Цьогоріч у День Перемоги вперше до колони ветеранів — мешканців древнього міста Дубно приєднався священик місцевого Свято-Іллінського собору отець Арсеній (у миру — Арсентій Іванович Христюк). На підряснику священика, якому нещодавно виповнилося 85 років (п`ятдесят із них він присвятив службі у згаданому храмі), — чимало нагород, одержаних у роки війни, а також тих, якими він уже в мирний час відзначений за багаторічний пасторський труд. Це ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність», медалі «За перемогу над Німеччиною» та інші, два наперсних хрести від Патріарха всієї Руси-України.

— Я з місцевих, із села Пугачівка сусіднього Млинівського району, — розповідає Арсентій Іванович Христюк. — У нашій сім`ї, крім мене, зростало ще п`ятеро дітей. Сім`я була дружною. Ревно відвідувала сільський храм. Я ходив туди найчастіше, допомагав пономареві, співав у церковному хорі. Панотець Іларій тоді напророчив: «Будеш, синку, душпастирем».

Пророцтво збулося не відразу, через роки. Бо після семирічки Арсентій вивчився на кравця, з ровесником-поляком навіть майстерню в Луцьку відкрив. За два роки встигли обзавестись постійними клієнтами. Згодом поєднав долю з Євгенією, котру знав змалку. А там і донечки народились.

Але щастя молодого подружжя затьмарила війна. Залишилась із тримісячним немовлям Євгенія, бо чоловік одягнув солдатську гімнастерку. Фронтові дороги його пролягли російськими, прибалтійськими, польськими, німецькими просторами. Був Арсентій навідником в обслузі гармати, завідував взуттєво-кравецькою майстернею (працював по вісімнадцять годин на добу), автоматником в атаки ходив. Доводилося бойових побратимів ховати...

Не обділила горем війна і родину Христюків. Удовами залишились дві сестри Арсентія, пропав безвісти брат. Сам Арсентій захворів на черевний тиф і два місяці пролежав у госпіталі.

— Я ніколи не боявся труднощів, — каже колишній фронтовик. — Демобілізувавшись у 1946-му, як і в юнацькі роки, відвідував храм, де знаходив душевний спокій. А сказані стареньким настоятелем слова врешті-решт стали для мене дороговказом. У віці Ісуса, у тридцять три роки, я став спудеєм Луцької духовної семінарії, по закінченні якої отримав направлення у Свято-Іллінський собор Дубна.

І ось уже півстоліття отець Арсентій прошкує знайомою стежкою до храму. В Дубні його шанують і поважають, бо завжди — і в радянські атеїстичні часи, і тепер, коли триває духовне відродження в незалежній Україні і люди потягнулися до Бога, — він залишався Людиною.

Дубно

Рівненської області.