Високі, незвичні для рівнинної Волині пагорби, розпочавшись біля містечка Торчин, обриваються в Білостоці. На крайній з півдня горі, над широкою заплавою тихоплинної Чорногузки стоїть Святомихайлівський храм — остання скалка колись великого Воздвиженського монастиря. З-під гори б’ють потужні джерела. В їхню чудодійну силу люди вірять і сьогодні.

Сінай-гора на Волині

На свято архістратига Михаїла в Білосток звідусіль збираються вихідці із села. Цьогоріч гостей прибуло багато: cповнилося 370 літ Святомихайлівській церкві і завершено облаштування джерел, що б’ють з-під храмового пагорба. Люди його звуть Сінай-горою, як гору, де Бог вручив Мойсею Десять Заповідей.

Ця назва в Білостоці з’явилась недарма. Кілька століть він був центром православ’я на Волині. За словами заслуженого працівника культури України директора Торчинського краєзнавчого музею Григорія Гуртового, у різні часи тут було шість храмів. Софіївська церква стояла десь у районі теперішньої школи. Південніше нинішнього Святомихайлівського храму, неподалік джерел, стояла (до 1846 р.) кам’яна однокупольна церква Успіння Богоматері. Її висока восьмигранна вежа була і спостережним пунктом. Фундамент церкви Святого Духу в урочищі Скитник проглядався ще 1930 року. Того ж року розібрали фундамент ще одного храму, який стояв над шляхом у село Сьомаки. Церкву Петра і Павла громада продала в село Городок. Збереглася лише Святомихайлівська церква.

Дар Семена Гулевича

Ім’я Галшки Гулевичівни, котра подарувала гроші і землю на будівництво в Києві Братської школи, в Україні добре відоме. А ось про духовний подвиг її родича Семена Гулевича мало хто знає. Тим часом зроблене ним заслуговує на людську пам’ять. Ставши володарем волинських сіл Білостока, Воютина, Гаті і ще двох — на Белзщині (тепер Сокальський район, Львівщина), Семен Гулевич 31 січня 1636 року всі свої села, землю з селянами, прибутки передав на будівництво православного монастиря і церкви в Білостоці. Згодом, постригшись у монахи під іменем Сільвестра, став першим ігуменом монастиря, а невдовзі — єпископом Перемишльським. Семен Гулевич збудував церкву і монастир, відкрив училище для дітей шляхти і селян. Монастир в Білостоці став осередком нашої культури і духовності.

Обитель українського Рафаеля

Святомихайлівська церква на Сінай-горі вражає не лише півтораметровими мурами, а й вишуканими формами. Відомий мистецтвознавець Г. Логвин писав: «Волинський майстер, який збудував церкву у Білостоку, розпочав лінію у будівництві храмів, що на Придніпров’ї й на Чернігівщині привели до створення справжніх шедеврів...».

На жаль, інші монастирські споруди не збереглися, зокрема, двоповерховий Г-подібний будинок, де в одній із келій наприкінці XVІІ — початку XVІІІ століть працював видатний іконописець Іов Кондзелевич, якого називають українським Рафаелем. Кілька його ікон є в Святомихайлівській церкві, а найцінніше творіння Кондзелевича — Богородчанський іконостас — у Львівському музеї українського мистецтва. Декілька робіт майстра можна побачити також у Музеї волинської ікони в Луцьку.

Сільській школі 370 років

Жодна сільська школа України не має такої довгої біографії, як Білостоцька. Свою діяльність як монастирська вона розпочала ще 1637 року. Потім трансформувалась: спочатку в церковно-приходську, а в 1843—1864 роках — у приходське і повітові училища. Першим їх смотрителем був випускник Київської духовної академії Павло Гвоздіковський. Серед вихованців училищ — церковний історик Василь Теодорович. Неперевершеним майстром з виготовлення іконостасів, золотарем став Микола Пур’євич. Десятки випускників училищ продовжили навчання в духовних академіях Києва, Москви. В 1864 році училище перевели в Житомир. Разом з ним туди переїхав викладач Андріан Пур’євич. Він став протоієреєм кафедрального собору, автором історико-статистичного опису Волинської єпархії.

Після війни і до 1978 року школа в Білостоці була середньою. Зараз має статус дев’ятирічки. На жаль, наші часи в історії школи не найкращі. Нині тут навчається лише 62 учні.

Білостоцькі селяни завжди шанували школу. В 1879—1880 роках, коли її старе приміщення розібрали, селяни за свій кошт звели з дерева нову. Ініціатор будівництва — місцевий селянин Онисифор Угринович. У 30-х роках ХХ століття дерев’яна школа стала тісною для Білостока. Знову школу побудували на кошти меценатів. І найактивніші у цій справі були місцеві селяни. З особливою теплотою білостоківці згадують свого односельця Антона Коновалюка, який тоді за кредитні векселі, взяті на спорудження школи, заклав свою землю.

