Хоча школа й раритет, а нова потрібна

Будеразьким сільським головою Володимир Баранов уже восьмий рік поспіль. Якби до його ентузіазму сільській раді ще й дати достатньо матеріальних ресурсів, то мешканці сіл Мости, Будераж, Святе, Зелений Дуб та Новий Світ, які входять до Будеразької сільради Здолбунівського району, зажили б узагалі непогано.

— Одна з найболючіших турбот, — зізнався Володимир Баранов, — будівництво школи в Будеражі. Разом із директором освітнього закладу Володимиром Дмитруком б’ємося над цією проблемою вже чимало літ.

— Приміщення, в якому нині навчаються діти, — аварійне. Це найстаріша будівля навчального закладу в районі — зведена в 30-х роках минулого століття на місці дядьківських клунь, — каже Володимир Дмитрук. — Споруджувати нову школу почали 1990 року. Я за Союзом шкодую лише з однієї причини: якби ще рік-два він протримався, навчальний заклад у нашому селі добудували б. А так на дуже тривалий час роботи були взагалі зупинені. Відновити їх вдалося аж у 2003-му. Освоїли тоді на об’єкті 300 тисяч гривень. Але будівництво знову зупинилося, приміщення продовжує руйнуватися: дві стіни школи вже впали. Куди лишень ми не зверталися: влада змінюється, а проблема залишається. Бракує у школі й підручників, меблів та іншого.

Попри те, що розташовується освітній заклад у старому та непривабливому, хоча й доглянутому, приміщенні, атмосфера там панує саме така, яка мусить бути у храмі освіти. Ентузіазм місцевих вчителів вартий подиву. Особлива увага тут до вивчення історії, зокрема рідного краю. У школі зібрано багато історичного матеріалу, що відтворює літопис старовинного Будеража та навколишніх населених пунктів, вікопомні події, які там відбувалися. У 1943 році, приміром, у цьому селі (безпосередньо у приміщенні школи) відбулася перша конференція поневолених народів Східної Європи та Азії. Цікаво й захоплююче про цю та інші події розповідають гостям навчального закладу учениці Марія Кондратюк та Марія Фільварченко. Мрія директора Володимира Дмитрука та вчителя історії Антона Бабича — шкільний історичний музей, але для цього бракує приміщення.

Чимало клопоту в сільського голови, звісно, й поза школою. Особливо сутужно з утриманням соціальної сфери — клубу та будинку культури, садочка, ФАПів тощо. Річний кошторис ради становить лише 326 тисяч гривень, із них 219 тисяч — фонд зарплати бюджетникам. Якщо ще відмінусувати витрати на оплату комунальних послуг, енергоносії, взагалі залишиться мізер. Рятуються, каже Володимир Федорович, тільки завдяки спонсорській допомозі на ремонти соціальних установ та інші потреби.

Болить керівнику громади й питання газифікації:

— Сусідня Бущанська сільська рада стосовно цього в ліпшій ситуації, бо входить до 30-кілометрової зони навколо Хмельницької АЕС. А до Півченської, що теж поряд із нами, але з іншого боку, газопровід провели за державні кошти. Наша сільська рада опинилася немов на острові. Усі звернення, на жаль, поки що марні.

Найяскравіше змальовують брак соціального добробуту на селі, бідкається голова, демографічні показники. Кількість місцевого населення зменшується невпинно.

Утім, надії, що ситуація зміниться, голова, як і громада, яку очолює, не полишає. Адже без неї, певно, й працювати на цій посаді не зміг би. Зрештою, зусилля, які докладає задля поліпшення життя громади, аж ніяк не завжди завершуються безрезультатно. Радіє Володимир Баранов, що нарешті вдасться відродити хмелярство на селі. Понад 20 гектарів землі, де колись вирощували пивну культуру, не оброблялися з 1991 року. Спокійно дивитися на ці безгосподарні площі голова не міг і шукав для них ефективного власника. Нині рішенням громади віддано ці площі в оренду.

— Плюси, — каже Володимир Баранов, — очевидні: хоч трохи робочих місць та дивіденди для людей.

Рівненська область.