Стан розвитку науки — показник інтелектуального, економічного, соціального і технологічного рівня суспільства у будь-якій державі. Україна — не виняток. Тому дуже важливо дати справедливу й об’єктивну оцінку розвитку цієї сфери, визначити нагальні проблеми та шляхи їх розв’язання. Сьогодні вже немає часу на «латання дірок»: вітчизняну науку, у якій накопичилось безліч комплексних проблем, можна зберегти лише системними рішеннями та злагодженою роботою усіх гілок влади і наукової спільноти.

Переосмислення наукових пріоритетів

Від радянських часів українська наука успадкувала високу ресурсоємність і масштабність: у країні налічується більш як півтори тисячі наукових установ; щороку за рахунок бюджету розробляється шість тисяч наукових тем, у яких зайнято 35 тис. осіб. Вітчизняне законодавство визнає пріоритетами понад 40 сфер наукової діяльності: від ракетно-космічної техніки до технологій переробки вторсировини; від інтелектуальних комп’ютерних засобів до автомобілебудування; від оптичних монокристалів до технологій зберігання сільгосппродукції — і постійно надходять пропозиції розширити цей перелік. Фінансувати стільки напрямів неможливо, навіть мобілізувавши ресурси значно заможнішої держави, ніж наша. Для порівняння: у травні цього року росіяни сформували перелік власних наукових пріоритетів із восьми позицій; у Німеччині їх лише п’ять — і це за значно більших, порівняно з українськими, бюджету та ресурсів.

Якої віддачі можна очікувати, якщо розподілити заплановані на наступний рік кошти (близько 2 млрд. грн.) на фінансування чотирьох десятків напрямів? Звісно — значно гіршої, ніж у тої-таки Росії, де на вп’ятеро менше пріоритетів витрачається понад 20 млрд. доларів, тобто в 60 разів більше. Тому потрібно не розпорошувати державні гроші, а невідкладно на державному рівні взятися за переосмислення наукових пріоритетів України.

Втрата взаємозв’язків науки та виробництва

За останнє десятиріччя зруйновано сталий ланцюг: фундаментальні дослідження — прикладна наука — виробництво.

Великої помилки припустилися на початку реформ, коли заради «латання» бюджетних «дірок» відбувався хаотичний розпродаж базових галузей економіки. Нові власники підприємств практично нічого не зробили для збереження зв’язку з науковими установами, які зачахли без замовлень і збанкрутували, або перетворилися на офісні центри. За 15 років незалежності кількість працюючих «призаводських» наукових закладів скоротилася на чверть. Усвідомити роль і місце прикладних досліджень інвестори вітчизняної промисловості спромоглися лише на межі тисячоліть, коли почали розбудовувати власні наукові структури. Але скільки часу треба, щоб вийти хоча б на той рівень, який був два десятиріччя тому!

Відповідно, і фундаментальна наука виявилася покинутою напризволяще: вона продукує відкриття, які переважно лишаються на папері. Академічних закладів, порівняно з 1991 роком, побільшало на третину, а рівень впровадження результатів їх діяльності залишився тим самим.

Зникнути науці не дає хіба що ентузіазм вчених — людей, яким совість не дозволяє все покинути й піти. Середній вік науковців-дослідників давно перейшов критичну межу: для докторів наук це 62 роки, для кандидатів — 52. Докторів наук, котрі проводять дослідницьку діяльність і мають вік до 40 років, залишилося 48 (а ще три роки тому було 64. — Авт.), у той час як чисельність докторів-дослідників віком за 70 років упродовж цього періоду зросла з 686 до 860 осіб.

Невпинно скорочується кількість наукових установ технічного профілю (проте Україна є не туристичним чи фінансовим оазисом, а насамперед індустріальною державою. — Авт.). Якщо 1991 року в галузі техніки і технологій працювало 65% наукових закладів, то на початок 2006 — лише 53%. Подвійне зростання на цьому фоні питомої ваги установ сфери суспільних наук (з 6 до 12%) навряд чи може втішити.

