Таке завдання отримала юна розвідниця Ліда Рудська в 1943-му.

22 червня 1941 року розбудило, приголомшило і перекреслило все безхмарне довоєнне існування. Уже наступного дня 17-літня Ліда Рудська стала членом штабу з мобілізації села Шевченкове.

Незабаром її обрали секретарем комсомольської організації радгоспу і разом з іншими направили на спорудження протитанкових окопів на підступах до Миколаєва. Два місяці напруженої роботи в голоді та холоді здалися роком...

Додому — кілометрів 30 — добралася пішки. Підходить до зруйнованого будинку і чує: «У нас клятва єдина, і воля єдина, ніколи, ніколи не буде країна рабою німецьких катів».

— Я оторопіла! — згадує Лідія Єгорівна. —Здалося, що це знак згори. Начебто подвійна сила в мене влилася.

Рудому сподобалась

У своєму селі Ліда була головним агітатором. Ходила від хати до хати, розповідала про події на фронті, вселяла в людей упевненість: «Згадайте Вітчизняну війну 1812 року. Адже тоді Наполеон хоч і взяв Москву, але Росія йому не дісталася. Так і тепер буде!».

Наприкінці серпня в будинку Рудських з’явився бородатий чоловік. Назвався Тихоном Морозовим. З’ясувалося — секретар Жовтневого райкому партії. Він мав очолити підпільний рух. Ліда одразу погодилася допомагати.

Неподалік від села був концтабір. Ліді доручили познайомитися з начальником табору і ввійти до нього в довіру. До речі, його історія життя дивовижна. У 1916-му він воював у Росії. Одружився з українкою, виховував сина. Але довелося виїхати до Німеччини, де одружився вдруге. У результаті один син воював за Радянську армію, другий — за фюрера.

З начальником табору довірливих відносин налагодити не вдалося. Зате познайомилася з перекладачем Василем. Він допомагав передавати нашим полоненим одяг і харчі. Ліда працювала в конторі і, підробляючи підпис, видавала полоненим довідки про те, що вони трудилися в господарстві.

У 1943-му центри підпільного руху в області були знищені. Розстріляли членів легендарної організації у Первомайському районі «Партизанська іскра». Розгромили «Миколаївський центр». Вижили лише ті, хто перебував далеко від великих міст, у степу. Вистояли і підпільники Жовтневого району.

Саме тоді Ліда й отримала завдання вийти заміж. «Нареченого» надіслали зі штабу партизанського руху. Іван Шаповалов пройшов чекістську школу, досконало володів німецькою, англійською і французькою. «Зовні він дуже був схожий на німця, — розповідає Лідія Єгорівна. — Рудий, окатий, чоботи на ньому німецькі. Глянув на мене, каже: «Годиться!» Я собі думаю: ще б не годилася така красуня з довгими косами. Мені 19, йому 32».

«Я від дідуся»

Фіктивний шлюб потрібен був для того, щоб безперешкодно проходити в глиб тилу. Стежити за фашистами, які відступали, все фіксувати і повідомляти керівництву.

— Дали нам із собою в дорогу стрихніну, миш’яку і золотого годинника, — продовжує Лідія Єгорівна. —Отруту, щоб у разі потреби отруїти когось. А годинник можна було продати.

Його, до слова, ми так і не збули, хоча довелося голодувати. Щоправда, дуже допомагали жителі.

Разом з «чоловіком» Ліда об’їжджала села. Дізнавалися, де і які війська стоять, скільки танків, чи є ремонтні майстерні.

В одному із сіл розійшлися з Іваном Івановичем на різні завдання. Ліді треба було поширити листівки і добути важливу інформацію. Ночували разом з підпільницею Марією на маслоробні. В одній кімнатці з двома... зрадниками. Вони запитують: «А ви часом не партизани»? Довелося вдавати з себе повних дуреп. Мовляв, хіба ми схожі? А у Ліди мороз по шкірі. Адже під светром листівки заховані. Все-таки корисно іноді дурепою прикинутися. І живими залишилися, і відомості потрібні випитали. Але цю ніч Ліда запам’ятала на все життя.

Як і перевірку енкаведистів. Людей 800 тоді зібрали разом — офіцерів, солдатів, партизанів, підпільників. Перевіряли дотошно і довго. Відомо, що кожен, хто був у тилу, вважався потенційним зрадником. Але групу Лідії Рудської «вичислили» за паролем «Я від дідуся». Прийшли тоді підтвердження з партизанського штабу.

...Багато іспитів випало на долю покоління воєнних років. Рано і суворо дорослішали, віддано служили Вітчизні. Лідія Єгорівна ні про що не шкодує, вона пишається тим, як прожила. Після війни вчителювала, була на комсомольській і партійній роботі. Нині очолює раду ветеранів Жовтневого району. Така сама активна, життєрадісна, невтомна.

— А як все-таки склалися відносини з «чоловіком»?

— Листувалися довго. Потім якось усе перервалося. Гадаю, дружина була проти. Але я йому вдячна. Навчив він мене багато чого.

Миколаїв.