Що приховується за суперечками...

«Щоб оцінити, за ким правда, а за ким її нема, потрібно уважно, крок за кроком, відстежити суть суперечки, позиції сторін, їхні очевидні й приховані інтереси. Часто виявляється, що вся дискусія — звичайний камуфляж, вона й організовується, щоб приховати істинні наміри ініціаторів. Що громадян вміло розводять по різні боки барикад, аби не бачили, хто і з якою метою ті барикади зводив»

Увімкніть на своєму телеекрані чи радіо будь-який інформаційний випуск і побачите: перше за значенням повідомлення про розвиток протистояння між секретаріатом Президента і Кабінетом Міністрів України. Звісно, протистояння виникає на ґрунті «турботи про народ», про ефективну саме в цьому відношенні владу. Мало хто переймається тим, що з’ясування процедури попереднього погодження змісту указу (так звана контрасигнація), з’ясування послідовності звільнення-призначення голів адміністрацій або міністрів та інші теми публічного обговорення до блага народу мають причетність дуже далеку і широкого розголосу в суспільстві не варті.

Реформу ухвалювали свідомо, а не «на коліні»

Історія цього питання розпочалася ще задовго до президентських виборів. Попередня система влади себе скомпрометувала настільки, що навіть тодішній президент збагнув: триматися за цю систему — означає програти все, більше того, бути залежним від настрою однієї людини, яка, замінивши його на посаді, хтозна-як скористається стосовно попередника одержаними владними інструментами. Ще у 2000 році, після «брехерендуму» (який, до речі, пояснює, якої саме системи влади добивався Л. Кучма), мені доводилося заявляти, що згодом сам президент змушений буде підтримати демократичні зміни в Конституції. Не тому, що він раптом стане демократом, а тому, що не матиме іншого виходу.

Так і сталося. Але перед тим були вибори 2002 року, де фактично всі впливові політичні сили заявляли про потребу змінювати систему влади, щоб не було повернення до адмінресурсу на виборах, убивств журналістів і політиків, суцільної атмосфери страху і безкарності влади. Було пробудження України від трагедії Гонгадзе, вплив на настрої людей Майдану з акцією «Україна без Кучми», акцій «Повстань, Україно!», які врешті завершилися Майданом-2004.

І була напружена п’ятирічна робота над проектом змін до Конституції. Змін, які повністю збіглися із заявами «нашоукраїнців», «бютівців», комуністів і соціалістів, зі змістом Меморандуму, підписаного в 2003 році В. Ющенком, Ю. Тимошенко, П. Симоненком і О. Морозом. Нагадую про це, щоб відкинути балачки про «специфічні умови» голосування за зміни до Конституції, без чого, мовляв, існувала загроза громадянського зіткнення, кровопролиття. Ні, зміст змін до Конституції погоджувався завчасно, свідомо, а угода про підтримку В. Ющенка на виборах Президента підписана нами вдвох 6 листопада 2004 року, коли на можливість конфлікту не було навіть натяків. Найважливішою умовою тієї угоди було зобов’язання «нашоукраїнців» разом з «бютівцями» голосувати за зміни до Конституції. Тому нинішні балачки про зміни, «писані на коліні», потребу «не допустити крові», «порушення процедури» і т. п. є звичайнісінькими нісенітницями, на які посилаються не випадково ті, хто сподівається на коротку пам’ять у людей і хто шукає правдоподібних аргументів на користь своєї неправедної позиції.

Звичайно, заявляючи про потребу нової, демократичної системи влади, учасники президентських перегонів мали й сумніви, бо їх вабила перспектива тогочасного президентського всевладдя. Тим пояснюються і деякі некоректності в змінах. За наполяганням саме «нашоукраїнців» у Конституції залишено право президента вносити кандидатури міністрів закордонних справ і оборони, призначати голів держадміністрацій, погоджено зміни щодо місцевої влади перенести на пізніший термін. Тепер ці нестиковки використовуються (їхніми ж ініціаторами!) як приклади недосконалості реформи. Практично на півтора року відтерміновано введення конституційних змін, аби новообраний президент, розставивши свої кадри, зміг продемонструвати свій владний потенціал. На те зголосилися «регіонали» (які мали шанс на перемогу у президентській кампанії), принагідно посиливши в Конституції функції Генпрокуратури, комуністи, наближаючись до партійних переваг, які дає імперативний мандат депутата.