Не виграв від цього і промисловий сектор. Звикнувши в радянські часи централізовано отримувати для впровадження останні результати наукових досліджень, він на десятиріччя опинився у технологічному вакуумі. Як результат, катастрофічна втрата конкурентоспроможності, надзвичайно висока енерго- та ресурсоємність обладнання і виробничих процесів, які застигли на рівні 80-х рр., витіснення вітчизняної продукції з внутрішнього та зовнішнього ринку.

Регіональна диверсифікація науки

В Україні зробили ставку на розширення наукових центрів, утворених згідно зі стратегією розвитку радянської науки. У результаті такої політики дві третини наукових організацій розташовано в шістьох регіонах держави, в той час як у двадцяти одному — лише третина. І ця диспропорція постійно збільшується! Кількість наукових установ у Хмельницькій чи Кіровоградській області є втричі меншою, ніж на Черкащині та Вінниччині, які, у свою чергу, теж втричі поступаються Львівщині та Донеччині. У цій піраміді криються причини не тільки технологічного, але й загальноекономічного і соціального поділу регіонів на «розвинуті» і «депресивні».

Навряд чи Хмельницька або Кіровоградська області можуть виправдатися нестачею ресурсів для розвитку науки, адже співставні з ними Волинська і Закарпатська області збільшили за 15 років кількість наукових закладів майже в 1,5 разу.

Слабкий рівень комерціалізації науки

Не збагнувши глибинної суті переходу до ринкової економіки й не зумівши адаптуватися до принципів її функціонування, українська наука потрапила в серйозну пастку. З одного боку, минули ті часи, коли єдиним замовником науки була держава, яка виділяла вдосталь коштів і роками терпляче чекала на результат. З другого — споживачі результатів наукових досліджень стали прискіпливіше придивлятися до запропонованих їм розробок і швидко відмовилися від закупівлі тих, що не мали попиту на ринку. Крім того, іноземні конкуренти значно прискорили темпи власного наукового циклу. Середня тривалість фундаментальних досліджень, приміром, у США та Японії, скоротилась із 10 до 3—4 років, прикладних — з 2—3 років до 5—8 місяців. Далі — виробництво і негайне виведення продукції на ринок. А в Україні левова частка результатів наукової діяльності лягає на полицю, насамперед, через те, що технічні новинки надходять на ринок зі значним запізненням, непрезентабельно або без урахування поточної кон’юнктури. Часто вчені беруться за нову розробку, навіть приблизно не з’ясувавши, чи потрібен результат їхньої діяльності і чи є хтось, готовий платити за це гроші. В державі досі не створено системи менеджменту наукових досліджень, яка б організовувала роботу науковців та забезпечувала необхідне фінансування, здійснювала пошук замовників, ставила перед ученими відповідні завдання та вирішувала питання впровадження результатів досліджень. Тому вже назріла необхідність започаткувати відповідну спеціальність хоча б у магістратурах провідних вітчизняних університетів.

Розрив науки та освіти

Зараз важко встановити, чому і коли з’явилася прірва між науковими дослідженнями й донесенням їх суті та результатів до молодих науковців і студентів. Звернімося до світового досвіду. За останні півстоліття 92 % Нобелівських премій (за винятком галузі літератури та зміцнення миру. — Авт.) вручено особам, які представляють університетську науку, і тільки 8 % — суто лабораторним ученим.

А в нас із кожних трьох науковців тільки один, якщо вірити статистиці, поєднує наукову діяльність із викладацькою. То чи варто дивуватися, що вітчизняних учених зі світовим ім’ям практично не побачиш у навчальних аудиторіях? Ця відірваність є причиною того, що ми втрачаємо покоління за поколінням в українській науці, і недалеко той день, коли продовжити справу буде нікому.

Інша сторона проблеми — чи потрібно Україні стільки науковців і чи досконала система їх підготовки? За останні 15 років кількість аспірантур зросла в 1,7 разу, докторантур — у 2,6 разу; відповідно, побільшало й аспірантів (з 13 до 30 тисяч осіб) та докторантів (з 0,5 до 1,3 тисячі осіб). При цьому 88% аспірантів і 95% докторантів навчаються за рахунок державного бюджету — і тільки один із шести аспірантів і докторантів захищає дисертацію. Тобто втрати становлять 85% коштів, виділених на підготовку науковців. Чи не забагато це для України, і чи не варто переглянути систему фінансування цієї сфери, щоб країна оплачувала навчання тільки тих, хто справді може вирости у серйозного науковця та зміцнити науковий потенціал держави?

