Для парафіян церкви Воскресіння Христового ці слова мають особливе значення. З молитвами каяття і вірою в нове життя приходитимуть сюди люди, за чиїми плечима чимало тяжких гріхів. Адже храм розташований на території Райковецької виправної колонії № 78 на Хмельниччині. Одночасно тут відбуває покарання близько півтори тисячі засуджених. Здебільшого ті, хто потрапляє за грати вже вдруге. Є й такі, що мають по п’ять—шість судимостей. Покарання несуть як за банальні вуличні бійки, так і за тяжкі вбивства, грабежі, зґвалтування.
За стандартними мірками колонія ця вважається середнього рівня безпеки. Але хіба виведеш середній рівень гріха чи покаяння за нього? Отож молитись і просити прощення будуть усі.
Церквами, що виростають на загратованих територіях, уже навряд чи кого здивуєш. Серед чотирьох установ в області райковецька стала останньою, де збудована церква. Але для кожної тюрми це особливе місце, яке зводиться спільними зусиллями як засуджених, так і тих, хто виконує покарання. Тут ніхто не має права ні судити, ні карати. Тут усі рівні перед Богом і вірою. У Райківцях силу цього смирення і рівності продемонструвало ще й те, що богослужіння в мирі та злагоді проводитимуть і православні, і католицькі священики.
Перший камінь нового храму заклали чотири роки тому. Потім шукали спонсорів, котрі б допомогли з матеріалами та грошима. А практично вся робота лягла на руки ув’язнених. Навіть настінний розпис та ікони робив один із них, Анатолій Лаус. Цікаво, що раніше він ніколи не брав пензля до рук. Сільському трактористові було не до малювання. А ось тут, у колонії, розкрився його художній талант.
Утім, перш ніж приступити до іконописання, мав би попросити дозволу і благословення у священика. Для ув’язненого це проблематично. Тому довелось запитувати в замполіта, а вже той показував перші зразки і просив благословення у церковних отців.
Нічого не вдієш. І надалі в цій церкві будуть існувати свої правила: сюди не прийдуть парафіяни у святковому вбранні, на них завжди буде тюремний одяг. Тут не відзначатимуть родинні свята, не приходитимуть з дітьми... Але хто знає, може, саме тут шепотітимуть найщиріші молитви покаяння і народжуватиметься надія на нове життя.
Освячення храму зібрало на тюремній території чимало гостей. Серед них — священики православної та римо-католицької церков, представники влади, освітяни, столичні гості, серед яких і голова Держдепартаменту з питань виконання покарань Василь Кощинець.Маленька церква за колючим дротом — велика подія для всіх тих, хто вірить, що тюрма повинна не просто карати, а справді давати шанс на нове життя.