Врешті так буває завжди, коли йдеться про суспільно-політичний компроміс. А будь-яка Конституція є таким компромісом.

Безкомпромісною залишалася тільки Ю. Тимошенко. У президентських виборах особисто їй приз не передбачався, він, у кращому разі, міг бути лише результатом майбутніх президентських кампаній. (Строкових чи дострокових — інша справа). Тому орієнтир її на абсолютну владу залишався хоч і віддаленим, але незмінним. Коли ж з’явився шанс владу перебрати в ролі Прем’єр-міністра, із безлічі біг-бордів зазвучав протизаконний заклик «Обирайте Прем’єр-міністра!», згода «... бути Прем’єр-міністром з повноваженнями Президента». Проголошувалися зобов’язання в складі створюваної коаліції демократичних сил добиватися завершення другого етапу політреформи. Як тільки шанс не склався, Ю. Тимошенко свою безкомпромісність знову розвернула в протилежний бік, бо її позиція, як стрілка компаса, зорієнтована «безкомпромісно» на магніт влади. Засуджувати того не треба. Треба лише розуміти.

Між тим досягнуті компроміси дозволили В. Ющенку стати Президентом України. І сьогодні можу стверджувати, що це оптимальний варіант для нинішньої держави. Більше року тому величезні повноваження перейшли в його руки. Хто найбільше скористався ними? Новий президент? Ні, його найближче оточення з «Нашої України». Представники політичного об’єднання, за яке проголосували на парламентських виборах трохи більше п’ятої частини громадян, одержали всю повноту державної влади. Як вони владою розпорядилися — тема окремого аналізу. Оцінки можуть розходитись, але деякі з них абсолютні, бо стали уже історичними фактами. Один із них — торішній вересневий корупційний скандал, відставка Кабміну, що, до речі, є ще одним аргументом на користь політреформи.

Гра в підкидного дурня

Вибори 2006 року для «НУ» дали результат набагато гірший, ніж чотирма роками раніше. Стало зрозуміло, що владою, одержаною з рук президента, доведеться ділитися. А не хотілося. Зважаючи на це, рада антикризової коаліції пішла назустріч «нашоукраїнцям», віддавши їм майже третину місць у складі уряду. Керувалися при тому потребою згуртувати суспільство, поділитися і владою, і відповідальністю за її здійснення, зняти штучно створене напруження по лінії Схід—Захід.

Згадані потреби будуть задовольнятися тепер з меншою, ніж хотілося б, підтримкою «Нашої України». Але будуть! Незважаючи на те, що всі претензії нашого незавершеного партнерства надумані («непідтримка» Універсалу, «переслідування» міністрів, конфлікти щодо голів облдержадміністрацій і т. д.) і що міністри, подаючи заяви про відставку, робити того не хотіли. Їх змусили стати розмінними фішками в чужій грі.

Гра, щоправда, буває різною. Можна грати в шахи, де кожен хід записується, а правила не змінюються тисячі років. А можна грати в підкидного дурня, де дозволяється багато чого. Вся справа в тому, чи поведуться партнери на таку гру? Ні, не поведуться. В цьому саме помилка деяких ідеологів реваншу.

Змушений так говорити, бо послідовність дій оточення Президента (а воно і є елітою «НУ») свідчить лише про одне — ними вибраний шлях війни, аби домогтися скасування політреформи і повернути собі не виборцями довірену владу. При цьому розмови про вдосконалення Конституції, вертикалі влади та її баланси, директивність зовнішньої політики і недосконалість бюджету, «зволікання» з прийняттям законів щодо СОТ тощо — і є прикриттям справжніх намірів ревізувати політреформу.