Зниження конкуренто-спроможності вітчизняної науки

За роки незалежності кількість кандидатів наук зросла в 1,2 разу (з 57,6 тис. до 68,3 тис.), докторів наук — у 1,5 разу (з 8,1 тис. до 12,0 тис), членів-кореспондентів — у 2,5 разу (з 235 до 569), академіків — у 6 разів (з 265 до 1554). Однак не всі українські вчені можуть витримати конкуренцію зі своїми навіть не західними, а російськими колегами. Підтвердженням цього є той факт, що 15 років тому питома вага досліджень, замовлених іноземними державами, становила 48 %, а нині — лише 24 %. Три роки тому за кордон було продано ... аж вісім нових технологій, у 2004 р. — три, у минулому році та першому півріччі нинішнього — жодної. Ще п’ять років тому запрошення попрацювати за контрактом за кордоном отримали 565 вітчизняних науковців. Торік — на 10% менше. Тільки кожна шоста наукова робота чи дослідження в Україні має інноваційну спрямованість (спрямованість, а не інноваційний результат. — Авт.), у той час як у державах Європейського союзу цей показник становить від 85 до 95%.

Кількість заявок, поданих на видачу охоронних документів на винахід, зросла торік на 4,5%, а кількість виданих патентів скоротилася на 8,4%. Це означає, що стає дедалі більше науковців, які марно витрачають час і кошти на те, що вже винайдено, досліджено й запатентовано.

Як виправити ситуацію

Перелік проблем в українській науці можна було б продовжувати. Чи не найболючіша з них — хронічне бюджетне недофінансування наукових досліджень. Одначе, якщо державна політика в галузі науки і далі проводитиметься без визначення реальних пріоритетів, без урахування інтересів і потреб споживача, не вистачить жодного бюджетного фінансування.

Суттєвого вдосконалення потребує й вітчизняне законодавство. За кількістю законів Україна вже обігнала найближчих сусідів, але більшість із них недієві й малоефективні. Приміром, держава спочатку надала, а потім скасувала пільги на створення технологічних парків. Проте навіть із пільгами працювала тільки чверть зареєстрованих технопарків. Отже, проблема набагато глибша — держава не відчула, що саме потрібно робити, а вчені — своєчасно не підказали.

Зараз українське суспільство на тому рубежі, коли подальший рух із заплющеними очима, спроби не помічати наявних системних проблем, бажання відкласти їх аналіз та пошук шляхів виходу з кризи «на потім» може мати фатальні наслідки для вітчизняної науки та держави в цілому. Тому небайдужі до нинішньої ситуації народні депутати V скликання вирішили утворити міжфракційне депутатське об’єднання «За науку України». Його першочергові завдання: підвищити ефективність державного регулювання та управління у сфері наукової діяльності; конкретизувати основні засади й пріоритети розвитку науки й техніки; удосконалити нормативно-правову та законодавчу базу; забезпечити умови для структурно-інноваційної перебудови економіки за рахунок, насамперед, високих технологій; створити дієвий механізм залучення в науку інвестицій; зберегти кадровий інтелектуальний потенціал науково-технічної сфери; залучати до науки талановиту молодь; посилити захист інтелектуальної власності.

Варто зазначити, що вже є певні результати. У листопаді Президія Національної академії наук України, Комітет Верховної Ради України з питань науки й освіти, члени міжфракційного депутатського об’єднання «За науку України» та наукова спільнота провели спільне засідання, результати якого показали: наші погляди та бачення ситуації підтримуються й поділяються. А це запорука того, що спільно зможемо подолати проблеми та дати новий імпульс розвиткові вітчизняної науки.

Юрій КАРАКАЙ, народний депутат України, член фракції «Регіони України», голова підкомітету з питань інноваційної діяльності Комітету Верховної Ради України з питань науки й освіти, голова міжфракційного депутатського об’єднання «За науку України».