Важка доля випала цій людині. В роки Великої Вітчизняної війни німці призначили Антона Коновалюка бургомістром сусіднього з Білостоком містечка Торчин. На цій посаді він багато допоміг людям: рятував від фашистської неволі, попереджав про небезпеку, підтримував зв’язки з партизанами. А по війні сталінський режим засудив Антона Коновалюка до 25 років таборів, не взявши до уваги десятки свідчень волинян, що він антифашист. Лише 1956 року Коновалюка звільнили. Він повернувся до рідного села, працював бухгалтером у місцевому колгоспі.

Школа, збудована в 1936 році, стоїть і нині. Шкільне подвір’я на околиці села (при хутірській системі тут був його центр) згадують тисячі випускників. Адже в Білостоці вчилися діти й із довколишніх сіл Садова, Воютина, Гаті, Терток, Сьомаків. Школа пишається своїми вихованцями: професором зооветеринарної Петербурзької академії Петром Панкіним, доктором педагогічних наук, одним із керівників Інституту психології НАН України Олександром Киричуком та багатьма іншими.

Цікаво, що Білостоцька школа відзначається стабільністю кадрів. Так, з 1921 по 1968 рік директором був Степан Олімпович Жукович. Змінив його Олексій Миколайович Мельничук — аж до 1999 року. Вже сьомий рік біля директорського керма Валерій Володимирович Дмитрук, якому лише 42.

Потік набирає силу

Джерела з-під храмової гори завжди вважалися цілющими. У довоєнні часи місцеве панство облаштовувало тут купальні. Джерельну воду возили діжками і пляшками в міста Волині, Галичини, Польщі. Традиційно на Йордана тут святять воду. Сили джерел колись вистачало, щоб крутити колесо млина.

Великої шкоди джерелам завдало будівництво в 70-х роках ХХ століття шосе з Білостока до Садова: шляховики засипали їх. Та навіть цим не зупинити потужних потоків.

Донедавна і джерела, і територія довкола вражали занедбаністю. Лиш восени цього року, коли за справу взялися фахівці Волинського облводгоспу, місцина набрала привабливого вигляду. Джерела почистили, вирівняли відкоси. Облаштували місце для освячення води, встановили альтанку.

Ініціативу в цій справі виявив начальник Волинського облводгоспу Юрій Бахмачук. Його підтримали місцева парафія УПЦ і настоятель Святомихайлівського храму отець Ілля, голова Білостоцької сільської ради Віталій Франчук, керівник приватного сільгосппідприємства Анатолій Франчук.

— Роботи виконували наші кращі спеціалісти: заслужений працівник сільського господарства України екскаваторник Микола Гольченко, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня бульдозерист Володимир Шульгач, — каже начальник Луцького міжрайонного управління водного господарства Іван Шевчик. — Як бачите, вони сумлінно справились зі своїм завданням. Джерела в Білостоці — вже десяті, які ми облагороджували. Найближчим часом візьмемось за такі роботи в селах Жашковичі Локачинського, Коритниця Володимир-Волинського, Баїв Луцького районів.

В області за останні три роки підрозділами «Волиньводгоспу» почищено і облаштовано понад 20 джерел. Спеціалісти управління, як сказав Юрій Бахмачук, допоможуть парафіянам села Білосток встановити на джерелах капличку. Місцева громада подбає про озеленення. Тож є надія, що Білостоцькі джерела знову стануть окрасою Волині. Від них тече до річки Чорногузки (колись — Олень) струмок. Води в нім тепер побільшало.

Під землю за минулим

Обходжу щойно освячені джерела. Колись їх називали Козацькими. Серед вийнятої з водойми землі знаходжу стару підкову. Кажуть, у XVІІІ столітті з якихось причин у Білосток перебралися козаки Білоцерківського полку. Згадуваний нами Антін Коновалюк був їхнім нащадком. Коли його арештовували, забрали прадідівський козацький стрій і зброю.

Білостоцька земля зберігає немало таємниць. За свідченням дослідника історії Волині Григорія Гуртового, земля на Сінай-горі пронизана підземними ходами, є тут і підземна церква, і печери. Знаходили тут і поховальні урни з прахом, і кремінне знаряддя, і давньоримські монети. Висипаний у долині Чорногузки шлях із Гаті до Білостока й досі називають Римським. Недосліджені й підземелля Святомихайлівського храму. Роботи для археологів тут на багато літ. Нині добре було б хоч законсервувати, зберегти від руйнування те, що маємо.

На колишньому монастирському подвір’ї привертає увагу могила з пам’ятником у вигляді дерева з обрізаним гіллям. Тут покоїться автор «Історико-статистичного опису села Білосток і бувшого тут монастиря» Василь Абрамович, який був настоятелем Святомихайлівського храму в другій половині XІX століття. Десь тут, імовірно, поховані фундатор монастиря Семен Гулевич, іконописець Іов Кондзелевич. А ми поки що лише топчемо їхні святі могили!

Волинська область.