що працюють вони не за колгоспним принципом: всі працювали — усім порівну й заплатили. У власника інша арифметика: вкладаючи гроші у потужну техніку, він дає роботу лише одиницям, а не сотням, як це було раніше. «У цьому і трагедія», — бідкаються песимісти. «Ні, це перспектива, — каже Арсенюк. — Погляньте на сучасні високоврожайні технології, на відмінну якість обробки землі. І на ті заробітки, які отримує справді висококласний спеціаліст — хіба це не здобутки нинішнього села?»

На свинофермі, де Арсенюк намагається не просто відродити традиції українського свинарства, а й запровадити кращі німецькі досягнення в цій галузі, стаю свідком короткої розмови. «От якби мені зарплату більшу та ще й чоловікові роботу. Він тракторист, а влітку заробив зовсім мало. Куди ж йому в його майже п’ятдесят років тепер подітись? А у нас ще двоє дочок-студенток. Як жити?» — запитувала одна із доярок. І чисто по-людськи Арсенюк з усім цим погоджується. Але дорогою робить короткі арифметичні розрахунки: якби на фермі працювало не півтора десятка чоловік, а лише п’ять, то й зарплата у кожного була б втричі більша. І так само тракторист отримав лише за ту роботу, яку виконав, а не за те, що він цілий рік рахується на роботі. Ніхто ж не заперечує сезонність сільських робіт. Якщо я всю зиму просто утримуватиму тих 120 чоловік, що працювали під час посівної та жнив, то дуже швидко стану банкрутом, як і колишній колгосп. Коли держава не бере відповідальності за цих людей, то я просто фінансово не можу це зробити. От і виходить, що такому орендарю, як я, ставиться однозначна оцінка: скупий і мало платить.

На жаль, ми не навчились чітко розмежовувати поняття скупий і ощадливий, роботящий і ефективний, безцільний і чітко спланований. А слова «приватна власність», чого там гріха таїти, у бідного села викликають просто спротив. Чомусь до уваги не береться, що цей новий власник виріс на тій само землі, з того самого коріння, що й все наше теперішнє зубожіле село. Чомусь забувається, що орендує людське майно не тільки для того, щоб свої капітали примножити, а й для того, щоб зберегти все те, що залишилось. Чомусь відкидається, що у відродження землі вкладаються не казенні гроші та державні субсидії, а вже свої капітали. Дивно, але український бізнесмен швидше знайшов спільну мову, зумів переконати у вигідності справи німецьких партнерів, про обережність і заощадливість яких навіть не варто і говорити, ніж своїх земляків. Чому?

Арсенюк-старший переконаний: ніколи вони з братом не сидітимуть без діла. Сьогодні в розпорядженні підприємства — сучасна сільськогосподарська техніка, інвестиційна підтримка німецьких партнерів та твердий розрахунок у бізнесі. Таким багатством мало хто похвалиться у районі. То чому не підтримати його, не використати для загальної користі?

Багато хто розпочинає свій бізнес у батьківському дворі. Але мало хто залишається у ньому. Підприємство «Арсенюк і Штефанік» встигло набрати такого розмаху, що успішно могло б конкурувати із багатьма не лише обласними, а й столичними. Але власники не залишили батьківський поріг. Всі капітали вкладають — у свою землю, у свій районний бюджет, у своє містечко. Коли ж навчимось не тільки заздрити, а й цінувати, не тільки вставляти палиці в колеса, а й підтримувати, не тільки бідкатись, а й працювати.

Якщо не засвоїмо цих уроків, то наша земля завжди буде в чужих руках.

Хмельницька область.