КОНТРОЛЬНА З ХІМІЇ

Наприкінці 80-х — початку 90-х минулого століття в пресі з’явилися повідомлення про те, що на пляжах Калінінградської області СРСР і прилеглих територіях Польщі люди, які купалися в Балтійському морі, зверталися до медзакладів зі скаргами на погіршення самопочуття і з виразками на тілі. Цивільні лікарі причину раптової хвороби встановити не змогли. Але дехто припустив, що такі наслідки настають після контакту людини з воєнними отруйними речовинами (ОР) —іпритом і люїзитом. Висловлювалися думки, що «хімію» у морі затопили німці, що відступали, під час Другої світової війни. Навіть почали шукати джерела зараження. І начебто навіть знаходили бочки з характерним маркуванням. Але скандалів не здіймали — курортний бізнес, як і решта інших, їх не любить. Та й претензії тепер кому висувати?

НАЙСИНІШЕ... ЧИ ЧОРНЕ?..

У повоєнний час рибалки, котрі ведуть промисел біля Чорноморського узбережжя, нерідко піднімали (та й досі таке трапляється) з глибин, окрім рибки, ще й всіляке різне іржаве «добро»: міни, снаряди і 200-літрові бочки. Первинна цікавість швидко минула: рибацький «бездротовий телеграф» оперативно поширював інформацію про те, що з виловлених предметів на палубу виливалася масляниста рідина, яка спричиняла у контактуючих з нею задуху, виразки на відкритих ділянках тіла, опіки. З настанням ринкових відносин до цього додалися ще і неприємності матеріального плану — очікування викликаних саперів, оплата їх нелегкої та небезпечної праці. Тому рибалки намагаються позбуватися предметів характерних обрисів, які потрапили у сіті, прямо в морі.

У фондах Музею героїчної оборони і визволення Севастополя зберігаються документи, написані рукою капітана першого рангу Рибалка, котрий у 1938—1945 роках очолював хімслужбу Чорноморського флоту. Флагманський хімік, зображуючи ситуацію, яка склалася в обложеній головній базі ЧФ до літа 1942 року, пише про те, що в червні гостро постало питання про долю складів хімічної зброї. Під час війни ні німці, ні наші війська ОР не застосовували. Отже, частини і підрозділи хімбоєприпасів не одержували. Уся «хімія», що призначалася для застосування авіацією, сухопутними військами і кораблями, була зосереджена на одному центральному складі. За більш як вісім місяців оборони Севастополя, за свідченням Рибалка, довелося кілька разів цей самий склад передислоковувати. До того ж під ворожим обстрілом і бомбуванням. Скільки боєзапасу в тих умовах було загублено і де — навряд чи хто навіть приблизно скаже.

До середини літа 1942-го стало зрозуміло, що про евакуацію складу повітрям чи морським шляхом не могло бути і мови. Сушею — і поготів. Рибалко стверджував, що після розмови з ним командувач Чорноморського флоту прийняв рішення весь хімічний боєзапас утопити в морі. Виконання цього наказу Рибалко зафіксував у своїх спогадах: «Хімічні боєприпаси вивозилися протягом кількох ночей до пристані Козачої бухти, де вантажилися на шхуну «Папанінець», яка з цим вантажем виходила у вказану їй точку відкритого моря з глибиною не менш як 50 метрів... до 29 червня операція була благополучно завершена».

«ГРУЗИНСЬКИЙ» СЛІД

У правдивості слів офіцера-моряка сумніватися не доводиться. Але деякі події наводять на думку про те, що Рибалко чи не всю правду казав, чи просту не мав усієї інформації про ситуацію з хімічною зброєю на флоті взагалі й у Севастополі зокрема.

На певні роздуми наводить випадок із санітарним транспортом «Грузія», який 13 червня 1942 року (тобто приблизно в той самий час, коли Рибалко і командувач Чорноморського флоту адмірал Октябрський приймали рішення про долю складу хімбоєприпасів) прибув у Севастополь з Кавказу з вантажем для тих, хто тримав оборону, і на зворотному шляху мав забрати поранених, але від влучення німецьких авіабомб затонув біля входу в Південну бухту на підході до Мінної пристані. У 1947 році почали розчищати бухту і зайнялися «Грузією». Водолази під час обстеження трюмів піднімали на поверхню міни і снаряди, які на повітрі шипіли, з них виливалася густа рідина. У документах не зафіксовано, чи були випадки отруєння матросів. На початку 1948 року транспорт підняли на понтони і відбуксирували в Козачу бухту, де і затопили на глибині 20 метрів.

У черговий раз роботи на транспорті «Грузія» розпочалися наприкінці 1956 року. З кормових трюмів водолази піднімали для експертизи боєприпаси. Під час контакту з рідиною, яка витікала з мін, снарядів і авіабомб, моряки одержували опіки і виразки, характерні для ураження іпритом чи люїзитом. Згодом згадали, що такі випадки траплялися в недалекому минулому, коли кілька водолазів отруїлися, піднімаючи з дна бухти авіабомби, що не розірвалися. Через певний час деякі з 250-кілограмових бомб діставали вже порожніми: ОР вилилися в море.

Очевидці тих робіт свідчили, що боєприпаси дрібнішого калібру вантажили на баржу, відвозили подалі в море і топили. Ні з трюмів затопленої «Грузії», ні з дна бухти весь хімічний боєзапас не підняли —після кількох випадків отруєння моряків флотське начальство віддало наказ очищення дна припинити. Не вдалося і повністю очистити бухту від пароплава: корму не змогли підняти, її відрізали і залишили на місці. Іншу частину судна відбуксирували і затопили у відкритому морі.

