Неперевершений ілюстратор безсмертних книг

Струмочки, ручаї, потоки... Йдуть угору люди різного віку, різних спеціальностей. Йдуть до Анатолія Базилевича ті, хто нині кляне на чім світ стоїть той час, у якому він жив і працював. Йдуть ті, що й досі зберігають квитки КПРС. Йдуть молоді, з тямою в голові, ті, що вибирають у мистецтві справжнє, вічне. Бог дав і їм, і всім ідущим смак справжній. Вони хочуть іще раз побачити «Гуцульську дівчину» (1955), «Портрет старого» (1955), ілюстрації до повісті Марка Вовчка «Записки причетника» (1955), ілюстрації до роману Я. Гашека про бравого вояка Швейка (1957)... Вони впевнені: побачать і пробний малюнок до роману Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» (1958). Побачивши, похитають головою: безприкладно жорстока вимогливість до себе, до книжкової божої справи. Інший би відніс — і мовчи, не переч! Він же поніс досконалість. Піднебесна історія книги! Це тепер хтось, раптом уранці вставши й уявивши себе літерописцем, кричить близьким: «Тихо-о! З сьогоднішнього дня пишу роман! І сам його ілюструю!»

Іван Франко, чудова обкладинка до казки про оті абу-касимові капці (1965). Малюнки до його ж повісті «Захар Беркут». Ці шедеври «Боярин Тугар Вовк перед судом громади», «Максим у битві з монголами» і «Прощальне слово Захара Беркута»... І. Котляревський — «Енеїда», оформлення поеми.. І т. д., і т. п.

Але Базилевич був і видатним європейським ілюстратором.

Ті, хто йде на виставку, побачать і зарубіжні книги, прикрашені їм.

...Повільно йде вдова художника. Вдома в нас ми називаємо її Ілею. Цієї осені вони бігали з моєю дружиною по університету: якесь відзначали ліття. Їли морозиво. Іля така близька до літератури! Вона після університету всі свої трудові роки вчителювала в Суворовському училищі. Скільки зворушливих листів від генералів, полковників у її столі! Вона їм до долі додала Слово...

2.

Я стою на святій землі. Це територія Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Приміщення Музею книги і друкарства України. Півмісячна виставка відкривається тут сьогодні, 1 листопада. Анатолій Дмитрович Базилевич пішов від нас торік. В Українській радянській енциклопедії (1977) він значиться як український графік, заслужений діяч мистецтв України (з 1969), уродженець м. Жмеринка Вінницької області. В 1947—53 навчався в Харківському художньому інституті. Автор ілюстрацій до книг «Пан Халявський» Квітки-Основ’яненка (1961), «Енеїда» І. Котляревського (1968), «Співомовки» С. Руданського (1974), українських народних казок, творів М. Шолохова, Я. Гашека...

Я щасливий, що за життя його дружив з ним. Ми були і в радості, і в горі. Найстрашніший день, мені здавався, — коли ми ховали його донечку, яка загинула в автокатастрофі. Сухі, випечені горем очі, байдужо-холодні букети квітів, стукіт лопат... Нас познайомив дім моєї своячки. Свояк був дипломатом, приїхав у відпустку до Києва з Парижа. І я вперше в них удома побачив Анатолія. Ми якось відсторонилися від гостей — академіків, колишніх послів. Я сказав, що вже знайомий з ним... З Півночі.

— Як з Півночі? — звів він на мене свої гострі, ледь примружені очі.

Я розповів про своє північне заслання, вимушене мандрування по Східному Сибіру. Згадав у розмові сибірську поетесу Татьяничеву і заступника головного редактора «Тюменской правды», чистісінького українця-націоналіста Лодижка, батьків якого після війни загнали нізащо в ці несолодкі краї... Перебирав я з ним тоді і своє підвішене кимось життя, і далі все і краще й гірше. Уже два роки я не друкувався: Татьяничева, побачивши нарис, який я приніс в «Тюменскую правду» (вона сиділа тоді в кабінеті головного редактора, він марудився з якимись матеріалами, сказав мені: залиште), — вона взяла з нудьги, певно, і нарис прочитала. Він через три дні з’явився в газеті без жодної правки. Вона раділа більше, ніж я: «Закопали б ці пацюки!» — казала вона при Лодижкові.

