Василь Корнійович Шуляк називає себе простим українцем. Формально він має рацію, оскільки не посідає якихось посад, що вивищувало б його з рангу «простого». Мандат депутата Хмельницької обласної ради не вважається: поза ним Василь Шуляк нині, як він каже сам, «всього-на-всього займається землею». Якщо обійти формальності, то мій співрозмовник, звичайно, українець, але не такий простий, як каже. І справа не в тому, що за його плечима — кілька десятиліть керівної роботи: у двадцять два роки став головою колгоспу, був народним депутатом СРСР, представником Президента в Теофіпольському районі, очолював тут райдержадміністрацію, потім дві каденції — районну раду. Особливість і не у званні заслуженого працівника сільського господарства чи інших почесних титулах. Притаманною рисою Василя Корнійовича завжди було державне — масштабне — мислення: чоловік бачить не лише те, що в нього безпосередньо перед очима, а й за обрієм, куди не завжди заглядає кожний посадовець навіть «найвищого рівня».

Тому турбують його не так власні проблеми, як те, що відбувається в країні. А оскільки він жартівливо в усіх бідах звинувачує журналістів, бо «не дають перцю владі», я вирішила «спокутувати провину» і поговорити з Василем Корнійовичем про життя «під гострим соусом». Почали ми з теми «земної»: мій співрозмовник — аграрник не просто за освітою та званням, а, без жодного перебільшення, за всіма ознаками, що свідчать про нерозривний зв’язок його організму з сільським господарством.

СЕЛО: до СОТ на «трипільському» культиваторі

— 2006-й оголошено «роком села». Чим, на вашу думку, обласкали «іменинника»?

— А нічим. Ми що, когось хлібом завалили, салом, м’ясом, ковбасою? Що, бур’яни від указу перестали рости? Врешті-решт, селяни легше зітхнули? Хоч одне село відбудували? Зрозуміло, всього не можна зробити за один, хай і «іменний» рік, але хоч натякнути на якісь стратегічні дії треба було б.

— Стратегія — річ для держави недешева...

— Та не в грошах справа. Я особисто проти того, щоб давали якісь дотації. Так, сільсьгосподарським товаровиробникам потрібне здешевлення кредитів, а що стосується такої позиції — давайте нам, бо ми бідні, категорично не згоден. Це неправильно. Держава має сприяти в іншому, і тут потрібні не кошти, а здоровий глузд. Наводжу приклад. Досконалої сільськогосподарської техніки в нас у країні нема. Не знаю жодної позиції, коли можна сказати: так, ми тут якщо не перші, то треті у світі. То чому не ввімкнути «зелене світло» для ввезення сюди техніки, що відповідає нашим шикарним чорноземам? А то хочемо в’їхати в СОТ на трипільському культиваторі. Або на «потужному» тракторі харківського виробництва. Так не вийде. Не можемо випускати конкурентоспроможну техніку — користуймося надбанням інших.

— Якась у вас непатріотична позиція. А захист вітчизняного товаровиробника?

— А для чого в даному разі його захищати? Наше ломаччя захисту не потребує, на нього ніхто не нападає. Он турки, наприклад, не виготовляють власних автомашин, але ж не ходять пішки. Їздять. То чому й нам не встановити сприятливий режим для ввезення закордонної техніки. Не треба дилерів у цій справі, випустіть фермера, і він купить, що йому треба. Хай, припустимо, буде ліміт: маєш стільки-то землі — можеш купити відповідну кількість техніки. Але без ПДВ і ввізного мита, а то нині за це задоволення луплять стільки, що мимоволі шукаєш шляхи, як «обійти» «фейс-контроль» трактора чи комбайна. А коли ще згадаєш про «десятини» для дилера та того, хто з ним зводить!

Повірте мені, чим швидше розвалиться ХТЗ, тим краще вирішиться питання техніки. Звичайно, я не маю на увазі знищення обладнання чи скорочення штатів. Візьміть і складайте там джондірів, кляйнів чи іншу техніку. Виготовляйте якісь вузли, деталі: весь світ цим шляхом іде, створюються великі корпорації.

— І все-таки, хто купує техніку за кордоном, інвестує чужу економіку. Своє виробництво — це робочі місця, податки до бюджету, врешті-решт, кошти йдуть на розвиток конструкторської думки, чи ви вважаєте наших спеціалістів безнадійно відсталими?

