Для жителів південних регіонів України та й, мабуть, багатьох великих міст, піленгас уже давно є звичною рибою, котру можна побачити на столі навіть частіше за традиційних карасів. Та мало хто знає, що цю далекосхідну кефаль успішно акліматизували, а потім почали розводити на дослідній рибній станції, що діяла в селищі Кирилівка Якимівського району з 1978-го по 1994 рік. Розташовувалася вона за кілька метрів від штучно проритого каналу на косі Пересип, котра довгою греблею відгороджує Молочний лиман від Азовського моря.

Тут під керівництвом кандидата біологічних наук Любові Семененко іхтіологи добилися того, що піленгас не лише добре прижився в нових для себе кліматичних умовах, а й почав повертатися на природний нерест. От тільки шлях до Молочного лиману йому перегороджували піски, намиті штормами... Загалом, ця проблема існує давно, відтоді як обміліли колись великі ріки Молочна й Тащенак, котрі нині не здатні самотужки пробитися до моря. Сам лиман має величезну акваторію та болотисті заплави в гирлах річок, а на його берегах ростуть рукотворні хвойні ліси, тому він є не тільки державним гідрологічним заказником, а й відноситься до водно-болотних угідь міжнародного значення. Ще одне його достоїнство — знамените урочище Алтагир, де розташовано понад 30 дитячих оздоровчих закладів. Унікальнішої рекреаційної зони не знайдеш на всьому Азовському узбережжі. Але вона дуже вразлива: тільки-но шторми забивають піском промиїну в косі Пересип, лиман швидко міліє і вода в ньому відходить від берегів на кілька сотень метрів. Тобто зона оздоровлення втрачає свої переваги, а цінні мисливські угіддя та рибогосподарська водойма перетворюються в напівживе болото. І становище тут погіршується з кожним роком.

Про те, що ці неоціненні природні скарби, по суті, дар Божий, ми можемо безповоротно втратити, подейкують давно, але нині вже підійшли до критичної межі. І саме тоді, коли нарешті зрозуміли, що розвитком курортно-рекреаційних зон та збільшенням потоку туристів Азовське узбережжя може істотно вплинути на перетворення України у процвітаючу європейську державу. Звичайно, проблема полягає не лише в бідах Молочного лиману — він і зваблює, і відлякує водночас усіх, хто хоче скористатися його благами, але не готовий за них розплачуватися. Ця неготовність пояснюється марністю зусиль та невідповідністю очікуваних прибутків реальним витратам на підтримання в робочому стані каналу, що з’єднує лиман з морем.

Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 28 жовтня 1974 року № 500 гідрологічний заказник загальнодержавного значення «Молочний лиман» було передано кирилівському рибоколгоспу «Сини моря», і до зміни форми власності це господарство сумлінно виконувало свої обов’язки з охорони та забезпечення нормального гідрохімічного режиму водойми. Однак змагатися з морем — справа невдячна, тому канал розчищали тільки навесні та восени, коли піленгас приходив на нерест та виходив після нагулу з лиману. Але й на це витрачалися величезні кошти, переважно з державного та обласного екологічних фондів — лише за період з 1997-го по 2001 рік «закопано в пісок» майже півмільйона бюджетних гривень.

Загалом, 2001 рік став для лиману тяжким випробуванням, коли після нересту ніхто вже не намагався розчистити його гирло, а 150 тисяч гривень з державного екофонду пішли на виготовлення проекту нового каналу на території ландшафтного заказника місцевого значення «Степанівська коса» на території сусіднього Приазовського району. Риба, котра залишилася тут зимувати, стала легкою здобиччю браконьєрів, та ще більше її загинуло на мілководді під кригою від задухи.

Відгороджений від моря Молочний став різко солоніти і за три роки господарської бездіяльності почав перетворюватися на водну пустелю. Треба було щось робити, і обласна влада, вже маючи на руках проект гідротехнічної споруди, яка здатна без додаткового розчищення безвідмовно діяти 10—15 років, почала шукати інвестора. У листопаді 2002 року на цю справу зголосилися підприємливі люди, котрі мріяли про великі улови, і під шумок створили ЗАТ «Молочний лиман», але раптово прохололи, підрахувавши, що з того матимуть. Хоча деякі особини далекосхідної кефалі вже тоді важили понад 20 кілограмів і таранили сіті мов торпеди, швидкої віддачі від промислу за дикого розгулу браконьєрства не дочекаєшся. А може, й грошенят забракло, хто ж його знає.

Після довгих зволікань у 2003 році облдержадміністрація передала в оренду на 49 років 14,3 гектара на Степанівській косі ВАТ «Запоріжсталь» з тим, щоб, вирішуючи свої питання, металургійний комбінат на місці колишньої природної протоки збудував та експлуатував багатостраждальну гідротехнічну споруду. Цю ідею теж, на жаль, не вдалося реалізувати, як і реанімувати ТОВ «Сини моря» з допомогою ВАТ «Мотор Січ»: потрапивши в зону сильної «турбулентності», авіабудівний велетень передав свої корпоративні права іншому власнику. А в того, м’яко кажучи, інші інтереси.

Крайніми в цій заплутаній історії виявилися все-таки кирилівці, бо саме на них держава поклала природоохоронні обов’язки, та й смак справжньої риби потомственні рибалки ще не забули. Крім того, вони вже мали власний проект гідроспоруди, розроблений в «Укррибпроекті», й вирішили проводити роботи своїм коштом. Найняли підрядника — ПМК-238 тресту «Мелітопольводбуд». Організація солідна, але навесні нинішнього року змушена була згорнути на Пересипі будівельні роботи, бо ніхто за них не розплачувався. А борг назбирався чималенький — 176 тисяч гривень. Вийшло так, що піленгас у лиман зайшов, велику рибу вицідили сітями, а молодь у море вийти не може — промиїна знову забита піском...

Тривожна ситуація в Молочному лимані, як і на всьому морському узбережжі (заповідні Бердянська й Обіточна коси гинуть, берегова лінія розмивається, грязеві лимани ось-ось вихлюпнуть на пляжі свою багнюку) стала предметом розгляду виїзного засідання постійної комісії з питань екології та природокористування обласної ради, що відбулося нещодавно у Приморську. Але хіба незрозуміло, що такий масив регіону самому не підняти! Безплідна боротьба з блукаючими пісками в окремо взятих місцях нагадує жалюгідний бій з вітряками — на місці насипаного з баржі кам’яного молу з’являється пляж, а за якихось півкілометра від нього — глибока вирва в березі. Те саме і з каналом у Молочному лимані. Потрібна науково обґрунтована і достатньо профінансована державна програма одночасного захисту всього узбережжя від руйнівної дії штормів, і не завтра, а вже сьогодні.

А «крутого» господаря «Синів моря» таки примусили щось робити, щоб він не допустив замору риби в лимані. Тільки оте «щось» — курам на сміх. Замість потужних екскаваторів-драглайнів у піску на Пересипі порпається мініатюрна «елка», здатна прорити хіба що стічну канаву, а не глибоководний канал, через який може вийти в море риба. Що тут скажеш — за державу прикро!

Запорізька область.