Дідо йде до хати, а всяке зло — з хати

Дідухи — це святкові снопи, які за давнім звичаєм ставлять у кутку карпатської оселі перед Різдвом. Їх сплітають з найкращих колосків пшениці, жита, вівса, дбайливо відібраних по закінченню жнив. Тепер вони в руках майстрів перетворилися в різноманітні солом’яні композиції. Дідух Ганни Росипайло з села Фитькова Надвірнянського району — найбільший. Майже такого зросту, як сама Ганна Василівна. Дідух стоїть коло стіни, а жінка сидить біля нього поважно, святково вбрана, ніби стала на знімок біля чоловіка. Дідух пані Ганни не схожий, як інші, на «букет», а має фігуру солом’яного діда: кругла голова, пшенична сорочка навипуск та темніші за кольором штани з житнього колосся. За поясом кілька дерев’яних ложок — від великої до найменшої. «Навіщо дідуху ложки?» — запитую майстриню.

— Дідух ніби належить до нашої родини. Він сідає з нами за святкову вечерю і мусить мати ложку. А після Святвечора вся родина ставить свої ложки за його пояс, бо ця перев’язь ніби з’єднує наш рід в одне.

За словами пані Ганни, зі сходом першої зірки святково одягнений господар заносить дідуха до світлиці, де родина зібралася на Святвечір. Без дідуха ніхто не сідає за стіл, бо він представляє дух предків, які мають прийти на свята до своїх живих родичів. Глава сім’ї переступає поріг, скидає шапку і вітається з газдинею, потім ставить дідуха у кут під образи й каже: «Дідо в хату, а всяке зло — з хати». Далі господар стелить сіно під стіл, а отаву — під скатертину. Діти залазять під стіл і починають мекати, кукурікати, квоктати, мукати, щоб у господарстві велася маржина, неслися кури, плодилися вівці. «Тоді молимося і сідаємо за вечерю, — розповідає пані Ганна. — Дідух з нами перебуває всі свята аж до Йордана. Потім частину його спалюють, а з колосків іншої беруть зернини, якими засівають навесні ниву, щоб був добрий урожай».

— А чому дідуха треба спалювати?

— Коли заносимо до хати сніп, то з ним наче впускаємо душі наших предків, щоб святкувати разом Різдво. Присутність дідуха означає, що ми пам’ятаємо і шануємо своїх попередників до сьомого коліна. Протягом всього різдвяного тижня запрошуємо до себе всіх, хто відійшов на той світ, і залишаємо для них на столах кутю, узвар або й до ранку не прибираємо зі столів. Вважається, душі померлих допомагають нам у господарстві, бережуть від хвороб, стежать, щоб був мир і лад. Але вони оберігають лише ті сім’ї, де їх шанують. Тому ми й ставимо у світлицях дідуха. Він приносить у родини піднесений настрій, затишок. А на Йордан виносимо дідуха надвір і спалюємо — з димом душі повертаються на небо, ми наче відпускаємо їх.

Колядники у Фитькові теж ходять на Святвечір з дідухом і вітають господарів словами:

«Ми прийшли у вашу хату

Землі щедрі дари дати.

І принесли вам до свята

Дідуха з вівса й пшениці.

Аби малася в достатку

Вся сім’я у будень й свята».

Свій дідух майстриня творила два дні. Вона сама навчилася робити їх — пам’ятає з юності, як сплітали святкову косицю з зажинкового снопа і несли її до хати. Дехто свого дідуха прикрашає позолотою, блискітками. А Ганна Василівна вважає, що справжній дідух має бути натуральним: «Він має пахнути хлібом і сонцем, — каже майстриня. — Лише тоді він має чудодійну силу».