— Я не хочу звинувачувати конструкторів, хоча, знаєте, є тут багато чого дискусійного. Наприклад, випускають у нас непоганий тракторець на «Південмаші», але вже 30 років знаємо, що на ньому нікудишня коробка передач. Конструкторське бюро, яке розробляє ракети, виводить їх у космос, не може впоратися з такою дрібницею! Та я не хочу все валити на конструкторів. Можливо, вони не гірші за американських чи китайських. Але їхні моделі проходять через процес масового виробництва, і тут випирає та разюча різниця. Болти-гайки розсипаються, наче горох через діряве сито. Леміш виоре 50 гектарів і загнувся. Я не впевнений, що на тракторі «Південмашу» взагалі до поля доїдеш. Треба, щоб технологічно було витримано всі операції: якщо до найменшої дрібниці враховувати всі заповіді конструктора, а не застосовувати вигадки доморощених кулібіних — може, й не треба було б інвестувати чужу економіку.

Є багато людей, які хочуть вкласти інвестиції в економіку українську. Я не проти: якщо навіть стовідсотково ваша власність, а наша земля, її ж не заберете, не потягнете за кордон. Все одно це робочі місця. Але ось що погано: державні мужі монополізували свій вплив на приплив капіталу. Фінанси на шахту, на завод впускають через... власну кишеню. Хіба цього ніхто не знає, хіба компетентні органи не кладуть доповідні на стіл Президенту, Прем’єр-міністру? Сумніваюся, що ні. Але чому далі розмов боротьба з корупцією не рухається? Мабуть, такий стан речей задовольняє і цю владу. На жаль...

— Противники вступу України до СОТ застерігають: ця організація шкідлива для інтересів національного сільгоспвиробника. Ви також вважаєте, що нам зарано грати за світовими правилами?

— Комусь, може, сьогодні зарано, а завтра всім нам буде пізно. Нас обійдуть так далеко, що аж вітер засвистить. Відмовитися від Світової організації торгівлі — однаково, що відокремитися від світового інформаційного простору: хай і нас не показують, і ми не будемо.

Вступати до СОТ треба однозначно, і заради інтересів вітчизняного сільгоспвиробництва насамперед. Звичайно, напочатку це буде для нас тяжкий, майже революційний, процес, тому світова спільнота має допомогти нам адаптуватися до нової ситуації, перекрити наші втрати, тоді виграють усі: і вони, і ми. Єдине застереження, допомогти реально, а не «кинути», як це було в багатьох випадках, хоча б з тим же роззброєнням, коли ні армії, ні флоту, ні грошей. Залишилися біля розбитого корита.

І боятися продажу землі не треба, вона й так продається. Подивіться, що під Києвом робиться. А розумно виписавши закон, наведемо лад у цій сфері. Адже пістолет можна купити, якщо є дозвіл. Так і тут треба легалізувати право громадянина України придбати землю, обклавши його певними чіткими параметрами.

ВЛАДА: є дві біди. Або керівництво бездіяльне, або узурпує владу

— Кілька років тому ми з вами розмовляли на «веселу» тему: чому селянин у нашій державі зайвий. Сподівалися на зміну влади, на прихід нового покоління розумних і сучасних керівників, одне слово, якщо не на «доброго батюшку-царя», то на мудрого Президента і міністрів. І як вам нинішня ситуація?

— Якщо в щастя, як писав класик, «є рівних два крила — красиве і корисне», то в нашого керівництва — дві вади. Або воно бездіяльне, аморфне, або узурпує владу. І це — вже наше нещастя, бо між цими вадами, по суті, різниці немає. І та, і та шкідливі для розвитку суспільства, для репутації України за кордоном і, що ще гірше, в очах своїх громадян.

Як ситуація? Ще гірше стало. Всі «герої» ніде не поділися, а вміло підметушилися і видряпалися на службову драбину — ще на вищий щабель. Я не знаходжу логічних пояснень такому явищу. Хіба що фізичні: хто крутиться біля державного корита, потрапляє під його засмоктуючий вплив, і його, як вакуумною насадкою, притягує до годівнички. Все нормально сьогодні з ними. Як сиділи на ринку зерна, як контролювали ситуацію в АПК, так і продовжують це робити.

— Виходить, хто встиг забігти в штаб Ющенка в останню хвилину...

— Або першим зафіксуватися при новому прем’єрові, той і залишився «при справах», і ніщо йому не загрожує. Звичайно, не всі пристосуванці і у владі, і в опозиції, але хто до них прислухається? От обіцяли нам поміняти кадри — поміняли. Перетасували, як колоду карт, засмальцьовану від частого вжитку. Одного з Банкової пересадили на Хрещатик — в міністерство. Треба, з Хрещатика знов «відкантують» на Печерськ. Ще один — то радник Президента: сидить на Банковій, то вже мудро радить Прем’єр-міністрові і обживає кабінет на Грушевського. Кого замінили? Де обіцяні випускники Гарварду, де ті кадри, в кого нове мислення, новий підхід до справи?

