Одержима

А все почалося з «Кобзаря». Він був єдиною книгою у гуцульській хаті в її рідному Яблунові. Мама вечорами читала дітям Шевченка. Та так проникливо, що чотирирічна Оксанка знала багато віршів напам’ять. Ніякої гадки наперед не маючи, мама стала першим Оксанчиним режисером: вчила не просто декламувати, а пропускати слова крізь душу. У сім років дівчинка вперше вийшла на сільську сцену і прочитала «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле». Розчулилася, розплакалася і ледь договорила до кінця. Здібну дитину тоді помітив письменник Андрій Чайковський, який приїхав на Шевченківське свято до Яблунова з Коломиї. Він погладив малу по голівці, подарував їй свою книжку «За сестрою» і тим ніби благословив...

Потім була Коломийська гімназія. Батьки жили бідно, та віддали свою розумницю на навчання. Тут Оксана не пропускала жодного спектаклю. Та й мама, привозячи дитині якісь харчі, ходила з нею до театру. Долю Оксани вирішив випадок. Якось у Яблунові гастролював пересувний Коломийський театр. Дівчина вирішила до нього пристати. Вдома розгорілася справжня драма. Мама сказала: «Не пущу!», бо хоч як гуцули любили театр, але то було «встидно» — йти в артисти. Оксана в сльозах пакувала речі в куферок, який мама відмовилася їй навіть піднести, сказала: «Неси сама! Твоє життя буде важчим, ніж цей куферок».

Кладка через річку Лючку, що тече селом, — як через мамине пророцтво. І ось він, другий берег — театр. Він починався для Оксани з відривання вхідних квитків. Сцена була поруч — і сцена була далеко. Та врешті епізодична роль зробила її життя в театрі не епізодом, а біографією. На сцені вона згодом пережила півтори сотні доль найрізноманітніших героїнь! І з кожною роллю про Оксану Затварську дедалі поважніше говорили в театральних колах. А про те, що відчували її шанувальники, письменник Роман Іваничук пізніше описав у романі «Місто» (де її виведено під іменем Завадовської). За одержимістю прийшла голосна слава і мовчазне батьківське прощення.

Коломийський театр, на підмостках якого вона сяяла зіркою, проіснував до 1962 року. А потім його розформували. Оксану і її чоловіка, музиканта і диригента Василя Затварського, запросили до обласного театру в Івано-Франківськ. Прощаючись з Коломиєю, своєю маленькою театральною столицею, де до неї прийшов перший успіх і велика слава, де серед глядацької любові і підтримки друзів пережила арешт і 8-річне заслання батька, Оксана ще не знала, що прощається з найкращим періодом свого сценічного життя. Бо в Івано-Франківському театрі, куди приїхало подружжя, існували свої примадонни і своя ієрархія.

Вона грала менше, а свій невситимий творчий голод тамувала активною громадською роботою — багато років була депутатом обласної і міської ради. В житті вона завжди була така, як її найсвітліші героїні — довірлива, порядна, віддана, щира, добра, працьовита. Але жити в театрі і спостерігати, як ролі обминають її, стало несила. Гордо покинула сцену рівно в 55 років і повернулася з чоловіком у милий серцю Яблунів, де люди щиріші і життя визнає одного режисера — Бога.

Нині Оксані Іларіонівні 85. Її усмішка, як сонечко у сивому сяйві волосся. Її думка прудка, як ластівка, а голос — дзвінкий і чистий, як течія гірської Лючки, що біжить селом. Її не забули, на неї дивляться все такими само захопленими очима. Та й вона не дає себе забути: виступає на сільській сцені на всіх святах, читає вірші, будить людське серце пристрасним словом. Життя Яблунова — то її життя. Не дивно, що односельці вшанували цю велику артистку, патріотку, прекрасну людину найвищою своєю відзнакою — присвоїли їй звання почесного громадянина Яблунова. Люди люблять її, рідні і діти обожнюють і пишуть про неї книги. Одна з них так і називається — «Одержима».