Реформа веде в Європу, її противники — до авторитаризму

А йти потрібно в протилежний бік. Себто в Європу, запроваджувати європейську модель організації влади. Основою цієї моделі є справжнє, а не деклароване місцеве самоврядування. Таке самоврядування, де рада (села, селища, міста, району, області) має всі можливості для надання послуг своїм виборцям. Ідеться про можливості бюджетні, матеріальні, кадрові тощо. Звичайно, це передбачає реформу системи оподаткування, бюджетної системи, запровадження закону про комунальну власність і житлово-комунальної реформи, багатьох інших правових перемін. А в їх основі повинен бути новий закон про місцеве самоврядування. Його новизна, окрім відображення в законі згаданих вище змін, полягатиме в тому, що на місцевому рівні вся повнота влади перейде виборним радам, створеним радами виконкомам та їхнім головам. Ради отримають змогу позитивно впливати на економічну діяльність підприємств та організацій, тим самим стимулювати збільшення податкових надходжень до місцевих бюджетів і повністю розпоряджатися бюджетними коштами в інтересах громади. Розпорядження земельними ділянками, підтримання порядку в населених пунктах, упорядкування вулиць, шкіл, лікарень, зупинок, прозорий для людей порядок утворення цін і тарифів на комунальні послуги і зрозуміла квартплата, спрощена реєстрація нових підприємств дрібного і середнього бізнесу, здача майна і землі в оренду... і багато чого іншого стає безпосередньою справою місцевого самоврядування.

Такий статус і роль місцевого самоврядування докорінно впливають і на виборців. Вони мають змогу наочно пізнати, чого вартий обраний ними голова, депутат чи політична партія. Виборець привчається відповідати за своє політичне рішення. Відповідати перед собою і перед громадою, а не перед «начальством», його вказівкою, не голосувати за «десятку» чи кілограм гречки. Це якісна, найголовніша переміна — зміна людини — чого, можливо, найбільше потребує нинішнє українське суспільство.

Усі ці особливості передбачаються коротким законом про зміни в Конституції, до розгляду якого парламент не може іще приступити через брак потрібної кількості голосів. І не тому, що частина депутатів сумніваються в доцільності завершення політичної реформи. Є й такі, правда, але переважна більшість розуміють доцільність продовження реформи. Їм перешкоджають зверхники в партіях БЮТ і НУ, яким обіцяні переваги при поверненні до попередньої моделі влади. Особисті інтереси їм важать незрівнянно більше, ніж інтереси суспільства і держави. Припускаю, що вони щиро вірять у свою ефективність при владі. Щоправда, і сумніваюся з не меншою підставою, адже змога у них уже була. Можливість втрачена, а інтерес залишився. Він, як шило з мішка, вилазить через їхні гучні заяви і претензії щодо недосконалості політичної реформи.

Є ще принаймні кілька переваг від посилення ролі місцевого самоврядування. Одна з них — створення передумов для ліквідації корупції. Нинішня централізація влади концентрує й економічні та бізнесові потоки, спрощує зв’язок бізнесу і влади, робить такий зв’язок практично невідворотним, звідси унеможливлює принципи демократії, прав і свобод людей, того, що є серцевиною європейської демократії.

Розвинене місцеве самоврядування є хорошим акумулятором активності політичних партій. Європейський досвід свідчить, що партії, які не пройшли до парламенту, але представлені в місцевих радах, одержують можливість конкретними справами зміцнити свій вплив і авторитет серед виборців, збільшити свою присутність у радах усіх рівнів, у парламенті також.

Обговорення перспектив самоврядування на зустрічах з широким активом рад у Луганську, Вінниці, Львові, Котовську (Одеської області), на кількох засіданнях Координаційної ради голів обласних рад та міських голів при Голові Верховної Ради України не дали жодного сигналу на повернення до попередньої авторитарної моделі влади. Навпаки, ті, хто розуміється на конкретних проблемах місцевого самоврядування, наполягають на прискоренні другого етапу політреформи. Для мене це найпереконливіший доказ правильності обраного курсу.