Непрямим підтвердженням того, що робота із затонулою «Грузією» мала дуже секретний характер, є книжка «75 років у бойовому складі флоту», яка належить перу капітана першого рангу, полковника-інженера у відставці Е. Лейбовича, що вийшла друком 1996 року. Твір моряка присвячено роботі організації ЕПРОН-АСС-ПСС, яка здійснювала аварійно-рятувальні операції на флоті. Роботі з «Грузією» тут відведено мінімум місця — лише одне фото з підписом: «1960 рік. Теплохід «Грузія», піднятий ЕОН-35 у бухті Козача з 420 тоннами аварійного боєзапасу, виведений і затоплений на глибині понад 1 200 м». Хоча операції з іншими кораблями і підводними човнами автор описав так докладно, що навіть згадав про факти випуску бойового листка під час проведення аварійно-рятувальних робіт.

«НЕЧИСТИЙ ГРУНТ»

На морських картах, якими користуються чорноморські рибалки, у районі Козачої бухти особливими написами позначено два райони: «Звалище вибухових речовин» і «Нечистий ґрунт». Другий район збігається з місцем, де приблизно розвантажували шхуну «Папанінець». Схожі позначення нанесено на карти й біля острова Зміїний, і біля Керчі, і кавказьких берегів. Цікаво, що, за свідченнями капітанів рибальських суден, у цих місцях у сіті потрапляли металеві бочки радянського виробництва, міни і снаряди, від контакту з якими рибалки одержували опіки, виразки й отруєння.

Утім, навряд чи на карти нанесено всі місця, де ґрунт «нечистий»... Свого часу в газеті «Известия» був опублікований матеріал, в якому розповідалося про те, що в 80-ті роки Тихоокеанський флот топив в океані хімічні боєприпаси, в яких закінчився термін. У 1996 році до Державної інспекції охорони Чорного моря почали надходити повідомлення про проведення Чорноморським флотом таких само заходів. Відповідь флотського командування на офіційний запит інспекції вгадати було нескладно: нічого подібного не проводимо і не проводили ніколи.

ЗБЕРІГАТИ ВІЧНО?

Військові фахівці-хіміки впевнені, іприт (а саме цією ОР начиняли більшість боєприпасів часів Другої світової) чудово зберігає всі свої знищуючі властивості в умовах, характерних для глибин у 50 і більше метрів. За температури 5—10 градусів речовина застигає, перетворюючись на густу маслянисту масу, і в такому вигляді може зберігатися десятиліттями.

Спроби флотських профільних фахівців одержати хоч якусь інформацію про поховання на морському дні хімічної зброї успіху не мали. З Центрального військово-морського архіву ВМФ СРСР на прохання надати матеріали з вахтового журналу шхуни «Папанінець» надійшла лаконічна відповідь: такого документа в архіві немає.

ЦІНА ЮВІЛЕЮ

Уряд України 25 листопада 1996 року прийняв постанову № 1415 «Про програму пошуку і знищення залишків хімічної зброї, затоплених у винятковій (морській) економічній зоні України на 1997—2002 роки». Зміни і доповнення в документ вносили ще чотири рази. Востаннє — 19 квітня 2006 року.

Фінанси на реалізацію заходів, передбачених у програмі, отримав «Державний океанаріум» —один з підрозділів Міністерства оборони. Йому поставили завдання розвідати місця перебування боєприпасів, а згодом — їх утилізувати. Із запланованих на 2000 рік 2,9 млн. грн. для МНС на реалізацію програми передбачалося 1,4 млн. виділити Держокеанаріуму. Але... Нині заборгованість МНС України перед океанаріумом за уже виконану роботу становить 300 тис. грн.

У результаті пошукових робіт в акваторії севастопольських бухт виявили 86 місць затоплення боєзапасу. У сорока з цих звалищ виявлено присутність хімічних боєприпасів.

Фахівці дійшли висновку, що найбільшу небезпеку становлять три десятки бочок Л-200, наповнених іпритом, які знайшли в бухті Козачій. Двадцять п’ять з них встигли загерметизувати в бетон і втопити в морі на великих глибинах. Інші п’ять утилізувати не встигли — проти виступили органи екологічного нагляду. Залиті в бетонні саркофаги бочки — кожна по 200 літрів — дотепер зберігаються біля причалів океанаріуму.

А тим часом солона морська вода робить свою справу, роз’їдаючи метал бочок і корпуси боєприпасів з ОР. Дослідження вчених свідчать, що в місцях скупчення хімбоєприпасів на дні севастопольських бухт і в прибережних водах ПДК миш’яку (проміжний продукт розпаду іприту-люїзиту) перевищені в сто разів, у морепродуктах — на 20-30 відсотків. Навкруг місць поховання практично повністю немає ні рослинності, ні живих морських організмів.

Наукова рада з проблем навколишнього середовища НАН України свого часу звернулася до постійної комісії з екології Севастопольської міськради, командування ВМС України і керівництва Чорноморського флоту РФ із проханням провести офіційне розслідування фактів поховання хімбоєзапасу в прибережній зоні Чорного моря. Пошукові роботи через погодні умови можна проводити лише пізньої весни і влітку. Тож з роботою доведеться зачекати щонайменше до літа. І з фінансуванням також?

Севастополь.