Між іншим він тоді і сказав пишномовно, з якоюсь національною насолодою в голосі, що у мене в Києві живе великий графік, якийсь Базилевич. Ми сиділи втрьох у ресторані «Спартак». Татьяничева засовалась на стільці — вона бачила, здається, ілюстрації Базилевича в книзі «Піднята цілина». Так, — сказала, зітхнувши, — жодному нашому синкинсевичу таке диво не по силі! «Ех, коли б та якби до моєї хоч єдиної книжечки такий талант торкнувся! Тоді б і я поїхала усе далі й далі! Душить провінціалізм!»

На пам’ять я не скаржився, сказав це своєму знаменитому співрозмовнику. Як він реготав! А про Лодижка сказав: «Так і не вирветься з лап державних! Скільки ж це тепер років йому? Мабуть, пришпандьорили служіння германізмові? Дай йому Боже викрутитися з волохатих лап!»

Здається, гонитва за мною закінчилася, я працював уже головним редактором у видавництві. Мені завжди хотілося щось перелопатити (ми готували на зарубіж нерідко — для продажу — книги, виходив також журнал «Краса і мода», та ще робилися книги «Малі річки України» і «З вудкою»... Головне для заробітку художника — плакати з техніки безпеки, які за оплатою були дуже «оригінальні»... Уявляєте, як головний редактор, я міг заплатити за один плакат від 25 до 250 карбованців...

— Ні, — сказав він. — Я знаю, як вони їх для вас роблять. Вирізують «не стій під стрілою» з інших плакатів, що вже ходять у народі. Клей гумовий... Ляп-ляп! Чи двісті п’ятдесят, чи двадцять п’ять. За змовою з роботодавцем. Більше даси — більше випишуть. Збав мене. Переді мною — моя історія графіки! Вона — батько, мати, дружина, діти... Тут усе повинно бути совісно і відповідально.

По-моєму, тоді він (нас уже стомились кликати до столу) говорив без найменшого пафосу: як у цій галузі мистецтва багато видатних художників: у німців — Дюрер, Кранах, у Нідерландах — Лейденський, у Голландії — Рембрандт, а там — великий Рубенс, у Франції — Калдо, Дом’є, в Іспанії — Гойя, у Росії — Кіпренський, Шишкін, Сєров, в Україні — Ілля, Тарасевичі, Щирський, Зубрицький...

Я вже за столом ухопився: ну малі річки України! Кожне ім’я — поезія! Я росіянин, але підтримав націоналіста Іллєнка — свого завідувача редакції, вигнаного з КДБ як чужинця, який чортзна-що поре, коли говорить про літературу України і мистецтво.

— Ти чого це? — заусміхався він. — Тобі мало Сибіру?

— Вдруге не зачеплять, раз перестали гнати.

— Коли серйозно — весь у договорах! Навіть уночі працював би, але, пробач, не намалюю, як хочу. Халтуру?.. Гребую. Навіть пити не стану, якщо гроші, на які купили горілку, халтурні. Коли Москва і здохне, то не від бездар’я... Від гидотного почуття, що іноді: та нехай собі! Ти подивись, як іноді книги там ілюструються! Ти що думав? Чого кличуть до себе!? Що кодла — так біля кожного багаттячка! От їм ліпити ці свої плакати з техніки безпеки! А не цяцьки на ять з плюсом.

3.

