Сашкова попутниця була з Карелії. На той час він уже знав про Сандормох, вимощений українськими кістками. Але те, що розповідала Лариса Скрипникова, котра виявилася головою республіканського товариства української культури «Калина», пронизало болем. Чому, чому ми, українці, такі байдужі до власної історії?! Жінка повідала, як писала листи до різних інстанцій, багатьох редакцій в Україні, прагнучи донести імена тих, хто спочив навіки в Сандормоху. І звідусіль — мовчок. А так хотілося знайти дітей, онуків і правнуків невинно убієнних... У списку було багато мешканців Вінницької області. Придивившись до лаконічних рядків, Олександр кілька разів натрапив на село Кам’янець-Подільського району нинішньої Хмельницької області: Оринин.

— Чекайте! Це ж мої земляки! Я вам зможу допомогти!

Може, вперше за всю дорогу Лариса пильно подивилася на сусіда по купе. Хто він такий? І що може простий хлопець, яких сотні тисяч: він же не урядовець, навіть не чільник обласної чи районної ради, щоб силою своєї влади наказувати і вирішувати, як звикли у нас?

— Я голова громадської організації. Ви ж знаєте про товариство «Меморіал»? А прізвище моє Корольов.

«Нас горсточка, малесенька щопта»

«Меморіал» у Кам’янці виник одночасно з Рухом, ба навіть раніше. Бо і сам Рух почався з зібрання місцевих поетів, художників, музикантів, яке назвалося просто-таки невинно: літературно-мистецьке товариство «Творчість». Якого влада вперто не бажала реєструвати. «Ідіть у Будинок культури і там будете гуртком», — пробували наставити на шлях істинний. Цей спротив творив із митців громадських активістів, ватажків, вів їх на мітинги. Спраглі за відвертим спілкуванням люди просто-таки викричали для своїх зібрань приміщення Будинку пропаганди пам’яток історії та культури в Старому місті. «От і добре, тепер націоналісти під ковпаком», — тішилися компартійці. І справді, вечори завжди проходили під пильним оком ідеологічного секретаря чи інструкторів міськкому партії, а також численних «знайомців» у цивільному, які не спускали очей з ораторів. Тут роздавали десятки самвидавських газет та листівок. У цих лаконічних вісниках уперше відкрито називалися злочини радянського режиму проти українського народу, вперше звучали імена українських героїв — Олекси Тихого, Василя Стуса, Алли Горської, Івана Світличного. «Що ви поширюєте — це ж недозволене!» — пробували направити «пастухи».

Сашко не рвався виступати. Приєднався до «Творчості», хоч не писав віршів чи картин, усю свою творчість він, інженер-механік, вкладав у залізо, з яким щодня мав справу на заводі.

— Вели сюди дитячі здогадки про щось нечувано страшне, що скоїли з нашим народом. Тепер вони обростали десятками фактів. Поки говорили промовці, пошепки розпитував сусідів про їхніх родичів, котрі також згинули по сибірах та магаданах.

Скоро навколо Корольова сформувався осередок. У дитинстві він дуже хотів дізнатися, за які такі злочини вбито його діда та дядька, про що в батьківській хаті у райському куточку, селі Студениця, воліли краще не говорити. Чому назвали діда образливим словом «куркуль», де виконали той смертний вирок. Куркулі, зрадники, вороги народу, виявлялося, були мало не в кожній родині, а було, що тавра носило ціле село. Он як Марунчаки з Гуменець. Інформацію про 202 репресованих зібрав кореспондент місцевої газети уродженець цього села Микола Марунчак. Скільки їх вивезли навіки з рідного краю, але таки лишилося насіння...

«Живу в сумній столиці»

Вихідного дня, а коли не стало роботи, то й у будень, він вирушав у навколишні села. Чабанівка, Демшин, Балин... «Ти куди?» — запитувала дружина. Не було роботи, грошей, дітей до школи відправляли з окрайцем хліба, який самі й пекли — так дешевше. Коли Людмила побачила, які «трофеї» привозить чоловік із своїх добровільних відряджень і нагромаджує в їхній старій квартирі, — не доскіпувалася. Сама-бо пропадала разом з ним вечорами в Русі, вступила першою до відновленого Союзу українок... А на творчих вечорах разом з ансамблем народної музики повертала землякам забуті пісні. «Цей голос і мене приворожив колись до дівчини, яка шукала, де б найняти квартиру», — каже Сашко.

Корольов усе розширював маршрути — по всій Хмельниччині, сусідніх областях. До тих, хто зберіг пам’ять, заховав документи, знімки, листи. Люди ставали членами «Меморіалу». Один знайомий сказав йому: «Та ж ти полисієш, а всієї цієї роботи не переробиш!» Відбувся жартом: «Я лисий змолоду». І поспішав далі — у народні музеї в сільських будинках культури без опалення. Ця паморозь на старих фотографіях, на очах земляків, які навіки спочили у вічній мерзлоті, завжди стоїть перед очима в Сашка. Він хотів би, щоб таке відчуття хоч раз пройшло під шкіру кожного українця.

— Такого «щеплення» треба всім нам — від безпам’ятства. На жаль, досі ми демонструємо світу байдужість до своєї історії. Асамблея ООН визнала факт незаконного вбивства людей в Україні, але й досі не визнає, що то був геноцид українського народу. Поки політики чубляться, останні свідки помруть. Або ось наше місто, Кам’янець-Подільський, столиця репресій на Поділлі. Є підстави вважати, що з 1917 по 1953 роки було розстріляно понад 150 тисяч чоловік. Лише за два дні, 20 і 21 вересня 1938 року, енкаведисти зробили дірки в 387 потилицях... У місті досі немає гідного закатованих пам’ятника. У Карелії спромоглися на хрест, а в нас перший знак на Руськофільварецькому цвинтарі поставили похапцем, навіть не на тому місці, де справді є поховання. У місті на катівні натрапляєш у кожному розкопаному підземеллі. Не раз сам складав чи підписував акти про сумні знахідки. Перш за все досліджуємо факти про тих, хто репресований на підставі статей Карного кодексу.

«І я гукну. І край мене почує»

— Але гоніння на українців тривало і до 24 серпня 1991 року. Остання за часом справа — школяра, який розклеював у 1989 році листівки, що кликали до незалежності України. Директор поніс ті листівки в КДБ, і хлопцеві пришили розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Тому «наш» період — з 1917-го по 1991-й. Добре, що в організації є фахівці — історики, археологи, юристи, без них ніяк. Ми збираємо інформацію про військові похованння — радянських солдатів, вояків ОУН-УПА, січових стрільців, стараємося відновити їхні могили. Коли натрапляємо на поховання німецьких солдатів, повідомляємо німецьку сторону.

Та організація, яка виконує таку важливу державну роботу, не має досі обіцяної підтримки від держави. Не маємо навіть приміщення, тому попросилися під дах Народного дому. Не знаю, чи й йому дадуть у наступному році оренду. Наша незалежність дуже часто тримається саме на тих людях, котрі виросли в громадських організаціях, котрі першими несли суспільству демократію. Якщо ці люди не будуть почуті владою, наша незалежність залишається під загрозою. Наша організація стала обласною. Сподіваємося, що в районах знайдуться для осередків і приміщення, і належна увага. Світ багато дізнається про Україну саме від громадських організацій. Державу не можна будувати на байдужості чи зневазі до історії. Кожен камінчик нашої народної долі має стати фундаментом всенародної пам’яті. А пам’ять — обов’язковим «предметом» у вихованні нових поколінь.