Наприкінці минулого тижня Інститут Євроатлантичного співробітництва за підтримки Фонду Конрада Аденауера провів у Києві міжнародну конференцію «Україна—Росія: двосторонні взаємини в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції». В обговоренні болісних чи, як їх делікатно названо в офіційному анонсі, актуальних та суперечливих питань міждержавних відносин узяли участь посадовці, представники політичних еліт та експерти обох країн.

Відкриваючи конференцію, перший заступник глави українського зовнішньополітичного відомства Володимир Огризко висловив пропозицію, яка вочевидь сподобалася не всім присутнім. Високопоставлений дипломат переконаний: у російсько-українських відносинах узагалі потрібно відмовитися від понять, що вже перетворилися на штамп, — «братерська дружба» і «слов’янська єдність». «Насамперед треба подолати комплекси, з одного боку, месіанства, а з другого, меншовартості».

Можливо, комусь це видасться недипломатичним, але, здається, перший заступник міністра дбав не про красиву обгортку, а суть справи. У відносинах з північно-східним сусідом, зауважив він, треба керуватися загальноприйнятими стандартами міжнародного права, зокрема практикою невтручання у внутрішні справи інших країн. На жаль, «брати-слов’яни» поки що не можуть похвалитися досконалим засвоєнням цієї норми міжнародного права.

І хоча радник посольства РФ в Україні Євген Пантелєєв у відповідь зауважив, що поняття «братерська дружба» між нашими народами не «найбільший негатив» у відносинах сусідів і не завдає «найбільшої шкоди» національним інтересам України і Росії, це «алаверди» на тлі подальших дискусій виявилося непереконливим. Надто протилежні уявлення у сторін про суть «братства». Втім, це не новина. Різницю в поняттях найкраще пояснює давній народний афоризм про «поділ по-братськи і по справедливості».

Здолати бар’єр на шляху до нормальних міждержавних відносин, добросусідства, яке пишеться без лапок обома сторонами, тільки на рівні президентів не можна, вважає директор міжнародних програм центру імені Разумкова Валерій Чалий. Повинен бути широкий діалог народів, політиків, громадських діячів. Без цього в наших відносинах, попри всі добрі наміри найвищих посадовців чи дипломатичні реверанси, залишиться і надалі багато стереотипів і фобій. А це вже той негатив, який шкодить національним інтересам і Росії, і України.

До речі, манія месіанства майже поголовно охопила російських журналістів: Леонтьєв відпочиває на тлі одкровень багатьох тамтешніх колег. Недавно, наприклад, ведучий програми «Судіть самі» на Першому каналі Росії Максим Шевченко (!), звинувативши офіційний Київ у культурному геноциді 99,5 відсотка населення України — саме така кількість, за його даними, у нас «русскоговорящих», попередив: «Російська Федерація як держава, що несе історичну відповідальність за всі народи, зокрема, за український, <...> не може змиритися з цим».

То які ми брати, коли нас вважають за дітей нерозумних? Хоча месіанство саме по собі не ходить. Йому завжди підставляє плече меншовартість...