Козак і на землі господар

На горизонті він з’явився зовсім недавно, лише кілька років тому, коли заснував приватне підприємство «Агрофірма «Алекс». А до цього був фермером, котрих у районі на початку дев’яностих налічувалося півтори сотні. Як і всі вони, починав господарювати з 50 гектарів, а нині колектив агрофірми обробляє у 110 разів більшу площу. До того ж це елітне господарство, де вирощують насіння зернових і технічних культур, котрі щойно було внесено до Реєстру сортів рослин України.

Доки не провели розпаювання земель у натурі, Володимир Вікторович працював за себе і отих хлопців, а точніше, за скороспечених фермерів, котрим земля швидко набридла, але повертати її в державний фонд не хотілося. Так вони й бавилися з ним: у Панкеєва вродило — віддай назад, знову нічого у самих не вийшло — на, забери і вправляйся як умієш... Нині в районі є лише кілька людей, яких можна назвати фермерами. Але ті, хто залишився працювати на землі, — міцні господарники. Адже Кам’янсько-Дніпровський район — специфічна територія, що славиться як овочева столиця України. Тут майже в кожному дворі городи вкриті теплицями, де вже із зими ростуть редиска, огірки, помідори, солодкий перець, капуста та баклажани. Тож робочі руки — на вагу золота. Тільки після того, як Володимир Вікторович почав орендувати земельні паї і в сусідній Херсонській області, проблему кадрів вдалося розв’язати. А за підсумками 2005 року він став переможцем районного та обласного конкурсів роботодавців.

Пройшовши добру школу господарювання в колишньому радгоспі, він по крихтах збирав те, що стало матеріально-технічною базою агрофірми. У сусідніх господарствах розбирали ферми і мехдвори, а Володимир Вікторович скуповував цеглу та бетонні плити, списану техніку, а потім ремонтна й будівельна бригади творили за його кресленнями із цих уламків колективізації справжнє диво. На пустирищі збудував сучасний машинний двір та майстерню, в іншому місці, де викупив покинутий і теж списаний мехтік, звів критий тік і зерносховище, неподалік — центральний офіс. Усе компактно і зручно, зроблено зі смаком, навіть столи, на яких механізатори вправляються в доміно в обідню перерву, — з полірованого натурального дерева. І що цікаво, не побиті й не пошкрябані.

Та мене, відверто кажучи, вразило не це. До виробничої культури, хоч і

з-під палиці, ми почали потроху звикати. А от у майстерні на техобслуговуванні одразу п’ять... колісних Т-150! Ох і намучилися з ними механізатори! Тому, як правило, ці трактори майже раритетні, бо їх насамперед намагаються відправити в металобрухт.

— Це — найкращі радянські трактори, — вважає В. Панкеєв. — От ми недавно купили «Кіровця» — то це справді морока. Може, на цілині він і добре себе показав, а в наших умовах дуже неекономічний. А Т-150К — просто чудовий. Універсальнішої й надійнішої машини я не бачив. Оці п’ять тракторів вправляються з культивацією й сівбою лише за тиждень, до того ж через кожні два дні у механізаторів вихідний. А вдосконалили їх ми дуже просто — поставили МАЗівські дизелі, перші в районі, до речі. Ось цей трактор був списаний у 1996 році, цей — у 1993-му, а в нас вони й досі ходять без капітального ремонту. Щоправда, поморочилися ми з гідравлічними коробками передач, але коли механізатори самі докопалися до всіх тонкощів, то й коробки з ладу не виходять.

З такою само легкістю в майстерні перебирають і зарубіжні зернозбиральні комбайни «Кейс», «Домінатор» та «Джон Дір», хоча в багатьох господарствах механізаторів, котрі на них працюють, вважають мало не інженерами. Та нічого такого про себе вони не думають, не зазнаються, бо брати високу планку тут стало нормою. Сам В. Панкеєв, зайнявшись елітним насінництвом, додав до свого технічного диплома ще й освіту агронома; тямущих людей цінує й усіляко заохочує, постійно думає про перспективи. Нині, наприклад, завершується будівництво борошномельного цеху, де після нового року буде встановлено потужне голландське устаткування, а там і виробництво біодизельного пального на часі. Ідея вже давно визріла, та після приходу нового уряду селянам стало трохи легше на ринку нафтопродуктів, тож можна якийсь час і перепочити. Адже жити у кредит зовсім не просто, бо лише на сплату фіксованого податку та орендної плати за земельні паї витрачається більш як третина валового доходу агрофірми. Та хіба тільки це турбує?