Децентралізація влади будить ініціативу

Можна було б продовжити: «курсу на децентралізацію влади». І це було б правильно. Адже без долучення до реальної (і відповідальної) влади якомога більшої частини людей не вдасться задіяти колосальний потенціал громадян, не вдасться пробудити ініціативу людей.

Зовсім недавно у Варшаві під час обміну думками з представниками політичної еліти Польщі на різних зустрічах вони заявляли, що з усіх реформ у часи новітньої історії РП найуспішнішою виявилася реформа місцевого самоврядування. Пригадую, коли в 1994 році вона розпочалася, було багато сумнівів, дискусій, несприйняття новацій. Бачив тоді це у Гданську, Кракові, інших місцях. Поляки не злякалися, пройшли вибраний шлях. Успіх став їм винагородою. Те відзначають і представники провладних партій, і опозиціонери, а головне, звичайні громадяни.

У політичному і державному устрої аналогії не спрацьовують, копій не буває. Але застосування принципів можливе і необхідне. Так от, пропонований другий етап політичної реформи в Україні застосовує європейські принципи для української дійсності. Не скористатися ними — гріх, відмовлятися від них, прикриваючись надуманими аргументами, — звичайне фарисейство.

Дивною здається позиція наших записних «євроінтеграторів» щодо змісту політреформи. Адже її несприйняття повністю суперечить умовам входження в ЄС. Серед цих умов поряд зі стандартами рівня життя, зайнятості, захисту громадянських прав і свобод однією з перших іде вимога демократичної організації суспільного життя і здійснення влади. Можна було б згадати ще і Європейську хартію місцевого самоврядування, ратифіковану українським парламентом, після чого вона стала нормою національного законодавства. Чи хто побачив там наполягання на вертикалі виконавчої влади та інших, модних аргументах в устах прибічників ревізії політреформи?

Децентралізація влади дає змогу легше добитися гармонії влади і на вищому, і на місцевому рівнях. Суть гармонії загалом зводиться до умов, за яких кожен інститут влади має баланс повноважень і відповідальності, при цьому не посягаючи на права іншої владної гілки. Важливо також, щоб водночас не залишалися прогалини у владному забезпеченні правовідносин у суспільстві, щоб не з’являлося спокуси ці прогалини освоїти явочним порядком. Приклади таких спроб нині непоодинокі, зокрема в судочинстві, коли замовними (точніше, проплаченими) судами в різних територіях супроводжується звичайна крадіжка державного майна або рейдерські наскоки одних феодалів на інших. Те саме стосується установчих функцій владних структур, як це бачимо, наприклад, з тяганиною щодо звільнення з посади міністра закордонних справ. Звільнення на основі Конституції, з’ясовується, мало. Схоже, у деяких випадках треба в законі прописувати не лише те, що може робити одна гілка влади, а й те, чого не має права робити інша. Можливо, зняття таких колізій відбулося б записом у Конституції про те, що громадянин може робити усе, що не заборонено законом, а влада може робити лише те, що законом для неї передбачено.

Обійти Конституцію нікому не вдасться

Таких нюансів в усьому розмаїтті законодавства і, зокрема в Конституції, вистачає. З цією метою вдосконалювати Конституцію потрібно. Така практика характерна для всіх країн, зокрема країн з давніми традиціями демократії. Цю потребу покликаний задовольняти парламент і ніхто інший. Зрозуміло, що при цьому він може долучати всіх, кого новини в законодавстві стосуватимуться, буде аналізувати пропозиції і суб’єктів законодавчої ініціативи (Президента, Кабінету Міністрів, депутатів), і всіх небайдужих громадян. Однак це не означає, що функції парламенту може перебирати на себе будь-який інститут влади, а серед них і Президент. Для підготовки своїх пропозицій він має право створювати різні колективи фахівців, але вони не можуть мати ні назви, ні статусу конституційної комісії. Це азбука права. Про неї можна було б не згадувати, якби не йшлося про очевидну спробу зробити видимість законності там, де її не існує, напустити псевдоправового туману, щоб за його завісою шляхом неконституційного референдуму повернутися до авторитаризму.