Перша книга, ним оформлена, з’явилася на Україні в 1951-му, у Харківському газетно-книжковому видавництві, він тоді ще вчився. Москва почала тягти його до себе. Наступного року він ілюстрував для київського видавництва «Молодь» «Байки» І. Крилова. У 53-му, після закінчення інституту, переїхав до стольного Києва. Ніякими лакітками з України виманити його було неможливо. Гадаю, в той час, коли ілюстрації книги надавалось виняткове значення (як і має завжди бути: одягніть книгу неохайно — яка це наречена?! Полукровка, дурка!), видавництва його шукали самі. Він не входив у моду, він її створював, удосконалював, мода це була в сузір’ї мистецтв республік суто українська, вона змушувала звернути на себе увагу, вона говорила про сутність духу українства, її не можна було назвати націоналістичною, вона виходила на показ до народу і тому була народною. Ілюстрації до «Записок причетника» Марка Вовчка — книга, що купається в українстві, дуже складна по суті своїй і в цьому нашому дні, не кажучи про час тоді. «Піднята цілина» М. Шолохова... Це перші, сьогодні б сказали — міжнаціональні, дуже високі польоти мистецтва, графіки. Напевно, і за інші роботи, і за ці Анатолія Базилевича приймають до Спілки художників.

Уже тоді, в сімдесяті, він був іронічний, по-своєму крутий, безкомпромісний. Він був завалений замовленнями і часто (не тому, що був необов’язковий, а тому, що не прощав собі помилки, невірного штриха, невірної пози героя книги) не встигав. З важкого воєнного дитинства він входив у Європу не як вискочка, а як майстер. Ілюстрації книг Пушкіна, Андерсена, Перро, братів Грімм, Тараса Шевченка, Гоголя... Природне почуття гумору, фольклор, схожий на дні, минущі під цим таким іноді несправедливим сонцем — для одних промінням, для інших глухою бездушною стороною... Він знаходив у своїй графіці те, що підказував Бог: залишити на землі щось і своє, українське, чисте, джерельне, хай у сльозах, але світлих, наших, своїх; хай у сутичках, але за рідний шматок землі...

4.

Безсмертна «Енеїда» Котляревського. Кожний із охочих виступити на виставці (а часу для цього не шкодували) говорив про подвиг Анатолія Дмитровича як ілюстратора і цієї поеми, і поеми «Наталка Полтавка». У вступному слові «Істинно народний» (воно ввійшло в буклет, який роздавали безплатно) народний художник України Василь Перевальський сказав про те, як Майстер зумів суто національні видатні книги оформити до дрібних деталей чисто національним малюнком... Це мистецтво самодостатнє, непідвладне ні часові, ні модам... Воно дорогого варте. Видання поем ще за життя художника було здійснено з доброї волі та коштом Ірини і Григорія Садовських. Молода держава — Україна — залишить їх як зразки справжнього мистецтва ‘’книга та її оформлення» надовго, якщо не на віки.

До безсмертя цього безсмертя літератури прилучалося багато художників з гучними іменами: Георгій Нарбут, Михайло Дерегус, Іван Їжакевич. Тільки Базилевичу судилося створити унікальний за обсягом і художньою адекватністю слову образотворчий цикл. Слова «синтез, художній ансамбль, цілісність книжкового організму» ніколи не були для Базилевича просто фразою.

Бездумно робиться в нас тепер багато книжок.

Розчинилися шлюзи всеїдності.

Панує комп’ютерна графіка.

Туш, перо, вугілля, гуаш, акварель, з якими працював Анатолій Дмитрович в останні свої роки, залишилися як подарунок українському народові. Народ цей любить і інші народи. Він — тоді-тоді — захоплювався не тільки українськими книгами, проілюстрованими талантом і працею Базилевича, захоплювався роботою його до роману Михайла Шолохова «Тихий Дон». Так навіки і стоїть у буклеті Григорій Мелехов, пригорнувши згорьовану Аксинью. Це поруч з ілюстраціями до повісті Нечуя-Левицького про старосвітських батюшок та матушок і до роману «Пан Халявський» (туш, перо).

Після перебудови він спокійно приймав від друзів-дипломатів подарунки з зарубіжжя (правда, мимоволі червонів, примружував очі): далекі тепер, здається, книги чужими нам мовами з його ілюстраціями, де малюнки зблискували, танцювали, виставлялися, але без пишноти, з гордістю нації, до якої належав цей великий художник. Кому яке діло було до того, що тут, у вільній Україні, занепало друкарство, рухнула вниз, у болото книготоргівля? Для нації розкрилися шлюзи — друкуйся скільки хочеш! На які гроші?.. Це твій клопіт!

