Білі плями приватизаційного процесу

Не окреслені як слід навіть функції головного приватизатора країни — Фонду держмайна України (ФДМУ). Його діяльність досі регламентує тимчасове положення зразка 1992 року. Тоді, до слова, Верховна Рада вперше акцентувала увагу на тому, що слід підготувати проекти спеціальних законів — «Про Фонд держмайна України» та «Про Кабінет Міністрів України». На думку законодавців, вони мали б узагальнити вже наявні законодавчі ініціативи з майнових проблем, реформувати ФДМУ і посилити відповідальність за управління об’єктами державної власності. Проте відтоді спливло 14 років, а віз конструктивного приватизаційного законодавства, як кажуть, і нині там. Чимало інвесторів непокоїть та обставина, що ФДМУ — ніби на пташиних правах. Тому на часі створити чітку нормативно-правову базу, бо теперішня, на жаль, не відповідає ані економічним, ані правовим реаліям, які склалися у сфері приватизації. Починати, звісно, треба з коня, тобто з Закону «Про Фонд державного майна України».

Відповідні законопроекти були й до цього, але Законом вони не стали. Чому? Бо кожен потребував істотних коректив і уточнень. Візьмемо, наприклад, той, що подали на розгляд Верховної Ради І. Бокий та І. Сподаренко. У статті 9 автори припустилися термінологічної неточності, схвалення якої може породити шкідливе різночитання. Адже фактично утотожнюються два різні за своєю суттю поняття — комунального та автономного майна, яке належить Автономній Республіці Крим (АРК). Їх правові режими відмінні, через те і повноваження суб’єктів права власності — АРК і міськрад неоднакові. Так, базові закони «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про приватизацію державного майна» передбачають, що приватизацію здійснюють органи, створені відповідними місцевими радами, яким вони і підзвітні, і підконтрольні — в межах наданих їм провноважень. А тим часом законопроект фактично нав’язував АРК створювати представництва ФДМУ, що суперечить чинному законодавству.

Спірною видавалася стаття 22, якою в обов’язки органів місцевого самоврядування АРК входило забезпечувати Фонд майна АРК і його структурні підрозділи службовими приміщеннями, які, звісно, є власністю відповідних територіальних громад. З огляду на те, що органи місцевого самоврядування та виконавчої влади розмежовані, на мою думку, цю функцію доцільніше передати місцевим органам виконавчої влади. Інакше кажучи, варто розміщувати відділення і представництва ФДМУ на об’єктах держвласності. До речі, ця пропозиція має і економічне підгрунтя. Надаючи в оренду суб’єктам господарювання вивільнені приміщення, місцевий бюджет одержав би ще одне джерело доходів для міського господарства. Це потягло б за собою поліпшення управління об’єктами комунальної власності. Здавання в оренду комунального майна державним органам здійснюється з неабиякими преференціями (інколи орендна платня становить 1 гривню на рік), а якщо навпаки, то розмір орендної платні може бути співвідносний з вимогами для комерційних структур.

Незрозуміло, чому автори не пропонують реформувати чинну систему державних органів приватизації. Поза тим кількість об’єктів держвласності, які підлягають приватизації, скорочується з року в рік. На те, що пік приватизаційної активності вже позаду, вказує статистика, а що новий попереду — ще те запитання! У 1994— 1995—1996 роках приватизовано відповідно 2731, 4099, 4500 об’єктів. 2004 року набагато менше — 1064, торік — 745. Знову вийти на високу орбіту, як планується, буде непросто. Але цілком очевидно, що структурні переміни в галузі управління держвласністю давно на часі. На це вказує і нерівномірність розміщення пропонованих до приватизації об’єктів на території країни, і обумовлений цією обставиною різний рівень одержання приватизаційної виручки в регіонах. Так, станом на 18 жовтня цього року у Донецькій області на продаж виставлено 279 об’єктів держвласності, тоді як у Закарпатській 59. Зрозуміло, що за таких пропорцій і фінансовий результат діяльності регіональних відділень ФДМУ буде кардинально відмінний. Зокрема, у першому кварталі Донецьке відділення ФДМУ «заробило» 1612,1 тисячі гривень за плану 519 тисяч, а закарпатське відділення ФДМУ — 705,4 тисячі за плану 50 тисяч. Проте фінансування регіональних відділень від виконання плану не залежить. З огляду на це було б доречно створити міжрегіональні відділення ФДМУ, скажімо, Північне, Західне, Центральне, Південне і Східне. Це дало б можливість ефективніше використовувати кошти і спрямовувати додаткові ресурси на вирішення нагальних проблем у сфері приватизації, сприяло б створенню єдиного реєстру об’єктів держвласності.

Чесно кажучи, ми не маємо єдиного нормативно-правового акта з приватизації і загалом — з управління державною власністю. Саме такий документ мав би узагальнити і оптимізувати державні функції з використання держмайна у різних сферах, у тім числі й господарській. Зараз діє Держпрограма з приватиазції на 2000—2002 роки, затверджена парламентом шість років тому. Проте у ній є суттєвий недолік — нема системного зв’язку з іншими документами, які регламентують порядок приватизації. Через це видавався своєчасним і цікавим законопроект кількох народних депутатів «Про державну програму управління державним і комунальним майном на 2006—2008 роки». Але і він не потрапив у сесійну залу, оскільки вочевидь потребував доопрацювання. Наприклад, надміру суперечливий вигляд мала нова редакція статті 7 «Про приватизацію державного майна», яка суттєво обмежувала у правах з розпорядження комунальним майном органи місцевого самоврядування. Адже погоджувати з ФДМУ рішення про продаж майна, яке безоплатно перейшло в комунальну власність, означає ставити під сумніви статус територіальної громади як самодостатнього суб’єкта права. Взагалі окремі положення проекту програми приватизації на 2006—2008 роки, які стосуються комунальної власності, я виокремив би у спеціальні закони. Скажімо, в рамках окремого закону про комунальну власність варто більш детально розписати, на яких засадах управляти нерухомим майном, корпоративними правами громади, комунальними підприємствами. Загалом програма приватизації має бути концептуальним документом, не переглядатися кожні три роки. Крім того, з неї доцільно вилучити низку положень-дублікатів, які стосуються питань оренди і приватизації, висвітлених у спеціальних законах. А ось можливість повернення приватизованих об’єктів у державну та комунальну власність вельми потрібна і злободенна. І це слід передбачити.

Сергій БОГАЧОВ, завідувач відділу економіко-правових проблем регіоноведення ІЕПІ НАН України, доктор економічних наук.