Якщо ми відверті у своїх оцінках (а іншими не маємо право бути), то це так і є, незважаючи на найдемократичніші за формою заяви та гарантії. Звісно, суспільство за роки незалежності уже пройшло правові лікнепи, розвинулися політичні партії, з’явилися паростки громадянського суспільства. Тому наміри обійти Конституцію приречені на провал. Нагадати про це не вважаю зайвим.

Таке само чекає наміри щодо розпуску парламенту, дострокових виборів, блокування бюджетного процесу (щоб штучно створити підстави для незадоволення населення), протидії прийняттю законів про КМ, Тимчасові слідчі комісії тощо. Попри авантюрність деяких планів, частина з них не так навмисне деструктивна, як є відображенням у правовому полі складного процесу перерозподілу влади. Процесу закономірного, який саме тому вимагає терпимості від усіх, хто є в політичній еліті.

Щодо авантюр, то з ними мало бути обережними. Проти них треба діяти, принаймні об’єктивно інформувати суспільство, використовуючи, зокрема, можливості і потреби партій. Згадані авантюри щодо ревізії політреформи, дострокових виборів сьогодні фактично підтримуються провідниками «Нашої України». Збоку це видається дивним, бо там вистачає справді розумних, досвідчених і перспективних політиків. Хочеться сподіватися, що вони бачать небезпеку від реалізації таких авантюр. Вона перекреслила б і перспективу їхньої політичної сили, і дійсність та перспективу свого лідера — Президента В. Ющенка. Деталізувати свої міркування не вважаю за потрібне, — не з політичними самогубцями спілкуємося. Сьогодні треба допомогти Президенту позбутися лицемірних порадників і порадниць, які кажуть одне, роблять друге, а наміри тримають про запас. Треба допомогти главі держави стати гарантом стабільності та послідовності розвитку демократії в країні. Така його історична місія, з нею слід рахуватися, в будь-якому разі, не робити грубих помилок.

Загрози узурпації влади не існує

В останні місяці раз по раз зринає на поверхню тема про можливість узурпації влади однією політичною силою. Йдеться, звісно, про Партію регіонів. Чи є така небезпека? Ця тема дискутувалася недавно на одному з телеканалів. До чого звелася дискусія? Одна сторона доводила, що небезпеки немає. Інша — що вона є і тому треба скасувати політреформу. Аргументи не перетиналися, дискусія виявилась порожньою, бо її учасники не мали наміру наближатися до істини, пошуку компромісу.

А небезпека існує, нащо її приховувати? І чому не зважати на те, що самі лідери ПР намагалися її нейтралізувати. Хіба не зрозуміло, що розширення коаліції, максимально компромісний склад уряду, спільна відповідальність за вироблення та здійснення внутрішньої і зовнішньої політики вели до політичних балансів, стримувань і противаг і найкраще відповідали інтересам держави та народу. Принаймні було б оптимальним для нинішньої ситуації, що склалася внаслідок березневих виборів.

Така перспектива руйнується тими, хто про небезпеку найбільше заявляє. Руйнується в сподіванні, що узурпувати владу вдасться самим. Не вдасться, в тому-то й річ. Але в методах відстоювання своїх бажань і дає себе знайти рівень політичної культури в країнах сталої демократії і в Україні. Ми й далі намагаємося поборювати одне одного замість того, щоб шукати взаємоприйнятні рішення. Щоб поважати і партнерів, і опонентів.

Наша традиція нездорова. Вона нічого доброго не несе країні. Від неї слід відмовлятися. Давайте без упередженості прислухаємося до такої пропозиції.

Час іще є.