Беру нашу область. Тут добір кадрів — узагалі за межею фантастики. Хтось хвалиться, що був у штабі Януковича, хтось у Ющенка, а хтось узагалі — земляк Президента: і всі вони з цих «поважних» причин вважаються новою владою. Чудово, але хай кожен покаже, хто він сам поза штабним прикриттям, Хоружівки чи донецького родослову, що вміє робити без кивання на портрет Президента чи прем’єра. Начальник обласного управління сільського господарства, для прикладу, переїхав з Білогірського району, донедавна він там «керував селом». У цьому районі є лише три господарства, що тримаються на ногах, решта — сумна картина. А його призначають на посаду, щоб він усю область учив, як господарювати! Інші «вчать», бо «майстри на всі руки»: сьогодні можуть «керувати» фермою, а завтра балетом...

— Може, це у вас особистісне несприйняття...

— Нічого особистого, запевняю. Я кажу це не від ревнощів, що хтось доскочив вище від мене: просто я патріот своєї країни, своєї області, і мені дуже прикро й боляче за всі дурниці, що тут трапляються. Державна машина потребує докорінної реорганізації, а їй лише змащують колеса час від часу якимсь примітивним мастилом, щоб не дуже скрипіла. А взагалі-то, я помітив такий парадокс: у багатьох районах області, зокрема і в нашому, вже тривалий час вакантні посади голови райдержадміністрації. Гадаєте, людям від того стало гірше жити чи краще? Вони взагалі не відчувають відсутності керівників. Це ж багато про що свідчить...

— А чому ви не у владі?

— А таких, як я, там не треба. Я що бачу, те й кажу. Хто таке любить? Мені здається, вибачте за нескромність, я й без владного крісла можу щось зробити корисне людям. Я за характером такий: або робити, або ні, а так, наполовину нудити світом, — це не для мене.

Свого часу мене ніхто не гнав з крісла голови райдержадміністрації, я його залишив за власною волею. Був вісім років головою райради, членом Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи. Наслухався у Страсбурзі розумних речей, хартій, порад і наївно гадав, що все це приживеться в Україні. Але так не сталося. Думав, щось для місцевих рад дасть конституційна реформа, але також помилився, бо що вирішальне сьогодні залежить від, наприклад, голови райради? По суті, нічого.

Якби його обирали люди, а не група депутатів, а при раді був виконком, і керівник бачив би, що можна зробити на місці, а що вимагати від держави, тоді був би толк. А так повна невизначеність...

Тому я сьогодні спокійно, філософськи ставлюся до того, що в моїх руках немає владного портфеля. Мені є чим займатися і буде, сподіваюся, доки житиму.

Ось недавно кооператив, який очолюю, взяв у Лановецькому районі сусідньої, Тернопільської, області 2400 гектарів землі в оренду. Тут її довели до такого стану, наче по полях прокотилася орда. Господарство розпалося, якийсь горе-бізнесмен розтягнув усе до решти, з людьми не розрахувався. Хіба навести тут лад — не почесна робота? У нас гарна структура намальовується, треба тільки підняти продуктивність праці, щонайменше втричі. Поставили перед собою завдання, щоб люди в нас заробляли добре, щоб не поневірялися у світах у пошуках «довгого євро чи долара», а гідно жили з родинами на рідній землі.

ЛЮДИ: виховувати з колиски нові покоління

— А люди не розучилися гідно жити? Адже гідність — це не тільки заможність, а й дотримання моральних чеснот. І не лише «не вбий», а й «не вкради», і крім «шануй батька і матір», ще й поважай свою країну, її закони, своє ремесло. Це стосується всіх: і можновладців, і простих громадян. Мені здається, всі наші біди, про які ви говорили, — і халтура на виробництві, і нездала політика влади, і кадрові нісенітниці, — залежать від особистісного чинника. Напевно, в нас немає проблеми якісного металу, а трактори чомусь розвалюються. Не бракує розумних людей, а керують «майстри на всі руки». Законів хороших вистачає, а їх не виконують. Як можна поставити все тут з голови на ноги? Вмовлянням, репресіями, батогом чи пирогом?

— Це непросто. Історія, і давня, і новітня, так наколобродила з нашими мізками, що треба деякий час, щоб навести лад. Але не чекати, коли раптово всі прозріють, а терпляче виховувати з колиски нові покоління. Я впевнений, вони будуть кращими від нас...

— Якщо ми показуватимемо їм приклад, а це — знову проблема. Ось наведу такий факт: років десять тому я хотіла передати через канадського дипломата пляшку шапанського для приятельки в Торонто. Він розвів руками: я б із задоволенням, але вже дві везу, а більше невільно. Уявляєте, дипломат, його ж перевіряти не будуть, а він — «невільно»? Що може зробити Ющенко, Янукович, міністр, прокурор чи ще хтось, щоб така законослухняність стала правилом для кожного українця?

