Іллі Михайловичу Левітасу — 75 літ

Він президент Ради національних товариств України, Єврейської ради України, фонду «Пам’ять Бабиного Яру», головний редактор газети «Єврейські вісті».

А до того був учителем — російська література і фізкультура. Він не з тих учителів, що жують готові істини. Поезію знав з перших рук — був знайомий з Лілею Брік, музою Маяковського. А фізкультуру викладав як майстер спорту з гандболу! Про себе як громадського діяча він каже: «Інколи доводилося бути бульдозером, але я бульдозер, обмотаний ватою — щоб нікого не травмувати!»

Ми запитали Іллю Михайловича про початок його громадської діяльності.

— Почалося з того, що ми, невелика група ще радянської інтелігенції, хотіли відродити єврейську культуру, і не більше. Бо хоча євреї в радянській культурі були всюди, в усіх творчих спілках, але не в єврейській культурі, й сама вона занепадала, відтоді, як закрили єврейські школи перед війною. До того в Києві було 33 єврейські школи, відділення університету й педінституту, навіть технікум трамвайників. І от школи закрили, вони стали «непотрібні», бо престижна й затребувана мова в Союзі — інша. А нема шкіл — не треба книжок, газет. Хто знав мову — вимерли, вибиті війною, емігрували. Хто лишився, мови не знає. А це те, з чого починається людина. От і дійшло до того, що навіть самі євреї звикли вважати себе народом жертв, а не героїв. Вважалося навіть, що радянські євреї і не воювали, гинули лише в Бабиному Яру, а не на фронті.

Якось ми провели лекцію «Євреї — Герої Радянського Союзу» в бібліотеці Дружби народів. І я чую, як директор бібліотеки, Валентина Василівна, розмовляє по телефону, явно з райкомом партії, і каже: «Ці люди говорять про свій народ, всі наші теж їх слухають, бо це цікаво, як я їм скажу, що не можна?»

Як бачите, українці нас підтримали з перших кроків.

До речі, нас відкрили при Українському фонді культури. Ми прийшли туди, до Бориса Олійника. Він — заступник Голови Верховної Ради СРСР, а я — вчитель. Олійник каже: «Приходьте завтра!» А завтра — 22 жовтня 1988 року, день його народження. Того дня й створено Київське товариство єврейської культури. За це голосували Мокренко, Кондратюк, Білаш — усі українці, і ми відчули себе серед друзів. І я сказав, що через рік розмовлятиму з ними українською.

Я вважаю: добро треба пам’ятати. Скажімо, Віталій Карпенко дав у «Вечірці» інформацію про фонд «Пам’ять Бабиного Яру». Потім казали, що він антисеміт, але віддамо йому належне: Карпенко перший в СРСР дав цю інформацію, а 1989 року то був вчинок.

Створити першу державну єврейську бібліотеку нам допомагали Руслан Іванович Бубнов, земля йому пухом, та Людмила Іванівна Ковальчук, директор бібліотеки імені Лесі Українки. А Ольга Іванівна Поляничко, директор музею Шевченка — вона в цьому музеї тричі давала нам площу під виставку «Бабин Яр і євреї у Вітчизняній війні». Я розповів про це у Філадельфії, й мені казали: «Не може бути, як це?!» А отак!

Отож я прямо всім кажу: нас створили українці.

До речі, зараз будь-що важче пробити, ніж в останні роки перебудови. У владу прийшли нові люди, без радянського досвіду. А там чиновник був відповідальний. Він знав, що працює стабільно. А наш Комітет у справах національностей реорганізують уже вдесяте — це нормально? Я писав листа міністрові 1995 року, а тепер пишу іншому міністрові, а лист той самий! Бо міністри мінялися й не встигали відповідати. А до головного керівника добратися важко. Як випадково зустрінеш Президента чи Голову ВР — розумні люди, з ними можна дійти згоди. Але потім до них уже не доберешся. І до помічника не доберешся. Телефонуєш йому місяць, нарешті питають: що йому передати? Кажу: «Передайте: я задарма роблю те, за що він одержує гроші!»

А знаєте, що нинішнє держфінансування культури — дві копійки на душу національної меншини?!

Та не лише в грошах справа.

У нас в єврейських школах вивчають іврит. Але ж в Україні та Європі у євреїв завжди була рідною розмовною мова ідиш. Іврит — державна мова Ізраїлю, слава Богу, цій мові нічого не загрожує, а мова ідиш гине на наших очах!

Коли відкривали першу єврейську школу, гадали, прийде душ 20—30. А прийшло 632, і всі хотіли вивчати ідиш. Це — ще радянські часи.

Потім постала вільна Україна, заборон нема, їдь, куди хочеш. Хто збирається до США — вивчає англійську, а ідиш ніхто не хоче. Ми просили Мін’юст, Міносвіти: давайте зробимо реєстр мов України, де рідною мовою євреїв завжди був ідиш. Переконали, це наша заслуга. А далі? Давайте введемо ідиш в єврейських школах. А міністерство відповідає: рідну мову для вивчення в школі обирають батьки. Ні, це іноземну обирають, а не рідну! Та ми й досі не зрушимо з місця цю проблему, та й багато інших.

А от що ми цього року зрушили з місця: держава вшанувала праведників України, які рятували євреїв під час війни. Це подвиг, що його важко осягнути. Як вони йшли на це? Адже нацисти ставили поруч єврейську родину й українську родину, яка дала євреям притулок. І клали одною автоматною чергою. Й це не один випадок. Ми почали шукати праведників. Ізраїль це робив з 1958 року, а в СРСР праведники боялися зізнатись, що вони рятували євреїв, бо їх могли назвати пособниками сіонізму. СРСР був на 17-му місці (з 25 країн) за числом рятівників. Коли Союз розпався, ми Україну вивели на третє місце в світі за числом праведників!

Я часто кажу: ви не тими пишаєтесь, ось — справжні герої України!

У нас на обліку понад 4,5 тис українців-праведників. Це важливо. Бо у світі, як тільки що, одразу згадують українських поліцаїв. Але ж поганців було досить у всіх народів. Я, коли бачу фразу «український поліцай», — викреслюю слово «український», я сам собі цензор, мене ніхто не змушує. Треба не спекулювати на цьому, а дбати про імідж України.

Цього року, перед днями пам’яті Бабиного Яру, ми зробили виставку, присвячену праведникам, першу на пострадянському просторі. Прийшов Президент, Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради. Ми звернулися до Президента, він праведників Бабиного Яру нагородив орденами, це великий крок державної мудрості. Лиш у Києві зараз на обліку 552 праведники. Багато пішли з життя, а треба згадати всіх. Щоб їхні онуки знали. Щоб усі знали: це були ЛЮДИ, вони не євреїв рятували, а ЛЮДИНУ! А та людина виявилася євреєм. Це християнське милосердя.

Я плачу, дивлячись на ці святі обличчя. Цих людей нагородили — перша країна в світі, яка на державному рівні зробила це.

Такі речі багато важать для іміджу країни, її політиків. Рада національних товариств України — поза політикою, ми дбаємо лише про те, щоб створити єдину українську політичну націю. В українців різного національного походження спільні проблеми. Я казав: на очах помирає мова ідиш. Так само вмирає мова караїмів. Їх в Україні 800 душ — в один зал зібрати можна! Чому їм не скажуть: сідайте, навчайтесь, ось вам підручники, словники! Вас, національних меншин, —- 22 відсотки в країні, ви багато знаєте і можете, ви потрібні. Заради цього варто працювати!

Записав Віталій Жежера.