Він ніколи не ремствував. Не лаяв президентів: навіщо? вони у вирі, у перебудові — а це гірше од усякої війни...

Він жив бідно, якщо не сказати, що ще бідніше за своїх колег. Колеги могли прилаштувати свій середній талант під середню літературу, під середню ілюстрацію, під нижчесередню графіку.

Він усе це зневажав.

5.

Коли він заходив до «Енея», шиночка Спілки письменників України, усі вставали й аплодували йому. Він сам підготував ескізи з «Енеїди», сам усі стіни розписав. Українство його, Базилевича, і тут тріумфувало. Еліта (як правило, вона потай завжди була в опозиції і до партії, і до уряду) делікатно тисла його талановиту руку: боронь Боже нашкодити їй.

Випивав він іноді багато. Більше, ніж треба б було.

Але Талант не судять. Особливо — після смерті.

Або добре. Або нічого!

Він нікому в п’яному вигляді не зробив зла.

Лише міг сказати, хто у Спілці художників х т о.

Іноді його сварили за вільність.

Вона вихлюпувалась часом і в показових місцях.

Він усе переживав у собі. Йшов завжди прямо, наче в строю.

Рівняння — прямо.

Це було велично, шанобливо до інших.

Не гнись! Не падай ниць! Навіть коли тебе знищують, викреслюють із списків, ставлять у куток при сивому твоєму чубі...

«Вони там усі, — міг сказати наодинці, дивлячись в очі, — не державні. У всякому разі — не наші. Якісь усі наскрізь... московські. Хоча справжню Москву... Я стою перед нею навколішки! Один Сахаров вартий цілої купи вождів, часом цілого народу!»

«Тсс-с!» Він приклав тільки одного разу до своїх губ палець, що коштував, може, мільйони, і показав на ЦК — сірий тоді його будинок.

Він пам’ятав усі наші розмови. Одного разу повернувся до злої півночі. Заговорив про заступника головного редактора «Тюменской правды», що марив Україною. Сказав і про те, як чудова поетеса Татьяничева розпитувала мене: «А як живуть хохли, якщо висилають журналістів»? Я казав йому: соромно повторювати, соромно було там пояснювати... Соромно, тому що заступник головного редактора газети усе збирався поїхати на Україну. Але, казав, уже вислужуватися не можемо, на півночі відучилися! Почекаю з виїздом. На вітрах-вітриськах хай покукаємо! Ми тут, ви — там!

— Сподіваюсь, ти не скаржився там? — Анатолій Дмитрович мружив свої добрі і всевидющі очі.

— Я просто не радив їхати на Україну українцеві. Він там добре спрацювався, цензури там було, уяви, менше. Вони мене, гнаного, під оком дільничного друкували. А в нього, заступника, вийшла книжка. За сміливістю — куди нашим шістдесятникам!

— Не лізь ти в політику. Найстрашніша каламуть на землі. Сиджу от я у своєму закапелку. Вирішую наодинці з собою, що, як і чому. Земна суть умиротворення. Хай і жерти нічого. А вже випити... Не побажав би й ворогові...

6.

На виставці складної, неординарної людини, неперевершеного оформлювача книг Анатолія Дмитровича Базилевича було представлено ілюстрації до 32 циклів. Загальна кількість творів, розміщених у двох виставочних залах музею, як значилося в довідках, — понад 200. Бігають очі, мліє душа... Я. Гашек, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Шолохов, І. Котляревський, Ю. Бондарєв, І. Нечуй-Левицький, Г. К. Андерсен, Шарль Перро, брати Грімм, В. Симоненко, М. Стельмах, О. Пушкін, М. Некрасов, І. Крилов...

Це внесок українця у світову культуру в другій половині 50-х років XX століття.

Оформляв, готував стенди син Анатолія Дмитровича — Олексій.

Він художник.

Колись зробив малюнок до моєї повісті «Смиренна кончина», що публікувалася в журналі «Славянское вече».