Як сказав голова райради О. Дорошенко, В. Панкеєва не треба ні припрошувати, ні запрошувати. Він сам себе знайде — така вже свідома людина. Мабуть, тому і став депутатом, що хоче змінити життя земляків. Як голові постійної комісії районної ради з питань розвитку АПК та земельних відносин йому відкрилася інформація, про яку раніше тільки здогадувався. А він такий: перш, ніж щось вирішувати чи говорити, завжди полічить. Й одразу стає зрозуміло, чи щирий колега-директор, коли бідкається. Грошей завжди шкода, але, коли йдеться про школи, незалежно від того, чи в Запорізькій, чи в Херсонській вони областях, агрофірма завжди відриває від себе. Те саме було і взимку: перемело дороги — і, не чекаючи умовлянь, пішла пробивати снігові замети техніка з «Алекса».

Але є речі і тонші, і делікатніші — наш менталітет. Ще років з двадцять тому кам’янці не могли байдуже дивитися, коли хтось на окраїні чи за городом висипав сміття, а тепер — що хочеш, те й роби. І наче нікому й діла немає до того, що села перетворюються на смітники, на вулицях вивелися квіти. Таке запустіння прийшло не з Марса — колись Володимиру Вікторовичу «встругали» сувору догану по партійній лінії за надмірну любов до квітів, котрі як пам’ять про маму прикрашали весь двір. Запідозрили, що вирощує він їх на продаж. І тут нічого не вдієш — людей відучали від «міщанства», а значить, від садів, виноградників, теплиць і прекрасного, «розпеченим залізом». Та, коли ця дикість пройшла, невже нічого світлого в душах не залишилося?

Збудувавши перед офісом агрофірми фонтан і розбивши величезний квітник, В. Панкеєв, звичайно, розумів, що аж ніяк не бідні односельці або ж посміються з нього, або ж почнуть засуджувати за те, що «висовується» над рештою люду. А коли агрофірма викорчувала на одній з вулиць старі поламані акації і посадила каштанову алею, якісь бузувіри повиривали молоді деревця й розкидали обабіч шляху. З цим боротися ні влада, ні громадськість не вміють, тому Володимир Вікторович очолив і почав формувати Таврійський козацький полк Запорізького козацького війська. Рішення визрівало поступово, бо надивився на дядьків, котрі, начепивши на себе погони, стали гірше малих дітей. Але він сам козацького роду, тож не міг байдуже дивитися, як гине молодь. Та й місця тут, що не кажіть, відповідні: три Запорозькі Січі свого часу були, хоч і на різних берегах Дніпра, а сама Велика Знам’янка — старовинне козацьке село. І люди відгукнулися, не одразу, правда, але повірили, що можна змінити і духовні цінності, і плин життя.

Та це, так би мовити, містечковий менталітет. Гірше, коли подібні речі відбуваються в державі. І тут, як депутат, В. Панкеєв окреслив для себе коло проблем, не здолавши яких, село не піднімеш. Особливо його обурюють речі, котрі у всіх на виду, але держава й пальцем не поворухне, щоб навести лад. Скажімо, ціна на хліб, який продається людям удвічі дорожче за свою вартість. Або зернотрейдери, котрі, вибиваючи для себе квоти на експорт, залили Україну сльозами, а самі, маючи монопольне становище, обібрали селян до нитки. Де ще таке могло статися, щоб хлібні магнати примусили товаровиробників до 1 вересня здати на елеватори зерно по 450—480 гривень за тонну, а то й дешевше, а після 5 вересня підняли ціну на нього до 600 — 650 гривень і ні за що не відповіли? Але ж це — проміжна ціна, бо за кордоном лише за фураж нині платять по 180 — 200 доларів.

У душі романтик, Володимир Вікторович часом порівнює себе з Дон Кіхотом, котрий вирушив на бій із вітряками. Але ж і мовчати не може, бо саме байдужість завела наше суспільство в нинішнє безпорадне становище. Адже хтось мусить повести за собою!

Запорізька область.