— По-перше, як ви сказали, показати це на власному прикладі. А то один підписався під меморандумом і «забув». Другий так само «зрікся» згоди на політреформу: погана вона чи хороша — інше питання, але порушувати слово — не найкращий приклад для простих українців. Про міністрів, прокурорів та інший чиновний люд також можна багато що сказати в цьому сенсі, на жаль...

Я недавно переглядав шкільну програму з християнської етики: там — попри спірне звуження релігійних рамок — є багато корисного для виховання в дітей чемності і пошани до людей, до держави. Якби ще депутати та урядовці пройшли цей курс — узагалі було б чудово.

Патріотизм: нація повинна себе любити

— Вважається, путня влада, як і зразкова німецька фрау, повинна триматися на трьох «китах»: і якщо жінку шанують за відданість літері «К», то можновладців тестують на «П» — порядність, професіоналізм, патріотизм. Тим часом не можна не помітити в багатьох наших достойників дефіцит третьої складової. То частина наших політиків мало не водить за ручку «нев’їзного» Затуліна, то інша частина укладає угоду про співпрацю з держдумівською «Родиною», хоча її чільник пан Рогозін не приховує зазіхань на територіальну цілісність України. Я вже не кажу про відвертих доморощених українофобів, які за поблажливий кивок з Білокам’яної готові заплатити національними інтересами. Чому, на ваш погляд, після 15 років незалежності все ще відчувається в нас гострий дефіцит патріотизму?

— Ну, по-перше, щоб у владі він зник, як поганий сон, сама нація має себе любити. Спробували б у тій же Росії подарувати якомусь чиновнику зневажливе висловлювання на адресу його країни, сумнів в її особливому геополітичному призначенні чи виборче гасло «З нами Бог і Україна». А в нас хто заборонить, якщо частина народу не мислить себе без сусідської опіки?

По-друге, за яким критерієм у нас переважно потрапляють у владу? Це ж не таємниця: особиста відданість комусь персонально, а не Україні, плюс великі гроші. Всі розмови про моральність і патріотизм влади залишаються казочками для наївних обивателів, бо посади і прохідні місця у виборчих списках, як правило, коштують мільйони. Якби платили свої, чесно зароблені, то добре подумали б, чи стільки коштує мандат, а так не шкода. Або взяти деяких комуністів, які розпинаються з трибун за трудовий народ, а самі «бідують» у квартирах по тисячі квадратів, мають автопарки і їздять на буржуазні курорти вочевидь не для революційної агітації. Як вони можуть бути патріотами держави, якщо не є патріотами власної партії. Це ж фарисейство. Який ти ксьондз, якщо маєш гарем... Звідси й починається нігілізм. До законів, до свого народу, до його культури, звичаїв.

— Виходить, якщо не розірвати схему: гроші—мандат—посада чи якісь інші преференції, про патріотизм як масове явище можна згадувати лише на День незалежності. На свято модно заколисувати себе позитивом.

— Є ще й третій момент. Навіть у середовищі тих політиків, які вважають себе патріотами, бо розмовляють українською, визнають УПА і хочуть до НАТО, трапляються такі персонажі, що голову опускаєш, дивлячись на «чудеса» їхньої спритності: бігають по партіях, перестрибують з однієї в іншу, наче гулящий парубок по чужих перинах. Нам дивитися на це соромно, а їм байдуже...

— Можливо, одна з причин поділу суспільства на два «паралельні світи» — нереалізована обіцянка 2004-го: пам’ятаєте, відділити владу від бізнесу?

— Знаєте, тут також потрібна щирість. Бо переписати формально на дружину, батька чи брата «заводик, газету, пароходик» і таким чином «очиститись» для влади — це насмішка. Ти хороший бізнесмен — займайся бізнесом, але не використовуй свою посаду або мандат. Мені здається, так буде чесніше.

— Колись було популярне запитання: «Що б ви зробили, якби були директором?» Ось, уявіть собі, ви — глава держави: ваші перші кроки?

— Я насамперед позамітав би у власному домі...

— Не думаю, що в наших достойників брудний паркет.

— Це я в образному сенсі. Добився б, щоб зі мною працювали професіонали, а не такі друзі, при яких і ворогів не треба. Я б також сказав, як Президент: ми українці і будемо жити по-українськи, але укази мої виконували б, а не відсували в шухляди. Я все зробив би, щоб люди працювали, і не давав би цупити ні флоту, ні комбінатів, ні мішка зерна.

— Тобто ви не показували б рук, які нічого не крали, а пильнували б за чистотою рук інших?

— Іронію зрозумів, але принаймні в мене і мого оточення руки були б чисті... Ого, скільки я зробив би! Кожен рік був би роком села. А ще точніше, роком України в Україні.

Розмову вела Людмила КОХАНЕЦЬ.